Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Тесты'
2. Назовите по пять наиболее важных мотиваторов (т.е. стимулов к труду), расставив их по важности с 1-го по 5-е, для следующих лиц: квалифицированного...полностью>>
'Документ'
жилое помещение (квартира), находящаяся по адресу: Россия, Краснодарский край, город Белореченск, улица Интернациональная, дом 161, квартира 36, состо...полностью>>
'Документ'
Маємо честь запросити Вас на презентацію Глосарію термінів з моніторингу та оцінювання, який є результатом спільної роботи Української асоціації оціню...полностью>>
'Документ'
Из-за наплыва желающих отдохнуть в Крыму в июле наблюдаются километровые пробки в районе порта «Кавказ». В понедельник очереди на паром в Крым ожидали...полностью>>

Главная > Документ

Сохрани ссылку в одной из сетей:
Информация о документе
Дата добавления:
Размер:
Доступные форматы для скачивания:

Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності

Кириченко О.А.
Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посіб. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2002. - 384 с. ISBN 966-7767-51-5

Це навчальний посібник нового покоління. За оцінкою фахівців, його можна назвати енциклопедією зовнішньоекономічної діяльності і настільною книгою для бізнесменів-практиків. У посібнику послідовно розкриваються методологічні, організаційні та правові основи зовнішньоекономічної діяльності, інструментарій менеджменту в цій галузі, стратегічний, міжнародний, фінансовий та інноваційний менеджмент, система міжнародних розрахунків та фінансування зовнішньої торгівлі, особливості стратегічного планування зовнішньоекономічної діяльності підприємства, стратегія та особливості діяльності України у цій сфері міжнародних відносин.
Розраховано насамперед на працівників компаній, фірм, закладів та організацій, що займаються зовнішньоекономічною діяльністю. Книга відповідає програмі навчальної дисципліни "Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності" і може бути базовим навчальним посібником для студентів та аспірантів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів.

УДК 339.97(075.8) ББК 65.9(4УКР)8я73
ISBN 966-7767-51-5
© О.А. Кириченко та інші автори, 1998
© О.А. Кириченко та інші автори, зі змінами, 2000
© О.А. Кириченко, зі змінами, 2002 © Видавництво "Знання-Прес", 2002

ЗМІСТ

Передмова

Розділ І. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Глава 1. Теоретичні основи менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

1.1. Зовнішньоекономічна діяльність в Україні

1.1.1. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності

1.2. Сутність менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

1.2.1. Принципи зовнішньоекономічної діяльності

1.3. Еволюція поглядів на управління зовнішньоекономічною діяльністю

1.3.1. Класичні концепції міжнародної торгівлі

1.3.2. Регулятивні теорії розвитку

1.3.3. Сучасні концепції міжнародної торгівлі

1.4. Функціональний та предметний підходи в менеджменті

1.5. Предмет і завдання курсу

Розділ II. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Глава 2. Організаційна система управління зовнішньоекономічною діяльністю

2.1. Основні види зовнішньоекономічної діяльності

2.1.1. Міжнародна торгівля

2.1.2. Міжнародний лізинг

2.1.3. Використання активів із-за кордону

2.1.4. Контрактні форми зовнішньоекономічної діяльності

2.1.5. Міжнародні інвестиції

2.2. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності

2.3. Чинники управління зовнішньоекономічною діяльністю

2.4. Організаційна структура управління зовнішньоекономічною діяльністю

2.5. Здійснення зовнішньоекономічної діяльності через посередників

2.6. Контрактні форми зовнішньоекономічної діяльності

2.7. Ліцензування і франчайзинг

Глава 3. Управління персоналом

3.1. Сутність управління персоналом

3.1.1. Система управління персоналом

3.1.2. Стратегія управління персоналом

3.2. Структура управління персоналом

3.2.1. Планування персоналу

3.2.2. Підбір персоналу

3.2.3. Оцінювання персоналу

3.3. Навчання та підвищення кваліфікації

3.4. Атестація і ротація кадрів

3.5. Мотивація персоналу

3.6. Соціальне партнерство

Глава 4. Основи маркетингової діяльності

4.1. Маркетингова діяльність

4.1.1. Сутність маркетингу

4.1.2. План маркетингу

4.2. Особливості міжнародного маркетингу

4.3. Інструментарій маркетингу

4.4. Організаційна структура маркетингової діяльності

4.5. Технологія маркетингової діяльності

Розділ III. ІНСТРУМЕНТАРІЙ МЕНЕДЖМЕНТУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Глава 5. Стратегічний менеджмент зовнішньоекономічної діяльності

5.1. Стратегія у зовнішньоекономічній діяльності

5.2. Вибір стратегічного профілю зовнішньоекономічної діяльності

5.3. Стратегічне планування

5.3.1. Зміст і послідовність стратегічного планування

5.3.2. Розробка стратегії поведінки підприємства на зовнішньому ринку

5.3.3. Процес стратегічного планування

5.3.4. Місія і цілі організації

5.3.5. Аналіз зовнішнього середовища

5.3.6. Аналіз сильних і слабких сторін організації

5.4. Розробка базової стратегії

5.4.1. Антидемпінгові розслідування

5.5. Стратегія експорту

5.6. Стратегія імпорту

5.7. Глобальна стратегія

5.8. Стратегічний контроль

Глава 6. Фінансовий менеджмент зовнішньоекономічної діяльності

6.1. Сутність фінансового менеджменту

6.2. Міжнародні розрахунки

6.2.1. Банківський переказ

6.2.2. Чеки у зовнішній торгівлі

6.2.3. Вексель

6.3. Міжнародні валютні ринки

6.4. Фінансування зовнішньої торгівлі

6.5. Ризики у міжнародних розрахунках

Глава 7. Менеджмент у міжнародних корпораціях

7.1. Транснаціональні корпорації

7.2. Особливості функцій менеджменту і планування в міжнародних корпораціях

7.2.1. Планування в ТНК

7.3. Прийняття управлінських рішень у транснаціональних компаніях

7.4. Організаційна структура міжнародних корпорацій і культура їх діяльності

7.5. Управління персоналом у міжнародних компаніях

7.6. Керівництво, комунікації і контроль у транснаціональних корпораціях

Глава 8. Міжнародна логістика

8.1. Поняття логістики: сутність і значення

8.2. Концепція і структура логістики

8.3. Логістична система як складова менеджменту

8.4. Створення міжнародних логістичних систем

Розділ IV. МІЖНАРОДНЕ ТОРГОВЕ ПРАВО

Глава 9. Юридичний характер менеджменту. Право і менеджмент

Глава 10. Види підприємництва в зовнішньоекономічній діяльності

10.1. Форма і організація підприємств

10.2. Фізичні особи

10.3. Юридичні особи

10.3.1. Товариства

10.3.2. Товариства з обмеженою відповідальністю. Акціонерні товариства

10.3.3. Інші об'єднання

10.4. Державні торгові підприємства

10.5. Представництва і агентства підприємств

Глава 11. Види міжнародних угод торгового характеру

11.1. Купівля-продаж товару

11.1.1. Укладання договору

11.1 .2. Виконання зобов'язань за договором

11.1.3. Наслідки невиконання договору

11.1.4. Неможливість виконання

1 .2. Міжнародні транспортні перевезення

1 .3. Страхування

1 .4. Платіж. Правові основи здійснення платежу

11.5. Гарантії і фінансування купівлі-цродажу

11.6. Зберігання товару на складі

11.7. Товарообмін. Бартер

11.8. Передача технології. Захист інтелектуальної власності

11.9. Торгівля послугами

11.9.1. Фінансові і банківські відносини

11.9.2. Страхові підприємства

11.9.3. Юридичні й бухгалтерські послуги

11.9.4. Транспортні послуги

11.9.5. Телекомунікації

11.9.6. Будівництво

11.9.7. Гірнича справа

11.10. Інвестиції

Глава 12. Вирішення міжнародних комерційних спорів

12.1. Переговори

12.2. Суд

12.3. Третейський суд

12.4. Виконання іноземних судових рішень

Розділ V. СТРАТЕГІЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ

Глава 13. Державне управління зовнішньоекономічною діяльністю

13.1. Роль права і держави. Обмеження влади держави

13.2. Регулювання імпорту

13.2.1. Цілі обмеження імпорту

13.2.2. Засоби обмеження імпорту

13.2.3. Міжнародні зусилля щодо зменшення нетарифних обмежень імпорту

13.2.4. Кількісні обмеження, квоти і ліцензування імпорту

13.2.5. Державні закупки

13.2.6. Стандарти на товари

13.2.7. Митні процедури

13.2.8. Захист вітчизняних виробників від імпорту

13.2.9. Обмеження імпорту. Фінансовий контроль

13.3. Регулювання експорту

13.3.1. Ситуація у світі

13.3.2. Регулювання експорту в Україні

13.4. Регулювання інвестування. Передача технологій

13.5. Створення закордонних підприємств і представництв

13.6. Регулювання торгівлі послугами

Глава 14. Міжнародний розвиток торгових відносин

14.1. Найважливіші міжнародні угоди

14.1.1. Конвенція ЮНСІТРАЛ про договори міжнародної купівлі-продажу товарів

14.1.2. Міжнародні правила перевезення товарів

14.1.3. Конвенції про платежі

14.2. Головні міжнародні організації

14.2.1. Світова організація торгівлі

14.2.2. Міжнародний валютний фонд і Світовий банк

14.2.3. Організація економічного співробітництва і розвитку

14.2.4. Європейський Союз

14.2.5. МЕРКОСУР

14.2.6. Андський пакт

14.2.7. Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН)

14.2.8. Карибський спільний ринок (КАРІКОМ)

14.2.9. Європейський банк реконструкції та розвитку

14.2.10. Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА)

14.2.11. Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД)

14.2.12. ГУУАМ

14.2.13. Організація Чорноморського економічного співробітництва

14.2.14. Співдружність Незалежних Держав

Глава 15. Зовнішньоекономічні відносини України

15.1. Формування відкритої економіки

15.2. Тенденції і суперечності розвитку зовнішньої торгівлі

15.3. Концептуальні основи зовнішньоекономічної стратегії

15.4. Механізм реалізації зовнішньоекономічної політики

Глава 16. Проблеми економічної інтеграції України в Європейський Союз і приєднання до ГАТТ/СОТ

16.1. Лібералізація міжнародної торгівлі в рамках ГАТТ і СОТ

16.2. Процес інтеграції України в ЄС

16.3. Митний союз і зони вільної торгівлі

ПЕРЕДМОВА

Зовнішньоекономічна діяльність завжди була і залишається важливою складовою суспільного розвитку України, незважаючи на зміни в політичній ситуації, економічній кон'юнктурі та правовому середовищі країни.
Роль її посилюється з часу набуття незалежності українською державою, яка намагається зайняти гідне місце в міжнародних економічних інтеграційних процесах. За таких умов входження кожної країни у наступне тисячоліття вимагає проведення відповідних політичних, економічних та соціальних реформ, які стануть у майбутньому запорукою плідного співробітництва у міжнародному масштабі.
Новий етап входження у світове господарство вимагає істотних зусиль як від окремих підприємств, так і від держави в цілому, від чого, зрештою, буде залежати не тільки динаміка зовнішньої торгівлі, а насамперед, можливість подальшого економічного та соціального розвитку держави як органічної підсистеми світової економіки.
На шляху інтеграції України в європейські й міжнародні структури допущено чимало прикрих прорахунків. Без сумніву, є об'єктивні причини цього, проте зрозуміло одне - відсутність, особливо в регіонах, висококваліфікованих фахівців із зовнішньоекономічної діяльності перешкоджає просуванню нашої країни до цивілізованого співтовариства.
Останнім часом ця проблема є досить відчутною, що пояснюється новими ринковими вимогами фахової спеціалізації та досвіду управління зовнішньоекономічною діяльністю у сучасних умовах.
Розв'язанню зазначеної проблеми, сподіваємося, допоможе вихід у світ уже третього видання цього навчального посібника.
На думку фахівців, такий посібник є не тільки енциклопедією зовнішньоекономічної діяльності, а і настільною книгою для бізнєсменів-практиків.
У книзі зосереджено увагу на широкому колі актуальних проблем зовнішньоекономічної діяльності. Важливе місце відводиться розвитку управлінських процесів в різних галузях зовнішньоекономічної діяльності, зокрема у фінансовій сфері, міжнародному маркетингу, інноваційній сфері, менеджменті персоналу та ін.

Глава 1 Теоретичні основи менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

Зовнішньоекономічна діяльність в Україні. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності. Сутність менеджменту зовнішньоекономічної діяльності. Принципи зовнішньоекономічної діяльності. Еволюція поглядів на управління зовнішньоекономічною діяльністю. Класичні концепції міжнародної торгівлі. Регулятивні теорії розвитку. Сучасні концепції міжнародної діяльності. Функціональний та предметний підходи в менеджменті. Предмет і завдання курсу.

1.1. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ

Комплексні економічні перетворення, що відбуваються сьогодні в Україні, мають на меті не лише виробити моделі та механізми побудови і послідовної реалізації сучасних економічних відносин, але й поступову інтеграцію українських підприємств у міжнародні економічні зв'язки, з одного боку, і залучення іноземних підприємців до діяльності в Україні, - з іншого.
Ефективність господарської діяльності як вітчизняних, так і іноземних підприємців у рамках правової системи конкретної держави визначається, насамперед, ступенем досконалості охоплення сфер регулювання і ліберальності її законодавства. Україна в даному разі не є винятком. У зв'язку з цим зростає значення правового регулювання питань функціонування різних суб'єктів господарської діяльності в Україні, побудованої на взаємовідносинах, що мають місце як на території України, так і за її межами і грунтуються на законах зовнішньоекономічної Діяльності. Саме так це сформульовано в Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність". З його прийняттям зовнішньоекономічна Діяльність в Україні вперше одержала правовий статус. Цей закон є нормативно-правовим актом, в якому пропонується визначення поняття зовнішньоекономічної діяльності, її суб'єктів, їхніх прав і свобод; встановлюються принципи здійснення та організаційні форми зовнішньоекономічної діяльності.
1.1.1. СУБ'ЄКТИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Відповідно до чинного законодавства України суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в нашій країні є:
- фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають цивільну правоздатність і дієздатність відповідно до законів України і постійно мешкають на її території;
- юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і постійне місцезнаходження яких - на її території;
- об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, що не є юридичними особами відповідно до законів України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;
- структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності, іноземних суб'єктів господарської діяльності, що не є юридичними особами відповідно до законодавства України (філії, відділення і т.ін.), але мають постійне місцезнаходження на території України;
- інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України, в тому числі держава в особі її органів, органів місцевого самоврядування в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, що беруть участь у господарській діяльності на території України. Чинне законодавство не дає вичерпного переліку можливих (дозволених) видів зовнішньоекономічної діяльності, здійснюваних її суб'єктами. З урахуванням основної вимоги - відсутність прямої або непрямої заборони на той чи інший вид діяльності - сьогодні більш-менш ефективно в Україні здійснюються:
- експорт та імпорт товарів, капіталів і робочої сили;
- надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності;
- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності;
- навчання і підготовка спеціалістів на комерційній основі;
- міжнародні фінансові операції та операції т цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
- кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності й іноземними суб'єктами господарської діяльності;
- створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних і страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених її законом;
- спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій і спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
- підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торгових марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку суб'єктів господарської діяльності;
- аналогічна діяльність за межами України;
- організація і здійснення діяльності в сфері проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, здійснюваних на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;
- організація і здійснення оптової, консигнаційної і роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у випадках, передбачених законодавством України;
- товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
- орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
- операції із придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах і на міжбанківському валютному ринку;
- роботи на контрактній основі фізичних осіб з України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами;
- робота іноземних фізичних осіб на контрактній платній основі із суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами та інші не заборонені законодавством України види зовнішньоекономічної діяльності. Якщо ж іноземець прибув в Україну на певний строк для працевлаштування, то варто керуватися "Тимчасовим положенням про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні", затвердженим наказом міністра праці України № 27 від 5 травня 1993 р. Відповідно до цього положення праця іноземців може бути використана тільки при наявності дозволів на працевлаштування, якщо інше не встановлюють закони України або міжнародні договори. Такий дозвіл не потрібен для керівників спільних підприємств та іноземних суб'єктів господарської діяльності, що діють на території України, а також представникам іноземного морського (річкового) флоту та закордонних авіакомпаній, що обслуговують їх на території України.
Для співробітників представництв іноземних суб'єктів господарювання, офіційно зареєстрованих в Україні, Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції видається дозвіл на підставі оформлених належним чином службових карток співробітників представництв та посвідчення про реєстрацію представництва.
Крім заборони на втручання державних органів у зовнішньоекономічну діяльність її суб'єктів, у випадках, не передбачених чинним законодавством, аналізованих як обмеження права на здійснення зовнішньоекономічної діяльності, встановлений цілий ряд інших гарантій останньої. Зокрема, суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, що одержав від цієї діяльності у власність засоби, майно, майнові й немайнові права та інші результати, має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними за власним бажанням.
Вилучення результатів зовнішньоекономічної діяльності у власника в будь-якій платній і безплатній формі без його згоди забороняється, крім випадків, передбачених законодавством України.
Право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності виникає у фізичної особи з моменту придбання нею громадянської дієздатності, порядок, терміни та інші умови виникнення якої регулюються законодавством України, в першу чергу Цивільним кодексом. Фізичні особи, що мають постійне місце проживання на території України, мають відповідне право, якщо вони зареєстровані як підприємці відповідно до Закону України "Про підприємництво". Фізичні особи, що не мають такого права, набувають його, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законами держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є.
Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їхніх установчих документів із моменту набуття ними статусу юридичної особи.

1.2. СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Зовнішньоекономічна діяльність пов'язана з проведенням різними господарськими суб'єктами ділових операцій на закордонних ринках. У Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (стаття 1), прийнятому 16 квітня 1991 p., зазначено, що: "Зовнішньоекономічна діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності заснована на взаємовідносинах як на території України, так і за її межами". Тому очевидно, що зовнішньоекономічна діяльність включає два види ділових операцій: операції українських суб'єктів господарювання за межами України та закордонних господарських суб'єктів із різних країн в Україні.
Значення зовнішньоекономічної діяльності в розвитку всіх країн, у тому числі й України, постійно зростає. Історичний досвід підтверджує вигідність розширення участі країн у міжнародному поділі праці і різноманітних формах міжнародного бізнесу. 1 навпаки, згортання зовнішньоекономічної діяльності неминуче призводить до уповільнення соціально-економічного розвитку країни, виникнення складних проблем, які неможливо вирішити не лише в економіці, але і в інших сферах суспільного життя. Тому процес глобалізації та інтернаціоналізації господарського життя можна вважати закономірним з огляду на посилення взаємозалежності між країнами і зростаючу схожість їх економік.
У сучасному світі чіткіше простежується тенденція до інтеграції в міжнародному економічному просторі. Доказом цього є тісна взаємозалежність виробництва і міжнародної торгівлі. Сьогодні більшість товарів надходить на ринок через зовнішню торгівлю або виготовляється з використанням складників, що завозяться з-за кордону.
Процеси економічної інтеграції неоднозначні. Спостерігається підвищення ефективності виробництва за рахунок поглиблення спеціалізації. Завдяки зростанню торгівлі посилюється економічна активність у багатьох країнах.
Процес входження України в систему світогосподарських зв'язків багато в чому залежить від якості прийняття управлінських рішень у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародні ділові операції, як і внутрішні, є результатом визначених управлінських дій: прогнозування і планування, організації, мотивації, керівництва, контролю і т.д.
Звичайно, всі зазначені функції менеджменту в зовнішньоекономічній діяльності мають істотні особливості. Скажімо, у процесі планування варто враховувати міждержавні відносини, що впливають на вибір партнерів. Маркетинг зовнішньоекономічної діяльності базується на вивченні міжнародних ринків, особливостей запитів іноземних клієнтів, просування товарів і послуг на закордонні ринки здійснюється з урахуванням місцевих традицій і численних обмежень і т.д. По-іншому виглядає і функція організації в зовнішньоекономічній діяльності. Наприклад, перед підприємством, що виходить на закордонні ринки, відразу ж виникає запитання: створювати за кордоном свої підрозділи чи шукати там закордонних посередників? Це специфіка організації зовнішньоекономічної діяльності, оскільки внутрішні ділові операції організовувати набагато простіше і менш ризиковане.
Схожі проблеми виникають і в інших аспектах управління зовнішньоекономічною діяльністю. Це в результаті приводить до того, що із загальної системи управління рано чи пізно при збільшенні обсягу міжнародних операцій виділяється порівняно відособлена підсистема управління (менеджменту) зовнішньоекономічною діяльністю.
Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) пов'язаний із застосуванням загальних ідей і концепцій менеджменту у всіх формах зовнішньоекономічної діяльності (експорті й імпорті товарів і послуг, лізингових операціях, прямому інвестуванні і т.д.). Сутність менеджменту зовнішньоекономічної діяльності полягає в комплексному дослідженні та моделюванні міжнародного середовища у поєднанні з налагодженою взаємодією всіх підрозділів і посадових осіб організації/установи в інтересах продуктивного досягнення визначених зовнішньоекономічних стратегій.
Отже, звернімо увагу на такі три ключові моменти. По-перше, менеджмент ЗЕД є визначеним процесом, що, насамперед, включає вивчення і проектування елементів міжнародного середовища: закордонних партнерів, рівня цін, митних правил, міжнародних норм і звичаїв та ін. У цій частині акцент робиться не тільки на аналіз та оцінку майбутніх міжнародних операцій, але і на проектування взаємовідносин з урахуванням визначених процедур. Цей елемент менеджменту становить майже половину чинників успіху в міжнародному бізнесі.
По-друге, необхідно домагатися ефективної взаємодії не тільки між працівниками зовнішньоекономічних підрозділів, але і між усіма службами підприємства, що і визначає успіх на міжнародних ринках. Тому менеджмент ЗЕД, безумовно, включає і зусилля інших працівників у просуванні товарів фірми на зовнішні ринки. Наприклад, начальник відділу технічного контролю, організовуючи систему перевірки експортного товару на предмет відповідності умовам зовнішньоторговельного контракту, є важливою ланкою функції контролю в менеджменті ЗЕД. У випадку досягнення успіху на міжнародному ринку згаданий керівник служби контролю повинен отримати винагороду у такій же мірі, як і працівники ЗЕД.
По-третє, потрібно наголосити на продуктивному досягненні всією організацією обраних зовнішньоекономічних цілей. Це значить, що критерієм якості менеджменту ЗЕД є не тільки успіх сам по собі (досягнення цілей), але і ціна цього успіху (витрати ресурсів, продуктивність).
Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності тісно пов'язаний із міжнародним менеджментом. Останній є не що інше, як управління транснаціональними компаніями. Оскільки зовнішньоекономічна діяльність включає взаємодію національних і транснаціональних компаній, то вона передбачає взаємодію зовнішньоекономічних підрозділів із міжнародними відділеннями багатонаціональних корпорацій. При цьому для транснаціональних компаній пріоритетне значення має універсальний міжнародний підхід, а дії в кожній із країн є наслідком цього підходу. Зовнішньоекономічна діяльність у цьому відношенні суперечлива за своєю природою: головним є репрезентування внутрішньонаціональних операцій компанії, а міжнародна діяльність є наслідком внутрішньо-національних успіхів.
Щодо таких категорій, як міжнародні фінанси, міжнародна логістика, міжнародне право та ін., то кожна з них має власні функціональні основи і закономірності. Міжнародні аспекти при цьому відіграють визначальну роль. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств будь-якої країни не може ігнорувати закономірності здійснення кожної зі згаданих функцій міжнародного бізнесу: фінансів, логістики, права, персоналу та ін. Тому менеджмент зовнішньоекономічної діяльності базується на функціональних складових міжнародного бізнесу такою мірою, якою це має відношення до операцій даного підприємства. При цьому сам менеджмент зовнішньоекономічної діяльності грунтується на визначених принципах.
1.2.1. ПРИНЦИПИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Управлінська діяльність завжди базується на основних правилах, яких дотримуються керівники і спеціалісти апарату управління в процесі прийняття тих або інших рішень. Ці правила можуть бути декларовані в спеціальних документах або ж бути своєрідною традицією, нормою, звичаєм. Частіше усього має місце поєднання і того й іншого.
Можна виділити три рівні принципів зовнішньоекономічної діяльності: загальні, специфічні і національні.
Загальні принципи зовнішньоекономічної діяльності - це невелика кількість загальновизнаних у всьому світі правил, що стали своєрідними загальновідомими істинами (аксіомами), яких дотримуються всі учасники міжнародних ділових операцій. І хоча в різноманітних виданнях набір цих принципів може відрізнятися, однак у кінцевому результаті, вони зводяться до трьох головних: науковість, системність, взаємовигідність.
Науковість ЗЕД означає, насамперед, розвиток цієї діяльності відповідно до об'єктивних економічних законів. Дотримання цього принципу на практиці управління міжнародними діловими операціями передбачає виявлення організацією попиту і пропозиції на її продукцію за кордоном, рівня цін, співвідношення їх із витратами в країні-експортері та ін. Знання менеджерів підприємств існуючих теорій міжнародної торгівлі допомагає їм уникати значних прорахунків, обгрунтовано прогнозувати зміни на міжнародних ринках. Особливо важливе значення має цей принцип у здійсненні міжнародних фінансових розрахунків, при яких потрібно спиратися на зміни валютних курсів. Сучасна теорія пропонує чимало корисних теоретичних моделей прогнозування валютних курсів. На базі згаданих моделей практика виробила зручні й різноманітні інструменти управління валютними ризиками: операційними, перерахунко-вими (бухгалтерськими) і економічними. Використання зазначених та інших інструментів в управлінні ЗЕД - безсумнівна ознака використання принципу науковості.
Системність ЗЕД означає, насамперед, що між окремими її складовими існують міцні взаємозв'язки. Самі складові ЗЕД можуть бути виділені за різноманітними ознаками. Безсумнівно, одним із найбільш важливих є контракт (договір) ЗЕД. Виходячи з цієї ознаки, необхідно забезпечувати належний взаємозв'язок між всіма статтями контракту: якістю товару, базисними умовами постачання і ціною, валютою ціни, валютою розрахунку і формами платежу, термінами постачань і транспортних умов, предметом контракту та арбітражем і т.д. Системні взаємозв'язки існують і в період між укладанням та виконанням контрактів. Принцип системності передбачає також необхідність розуміння менеджерами компанії, що ЗЕД є лише частиною її бізнесу. І якщо внутрішньонаціональний бізнес організований недостатньо продуктивно, це загрожує і міжнародним операціям. Помилки, прорахунки і втрати компанії в операціях на внутрішньому ринку будуть серйозним сигналом для партнерів цієї компанії по міжнародному бізнесу. Керівники повинні завжди пам'ятати, що закордонний партнер судить про їхню діяльність, насамперед, з їхніх дій всередині країни. За інформацію з цих питань відповідним спеціалістам виплачуються солідні суми згідно зі статтею "консалтингові послуги".
Принцип системності ЗЕД включає також взаємозв'язок міжнародних операцій даної компанії з міжнародним бізнесом у цілому. Оскільки самі по собі операції навіть однієї великої фірми (не кажучи вже про невеличкі українські компанії) займають у загальному обсязі міжнародного бізнесу незначну частину, доводиться пристосовуватися до законів цього бізнесу. Система ЗЕД фірми є лише незначною частиною міжнародного бізнесу як більш вагомої мегасистеми.
Принцип взаємовигідності ЗЕД, на перший погляд, не має особливих ускладнень і виглядає очевидним: кожний партнер, що бере участь у міжнародних операціях, одержує свій прибуток. Проте дотримуватися цього принципу не просто через значну кількість часу, необхідного для виконання угод, зміни валютних курсів, наявності різноманітних зв'язків між окремими зовнішньоекономічними угодами, використання бартерних операцій та ін. Тому дотримання принципу взаємовигідності потребує ретельного аналізу і врахування, розмежування різноманітних потоків прибутків і витрат.
Крім наведених загальних принципів управління ЗЕД, багато специфічних принципів, яких також необхідно дотримуватися. Специфічні принципи ЗЕД закріплені у відповідних міжнародних правових актах і є обов'язковими для виконання всіма державами, що підписали той або інший акт. І хоча терміна "зовнішньоекономічна діяльність" у зазначених документах може не бути, за своїм характером більшість закріплених там принципів мають пряме відношення до зовнішньоекономічної діяльності.
Найбільш повний перелік принципів організації міжнародних економічних відносин є в "Хартії економічних прав і обов'язків держав", прийнятій IV Спеціальною сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1974 р. Хартія була прийнята разом із Декларацією про встановлення нового економічного порядку та Програмою дій з його встановлення. В зазначеному документі вказано такі принципи:
- суверенітет;
- територіальна цілісність і політична незалежність держав;
- суверенна рівність усіх держав;
- ненапад і невтручання у внутрішні справи;
- взаємна і справедлива вигода;
- мирне співіснування;
- рівноправність і самовизначення народів;
- мирне регулювання спорів;
- усунення несправедливості, що виникає в результаті застосування сили та позбавляє націю засобів для її нормального розвитку;
- сумлінне виконання міжнародних зобов'язань;
- повага до прав людини та основних свобод;
- відсутність прагнення до гегемонії в сферах впливу;
- сприяння міжнародній соціальній справедливості;
- міжнародне співробітництво з метою розвитку;
- вільний доступ до морів для країн, що їх не мають.
Деякі з перерахованих принципів збігаються з загальними, наприклад, пункт "взаємна і справедлива вигода". Він конкретизується у наступних принципах.
В інших міжнародних документах принципи вільного пересування фізичних осіб і господарських цінностей розглядаються не в цілому, як зазначалося вище, а за основними галузями міжнародного права. Зокрема, Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) розглядає такі питання:
- в'їзд фізичних осіб;
- переміщення товарів;
- судноплавство і перевезення вантажів;
- переміщення капіталу;
- придбання власності;
- переказ коштів.
Роз'яснення кожного з названих питань можна знайти у відповідних виданнях і враховувати в практичній діяльності. Так, у частині переміщення товарів як основної форми ЗЕД головне значення належить принципу (режиму) найбільшого сприяння (most-favored-nation - MFN). Суть режиму найбільшого сприяння (РНС) полягає в тому, що зменшення митних бар'єрів для однієї країни означає також зменшення цих бар'єрів і для всіх інших країн, що встановили з нею режим найбільшого сприяння. Зазначений принцип поширюється також на квотування і ліцензування.
Водночас ГАТТ робить деякі винятки з цього принципу, до яких, зокрема, належать такі:
- виробам обробної промисловості з країн, що розвиваються, надається пільговий режим порівняно з аналогічною продукцією промис-лово розвинених країн;
- поступки членам торгових союзів, наприклад ЄС, не поширюються на країни, що не належать до них;
- країнам, що довільно вживають дискримінаційних заходів до товарів із визначеної країни, остання не зобов'язана надавати РНС;
- країнам, що не підписали угоду, не завжди дається такий самий режим, як країнам, що приєдналися до неї;
- країни іноді роблять винятки, виходячи зі свого законодавства, що діє до моменту підписання ГАТТ;
Винятки вводяться також під час війни або посилення міжнародної напруги.
Слід також додати, що ГАТТ дала світу основний комплекс принципів, за якими проводяться торгові переговори і контроль за їх реалізацією.
Значна частина специфічних принципів діє на регіональному рівні. Для України особливий інтерес становлять принципи ЗЕД у Європейському Союзі (ЄС). Вони містяться в так званій Білій книзі (1985 р.) і включають:
- контроль і оформлення документів на товари, що перетинають національні кордони;
- свободу пересування осіб для працевлаштування або постійне місце проживання в будь-якій країні;
- уніфікацію технічних норм і стандартів;
- відкриття споживчих ринків;
- лібералізацію фінансових послуг;
- поступове відкриття ринку інформаційних послуг;
- лібералізацію транспортних послуг;
- створення сприятливих умов для промислового співробітництва з урахуванням законодавства про права на інтелектуальну і промислову власність;
- усунення фіскальних бар'єрів.
Принципи ЗЕД у рамках Співдружності Незалежних Держав (СНД) у даний час є предметом дискусії.
Національні принципи ЗЕД закріплюються в законодавчих актах відповідних країн. Оскільки всі країни використовують тією чи іншою мірою механізми державного регулювання ЗЕД, то існує і відповідна правова основа таких дій.
Щодо зовнішньоекономічної діяльності українських підприємств, то її принципи закріплені в ст. 2 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Причому ці принципи охоплюють і діяльність іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні.
Система згаданих принципів включає:
- суверенітет;
- свободу;
- юридичну рівність і недискримінацію;
- верховенство закону;
- захист інтересів суб'єктів підприємницької діяльності;
- еквівалентність обміну.
Законодавства інших країн також містять принципи такої діяльності, яких повинні дотримуватися не тільки національні, але й іноземні суб'єкти господарської діяльності.
Принцип суверенітету означає незалежне здійснення зовнішньоекономічної діяльності народом України на території своєї країни, а також точне виконання всіх міжнародних договорів і зобов'язань.
Свобода зовнішньоекономічного підприємництва включає добровільність дій у цій сфері суб'єктів такої діяльності, розмаїтість форм дотримання вимог законодавства і виключне право власності суб'єктів ЗЕД на всі отримані результати.
Принцип юридичної рівності і недискримінації складається з таких правил, як рівність перед законом усіх учасників ЗЕД, включаючи державу, недопущення яких-небудь обмежень, не передбачених законодавством, незалежно від форм власності, місця розташування та ін.
Верховенство закону покликане виключити будь-який вплив підзаконних актів, що негативно позначаються на зовнішньоекономічній діяльності, порівняно з законами України.
Захист інтересів суб'єктів ЗЕД полягає в тому, що держава охороняє ці інтереси відповідно до національного законодавства як на території України, так і за її межами згідно з нормами міжнародного права й умовами усіх ратифікованих міжнародних договорів.
Принцип еквівалентності обміну виключає демпінг при ввезенні й вивезенні товарів.

1.3. ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ НА УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

Теоретичні концепції управління зовнішньоекономічною діяльністю є поєднанням управлінських ідей і теорій міжнародної торгівлі (бізнесу). Практична спрямованість усіх поглядів на управління зовнішньоекономічною діяльністю полягає в тому, щоб раціоналізувати дії менеджерів у сфері міжнародного бізнесу, підняти ефективність інвестицій у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Таке загальне сучасне розуміння теорії управління міжнародним бізнесом.
Проте за багато років існування міжнародної торгівлі й бізнесу в цілому погляди на цю діяльність зазнавали змін, виникало чимало ідей щодо міжнародного бізнесу, які зберегли свою значимість і до наших днів.
Перед дилемою вибору характеру зовнішньоторговельної національної політики рано або пізно постають усі держави. Вибір політики фритредерства (вільної торгівлі) або протекціонізму в зовнішній торгівлі в їхньому безкомпромісному варіанті був характерним для минулих століть. У наш час ці два напрямки взаємозалежні й взаємообумовлені. Але дедалі більше й більше у цій суперечливій єдності проявляється провідна роль принципу вільної торгівлі.
Узагальнення теоретичного матеріалу, що розглядає міжнародний бізнес в історичному аспекті, дозволяє виділити три основні етапи еволюції поглядів на зовнішньоекономічну діяльність.
1. Класичні описові концепції міжнародної торгівлі (до XIX ст. включно).
2. Регулятивні теорії розвитку зовнішньоекономічної діяльності (середина 70-х років XX ст.).
3. Сучасні концепції системного підходу до управління міжнародним бізнесом (кінець XX ст.).
Крім часових меж, характерною особливістю етапів є різноманітне співвідношення між концепціями власне міжнародної торгівлі і міжнародного менеджменту. На першому етапі менеджмент не відігравав помітної ролі, оскільки сам предмет почав формуватися в кінці минулого століття. Як відомо, розвиток економічної теорії (А. Сміт, Д. Рікардо й ін.) більш ніж на два століття випередив теорію менеджменту (Ф. Тейлор, А. Файоль та ін.). Та й особливої необхідності використовувати менеджмент для міжнародних торгових операцій на першому етапі не було. Практичний досвід, здоровий глузд, стійкі традиції і торговельні звичаї - ось основні інструменти, що забезпечували невеликий обсяг міжнародної торгівлі.
Відмінною рисою другого етапу є активне втручання держав у міжнародні ділові операції. Значною мірою на це вплинули дві світові війни і розкол світу на дві протилежні соціально-економічні системи. Природно, що кожна з них вдавалася до активного використання держави як важливого інструмента реалізації своїх інтересів у сфері міжнародного бізнесу. На цьому етапі різко зросла роль менеджменту на рівні держав. Міжнародні ділові операції стали об'єктом ретельного планування. Для забезпечення успіху цих операцій обидві системи створюють різноманітні державні і міжнародні інститути. Обидві системи в цей період реалізували ряд значних міжнародних планів і програм. Східні країни втілили плани соціалістичної економічної інтеграції (створення Ради економічної взаємодопомоги та ін.). Західні країни реалізували в Європі план Маршалла, у Японії план Макартура, створили Європейський Союз, ряд інших міжнародних об'єднань.
Особливістю третього, сучасного, етапу розвитку управління зовнішньоекономічною діяльністю є усунення соціально-політичного протистояння двох систем у сфері міжнародного бізнесу. Нині різко зростає роль корпоративного менеджменту в зовнішньоекономічній діяльності. Багато західних компаній активно проводять ділові операції в по-стсоціалістичних країнах, у тому числі й в Україні. З іншого боку, багато українських підприємств активно діють на зовнішніх ринках. Саме корпоративний менеджмент міжнародних компаній стає вирішальним чинником розвитку міжнародного бізнесу і розширення зовнішньоекономічної діяльності.
Розглянемо деякі з найбільш популярних теорій управління зовнішньоекономічною діяльністю на кожному з етапів еволюції економічних поглядів.
1.3.1. КЛАСИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ
Меркантилізм. Очевидно, першою систематизованою теорією міжнародної торгівлі можна вважати меркантилізм, хоча вона не має конкретного автора. Однак у цієї теорії є багато підтверджень, що свідчать про її панування в період з XVI до XVIII ст. включно. Вона базувалася на двох положеннях:
- багатство країни визначається володінням певними цінностями, як правило, золотом;
- для зростання добробуту свого населення держава повинна більше експортувати, ніж імпортувати, і В цьому випадку вона Одержить вартість активного сальдо торгового балансу у вигляді золота, що надходить із країн, які мають дефіцит торгового балансу. Для цього необхідна державна монополія на торгівлю, введення обмежень на велику частину імпорту і надання субсидій більшій частині експортних виробництв.
Термінологія часів меркантилістської епохи збереглася і донині: термін "активний торговий баланс" (favourable balance of trade), наприклад, все ще використовується для позначення того, що країна експортує більше, ніж імпортує; "пасивний торговий баланс" (unfavourable balance of trade) вказує на дефіцит останнього. Багато хто ці терміни вживає, по суті, неправильно: наприклад, слово "активний" (сприятливий) означає вигоду, а "пасивний" (несприятливий) вказує на збитки. В дійсності не обов'язково мати активне сальдо торгового балансу, як не обов'язково збитковим є його дефіцит. Якщо країна має активне сальдо або активний торговий баланс протягом певного періоду, вона одержує товари і послуги за меншу вартість, ніж вивозить за свої межі. У період меркантилізму різниця відшкодовувалася за рахунок переказу золота, а сьогодні вона компенсується наданням кредиту країні з дефіцитним платіжним балансом. Якщо кредит не погашається повністю, то так званий активний торговий баланс може фактично бути невигідним для країни з активним сальдо.
Останнім часом термін "неомеркантилізм" (neomercantilizm) вживається щодо країн, які намагаються мати активний торговий баланс для досягнення певної соціальної або політичної мети. Наприклад, країна може докладати зусиль для досягнення повної зайнятості, виробляючи продукцію понад норму, яку диктує попит всередині країни і вивозячи надлишок за її межі. Або ж країна, можливо, намагається зберегти політичний вплив у якомусь регіоні, постачаючи туди більше товарів, ніж одержує звідти.
Теорія абсолютної переваги А. Сміта. Вперше політика фритредерства була визначена А. Смітом при обгрунтуванні ним "теорії порівняльних переваг". А. Сміт доводив, що "обмін сприятливий для кожної країни; кожна країна знаходить у ньому абсолютну перевагу". Аналіз, здійснений Адамом Смітом, став вихідною точкою класичної теорії, що служить основою для усіх видів політики вільної торгівлі.
Викладена в роботі "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р.) економічна система А. Сміта будувалася на тому, що більш низькі витрати виробництва товару однієї нації, порівняно з витратами виробництва цього ж товару іншої нації, означають її абсолютну перевагу. Отже, якщо одна нація має абсолютну перевагу у виробництві одного певного товару, а інша - другого, то кожна може спеціалізуватися у виробництві і торгівлі таким товаром, витрати виробництва якого найменші.
Проте, продовжуючи ці міркування до кінця, можна дійти висновку: якщо країна може знайти за кордоном усе, що потрібно, за меншу ціну і без обмежень, то в її інтересах одержувати За кордоном все. А чи робитиме щось вона сама для продажу? Ніщо цього не гарантує. Але яким чином вона розраховуватиметься за те, що купуватиме? Отже, теорія абсолютної переваги заводить у безвихідь.
Теорія відносної переваги Д. Рікардо - Р. Торренса. Р. Торренс у "Нарисах про зовнішню торгівлю зерном" (1815 p.), а також Д. Рікардо в дослідженні "Початок політичної економії й оподаткування" (1817 р.) виводять класичну теорію з безвиході. Вони показують, у яких межах можливий та бажаний обмін між двома країнами, виділяючи критерії міжнародної спеціалізації. В інтересах кожної країни - спеціалізуватися на виробництві, в якому вона має найбільшу перевагу або найменшу слабкість і для якого відносна вигода є найбільшою, їхні міркування знайшли своє відображення в так званому принципі, або теорії, порівняльних переваг.
Д. Рікардо показав, що міжнародний обмін можливий і бажаний в інтересах усіх країн. Він визначив ту цінову зону, всередині якої обмін вигідний для кожного. За допомогою хрестоматійного прикладу торгівлі сукном і вином між Англією і Португалією Д. Рікардо запропонував три варіанти міжнародної торгівлі:
а) рівне співвідношення витрат на виробництво двох видів товарів між двома країнами - у торгівлі немає стимулу;
б) співвідношення витрат, при якому одна з країн має абсолютну перевагу у виробництві одного з видів товарів - тут торгівля можлива з урахуванням абсолютних переваг;
в) співвідношення витрат, при якому кожна з країн має відносну перевагу у виробництві одного з видів товарів - у цьому випадку обидві сторони зацікавлені торгувати внаслідок порівняльних переваг.
Теорія міжнародної вартості Дж. Cm. Мілля. Джон Стюарт Мілль у своїй роботі "Основи політичної економії" (1844 р.) показав, за якою ціною здійснюється обмін. За Міллем, ціна обміну встановлюється за законом попиту і пропозиції на такому рівні, що сукупність експорту кожної країни дає змогу оплачувати сукупність її імпорту. Цей закон міжнародної вартості, або "теорія міжнародної вартості", - важлива заслуга Дж. Ст. Мілля. Теорія міжнародної вартості доводить, що існує ціна, яка оптимізує обмін товарів між країнами. Ця ринкова ціна залежить від попиту і пропозиції. На думку сучасного американського економіста Д. Чіпмена, цей закон - "одне з найбільших досягнень людського інтелекту". Той факт, що робота одержала визнання лише через 100 років, Д. Чіпмен пояснював тим, що "цей закон був занадто великим відкриттям для свого часу".
Запропоновані Дж. Ст. Міллем закони міжнародної конкуренції зводяться, в основному, до двох найважливіших положень. Перше: природне прагнення до міжнародної виробничої спеціалізації веде до встановлення рівноваги у вигодах, одержуваних від цієї спеціалізації. Друге: умови повної або часткової спеціалізації визначаються нерівністю в прибутках, одержуваних від виробництва. Можливості ж повної виробничої спеціалізації залежать від еластичності заміни в споживанні, що існує між виробленими товарами і тенденцією до відносного вирівнювання абсолютних вигод держав, що беруть участь у міжнародному обміні.
1.3.2. РЕГУЛЯТИВНІ ТЕОРІЇ РОЗВИТКУ
Теорія Хекшера - Оліна. Основи сучасних уявлень про те, чим визначаються напрямки і структура міжнародних торгових потоків, заклали шведські вчені-економісти Елі Хекшер і Бертіль Олін. Вони висунули теорію "вирівнювання цін на чинники виробництва", суть якої полягає в тому, що національні виробничі розходження визначаються різною кількістю чинників виробництва - працею, землею, капіталом, а також різною внутрішньою потребою в тих або інших товарах.
У 1948 р. американські економісти П. Самуельсон і В. Столпер удосконалили теорію Хекшера - Оліна, запропонувавши свою: у випадку однорідності чинників виробництва, ідентичності техніки, досконалої конкуренції і повної мобільності товарів міжнародний обмін вирівнює ціну чинників виробництва між країнами.
У концепціях, заснованих на моделі Д. Рікардо з доповненнями Е. Хекшера, Б. Оліна і П. Самуельсона, торгівля розглядається не просто як взаємовигідний обмін, але і як засіб, за допомогою якого можна скоротити розрив на рівні розвитку між країнами.
Парадокс Леонтьева. Подальший розвиток теорія зовнішньої торгівлі одержала у роботі американського економіста В. Леонтьева під назвою "Парадокс Леонтьева". Суть парадокса полягає в тому, що, використовуючи теорію Хекшера - Оліна, В. Леонтьев показав: американська економіка повоєнного періоду спеціалізувалася на тих видах виробництва, що потребували відносно більше роботи, ніж капіталу. Іншими словами, американський експорт, порівняно з імпортом, більш трудомісткий і менш капіталомісткий. Цей висновок суперечив усім уявленням про економіку США, що існували раніше. На загальну думку, вона завжди характеризувалася надлишком капіталу і відповідно до теорії Хекшера - Оліна можна було очікувати, що США експортують, а не імпортують висококапіталомісткі товари.
В наступні роки економісти з різних країн багато дискутували з приводу "парадокса Леонтьева". Завдяки цьому теорія "порівняльних переваг" одержала подальший розвиток. Вона стала включати поняття технічного прогресу і нерівномірності його розподілу, позафірмової економії засобів, різниці між країнами в заробітній платі та ін.
Кейнсіанство. На початку 30-х років XX ст. Дж. М. Кейнс створив свою теорію управління національною економікою, включаючи і зовнішню торгівлю. Підсумкова праця Дж. М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" (1936 р.) стала фундаментом сучасної економічної думки і практики. У подальших роботах було доведено, що інтернаціоналізація господарського життя і .взаємозалежність стали всеосяжним процесом і роль зовнішньоекономічних зв'язків як чинника зростання і розвитку значно зросла. Саме в цей період узгодження національної зовнішньоекономічної політики і її координація на багатосторонній основі набули особливого значення для справи стабільності й економічного зростання.
Участь країни в міжнародному поділі праці, з одного боку, і забезпечення її міжнародної економічної безпеки, - з іншого, є стратегічними напрямками управління зовнішньоекономічною сферою країни.
Монетаризм був реалізований у практиці державного регулювання на початку 80-х років XX ст. Інтелектуальним лідером монетаристів став професор Чиказького університету Мілтон Фрідман.
Головні відмінності між кейнсіанством і монетаризмом полягають: а) у підході до визначення чинників, що впливають на зміну сукупності попиту (кейнсіанці вважають, що сукупний попит формується під впливом різноманітних чинників, а монетариста головним чинником вважають пропозицію грошей); б) у трактуванні ролі держави (кейнсіанці виступають за більш широке втручання останньої в економіку, монетаристи дотримуються протилежної думки, відстоюючи дерегулювання).
На початку 80-х років XX ст. монетаристські концепції були використані для подолання структурної кризи у світовій економіці і вже сформованої взаємозалежності між країнами. Структурні реформи і макро-економічна адаптація, проведені спочатку в США, а потім і в Західній Європі, мали на меті дерегулювання в макро- і зовнішньоекономічній сфері на національному рівні, зсув у бік міжнародних механізмів конкуренції і регулювання і, у зв'язку з цим, перехід до більш ліберальних і "демократичних" форм управління фінансовими і монетарними важелями, здійснюючи при цьому координацію внутрішньої макроекономічної політики і попиту.
Такий підхід, застосований на практиці американською адміністрацією президента Р. Рейгана на початку 80-х років XX ст., а потім і в Західній Європі, дав змогу перебороти стагфляційний процес, що затягнувся, створити нову систему, яка сприяє зростанню регулювання світогосподарських зв'язків монетарними засобами, враховує реалії національних суверенітетів, дозволяє уникнути надмірної національної директивності.
Структурні реформи і макроекономічна адаптація стали стрижнем Стратегії на чотири десятиліття розвитку ООН, обговореної і прийнятої в 1990 р. 18-ю Спеціальною сесією Генеральної Асамблеї ООН. Делегація України зробила значний внесок у розробку, узгодження і прийняття підсумкового документа "Декларації про Стратегію на IV десятиліття розвитку ООН".
Результатом реалізації цілей Стратегії в промислово розвинутих і нових індустріально розвинутих країнах став десятилітній період без-кризового розвитку і високих темпів економічного зростання та становлення нової системи багатостороннього регулювання й національного управління зовнішньоекономічною діяльністю.
Теорія зовнішньоторговельного мультиплікатора одержала поширення в західних дослідженнях з проблем міжнародної торгівлі. Відповідно до цієї теорії, ефект впливу зовнішньої торгівлі (зокрема експорту) на динаміку зростання національного доходу, розмір зайнятості, споживання й інвестиційну активність характеризується для кожної країни цілком визначеними кількісними залежностями і може бути розрахований і виражений у вигляді визначеного коефіцієнта-мультиплікатора (множника). Спочатку експортні замовлення безпосередньо збільшать випуск продукції, отже, і заробітну плату в галузях, що виконують ці замовлення. А потім починають зростати вторинні споживчі витрати.
1.3.3. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ
З другої половини XX століття, коли міжнародний обмін набуває "вибухового характеру", світова торгівля починає розвиватися високими темпами. В період 1950-1994 pp. світовий торговий обіг зріс у 14 разів. За оцінками західних спеціалістів, період між 1950 і 1970 pp. можна охарактеризувати як "золоті часи" у розвитку міжнародної торгівлі. Саме тоді було досягнуто щорічного 7 %-го зростання світового експорту. Проте вже в 70-ті роки XX ст. він знизився до 5 %, ще більше скоротився у 80-ті роки. Наприкінці 80-х років світовий експорт продемонстрував помітне пожвавлення (до 8,5 % у 1988 p.). Після явного спаду на початку 90-х, у середині 90-х років він знову набирає високих темпів.
Природно, що зазначені зміни сприяли появі сучасних поглядів на управління міжнародним бізнесом. Вони належать не окремим групам дослідників, а представникам вищого менеджменту головних транснаціональних корпорацій. Як основний виділяється ресурсний підхід. Оскільки компанії мають у своєму розпорядженні обмежені ресурси, вони повинні вирішити, використовувати їх усередині країни чи на міжнародному рівні. Переконавшись, що можливості на міжнародному ринку можуть виявитися більшими, ніж на вітчизняному, компанії спрямовують свої ресурси в закордонний сектор. Тому, щоб зрозуміти, чому все ж проводяться торгові операції, необхідно визначити, які вигоди одержують окремі підприємства.
Концепція експортних можливостей включає чотири підходи.
1. Використання надлишкових потужностей. Часто компанії мають у своєму розпорядженні виробничі потужності в поточному або довгостроковому періодах, що не користуються адекватним внутрішнім попитом. Це можуть бути розвідані запаеи природних ресурсів чи конкретні потужності для виробництва визначеної продукції, які важко переключити на виробництво інших товарів, що мають, можливо, відповідний внутрішній попит.
Разом з тим, малі країни прагнуть торгувати набагато ширше, ніж великі. Одна з причин полягає в тому, що технологія виробничого процесу може дозволити фірмі рентабельно випускати продукцію тільки при багатосерійному виробництві, у більших обсягах, ніж це потрібно для задоволення попиту у своїй країні. Для прикладу візьмемо автомобільну промисловість: у "Вольво" потреба експорту з невеличкого шведського ринку значно більша, ніж у "Дженерал моторе" - зі значного американського.
2. Зменшення витрат виробництва. Дослідження показали: компанії можуть зменшувати свої витрати на 20-30 % тоді, коли подвоюється випуск продукції, це явище відоме як "крива акумулювання досвіду" (experience curve). Наприклад, якщо ми візьмемо 20 %-ве зменшення витрат виробництва і початкову вартість в 100 дол. на одиницю продукції, то собівартість другої одиниці продукції буде дорівнювати 80 дол., четвертої - 64 дол. і т.д. Зменшення може бути пов'язане з декількома чинниками: покриттям умовно-постійних витрат за рахунок випуску більшого обсягу продукції; підвищенням ефективності за рахунок досвіду, набутого при виробництві великих партій продукції; масовими закупівлями матеріалів і перевезенням їх значними партіями. Тому очевидно, що лідер ринку може одержати переваги стосовно зменшення витрат виробництва перед своїми конкурентами. Одним із засобів збільшення випуску продукції компанією є визначення ринку з глобальної, а не внутрішньодержавної точки зору.
3. Підвищення прибутковості. Виробник може за певних умов продавати ту саму продукцію з більшою вигодою за кордоном, ніж у себе вдома. Це може бути пов'язано з відмінністю конкурентного середовища на закордонному ринку від вітчизняного, тому що там товар знаходиться на іншому етапі життєвого циклу. Таким чином, етап зрілості всередині країни може призвести до зниження внутрішніх цін, у той час як етап зростання за кордоном може звести нанівець актуальність зниження цін. Підвищення прибутковості може також відбуватися у зв'язку з розходженнями всередині країни і за кордоном державних заходів, які впливають на прибутковість (наприклад, розходженнями в оподатковуванні прибутків або регулюванні цін).
4. Розподіл ризику. Виводячи збут за межі ринку тільки однієї країни, виробник має можливість зводити до мінімуму коливання попиту, оскільки цикли ділової активності країн перебувають в різних фазах, а ті самі товари знаходяться на різноманітних етапах життєвого циклу. Ще один чинник розподілу ризику за допомогою експорту полягає в тому, що виробник зможе придбати більше клієнтів, зменшуючи свою вразливість при втраті якогось одного чи декількох клієнтів.
Концепція імпортних можливостей. Імпульс до участі в торгівлі може надійти або від експортера, або від імпортера. У будь-якому випадку мають бути як продавець, так і покупець. Імпульс від імпортера полягає в тому, що фірма шукає дешевші і високоякісні сировинні та інші комплектуючі матеріали, готові вироби, щоб використовувати їх на своїх виробничих підприємствах. Або ж вона може активно шукати нові товари, розроблені за кордоном, щоб доповнити наявні асортиментні групи. Це дозволить компанії більше продукції запропонувати на продаж, а імпортеру - використовувати надлишкові потужності своєї торгово-розподільчої мережі.
Якщо міжнародні постачання сировини, матеріалів і комплектуючих зменшують витрати виробництва чи підвищують якість готових виробів, то компанія, що їх закуповує, має більшу стійкість проти конкуренції з боку імпортованих готових виробів або ж сама може більш ефективно конкурувати на експортних ринках. Автомобільна промисловість подає приклад глобальної конкуренції, що залежить від субпідрядників, у тому числі іноземних, у напрямку зменшення витрат виробництва.
Імпортер, як і експортер, має можливість розподілити свої операційні ризики. Розширюючи коло постачальників, фірма буде менше залежати від диктату або долі єдиного постачальника. В США, наприклад, багато значних споживачів, зокрема автомобільна промисловість, диверсифікували свої закупівлі сталі із залученням європейських і японських постачальників. Ця стратегія знизила ризик недостатнього постачання американської автомобільної промисловості у випадку виникнення страйку серед сталеливарників США, але одночасно посилила проблеми в сталеливарній промисловості країни.

1.4. ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ТА ПРЕДМЕТНИЙ ПІДХОДИ В МЕНЕДЖМЕНТІ

Для досягнення високої ефективності ЗЕД необхідно враховувати два об'єктивно існуючі підходи в управлінні міжнародним бізнесом. Вони дають відповіді на ключові запитання: що? і як? Перше запитання розкриває суть міжнародних операцій. Це сфера міжнародного маркетингу, із якої керівники організацій добувають інформацію і приймають рішення про зовнішньоекономічні операції. Такими операціями є експорт або імпорт конкретних товарів (послуг, робіт), лізинг обладнання, спільне виробництво продукції та ін. Само собою зрозуміло, що кожний вид бізнесу має власну внутрішню технологію, що також входить у предметний аспект. При імпорті маються, на увазі, наприклад, пошук постачальника, укладення з ним контракту на постачання товару, перевезення товару до кордону, перетинання кордону і виконання митних процедур - і так до остаточного продажу товару внутрішньому споживачеві, проведення розрахунків із продавцем. Все це складає предметний аспект менеджменту, що цілком визначається ідеєю і технологією (послідовністю операцій) зовнішньоекономічних операцій.
Проте наскільки б вдалою не була ідея конкретної зовнішньоекономічної операції, які б високі прибутки вона не обіцяла в перспективі, який би бізнес-план не гарантував її здійсненність і ефективність, саму по собі її не можна реалізувати без іншого аспекту зовнішньоекономічного менеджменту. Мова йде про те, що опрацювання ідеї може бути зроблено однією людиною або невеличкою групою спеціалістів у межах їх поточних службових обов'язків або ж у вільний час. Досвід показує, що опрацювання ідей і навіть підготовка бізнес-планів складає дуже малу частину усіх витрат, пов'язаних із реалізацією ідеї. А от вже для реалізації ідеї, яку включено в число цілей зовнішньоекономічної діяльності, не обійтися без регулярного (функціонального) менеджменту. Мається на увазі, насамперед, планування реалізації ідеї, для чого необхідно завчасно виділяти необхідні ресурси, встановлювати терміни виконання завдань, що випливають з ідеї, підбирати виконавців, визначати методи виконання робіт та ін. До того ж у планах робіт необхідно враховувати зміни навколишнього середовища фірми: законодавство, ціни на зовнішніх ринках, валютні курси, стан справ у партнерів і т.д. І якщо план буде неточним (тобто неякісним), тоді реалізація ідеї може бути під загрозою: скажімо, нестача валютних коштів саме в той момент, коли потрібно провести оплату послуг і т.д.
Менеджмент передбачає не тільки функцію планування, але й організацію (що включає координацію), комплектування штатів, керівництво, мотивацію, контроль. Тому ідея тієї або іншої зовнішньоекономічної операції може бути реалізована тільки в тому випадку, коли предметний аспект повною мірою відповідатиме функціональному підходу.
В практиці зовнішньоекономічної діяльності часто трапляються випадки невідповідності згаданих аспектів зовнішньоекономічній діяльності. Досить поширеними є ситуації, коли приваблива, захоплююча ідея бізнесу відсуває на другий або навіть більш дальній план функціональний аспект менеджменту, який лише планується на чернетці і детально не проробляється. А невдачі в цьому випадку списуються на обставини. Цікаво зазначити, що часто це відбувається в організаціях, які навчають менеджменту зовнішньоекономічної діяльності.

1.5. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ

Предметом курсу "Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності" є складна сукупність управлінських відносин, що виникають у сфері зовнішньоекономічної діяльності у зв'язку з плануванням, організацією, керівництвом і контролем виконання конкретних міжнародних ділових операцій на різноманітних рівнях управління бізнесом, головним чином на підприємствах. Він включає також управлінську діяльність не тільки українських підприємств на зовнішніх ринках, а й іноземних фірм в Україні, різноманітні види діяльності на рівні підприємств, регіонів, міністерств і відомств.
Управлінська діяльність, як відомо, залежить від форм власності підприємств, що оперують на міжнародних ринках. Проте переважаючий вплив на цю діяльність здійснюють загальні закони міжнародного бізнесу, з одного боку, і загальне середовище бізнесу в країні, - з іншого.
Варто враховувати, що виділити в чистому вигляді менеджмент зовнішньоекономічної діяльності із загального функціонування підприємства не можливо, оскільки плани зовнішньоекономічної діяльності органічно пов'язані з планами випуску продукції на внутрішньому ринку. Багато структурних підрозділів і багато посадових осіб обслуговують усю фірму в цілому, охоплюючи і зовнішньоекономічну діяльність. Тому курс, що вивчається, має відносну самостійність. Крім того, він тісно пов'язаний із такими дисциплінами, як загальний менеджмент, маркетинг, економіка фірми, фінансовий менеджмент та ін. Не менш важливо враховувати його зв'язок із дисциплінами міжнародного бізнесу, такими як міжнародні фінанси, міжнародний маркетинг, міжнародна логістика, міжнародне право, міжнародні стандарти, бухгалтерський облік та ін. Тільки з урахуванням зазначених зв'язків можна очікувати успіхів від зовнішньоекономічних операцій.
Отже, міжпредметні зв'язки допоможуть усебічно вивчити питання управління зовнішньоекономічною діяльністю як складовою економіки в цілому.

Контрольні запитання і завдання

1. У чому полягає сутність менеджменту зовнішньоекономічної діяльності і ним він відрізняється від загального менеджменту?
2. Яку роль відіграє менеджмент у розвитку зовнішньоекономічної діяльності України ?
3. У чому полягає сутність принципів зовнішньоекономічної діяльності?
4. Я к можна класифікувати принципи зовнішньоекономічної діяльності?
5. Які існують концепції зовнішньоекономічної діяльності?
6. Яке значення для практики мають концепції зовнішньоекономічної діяльності?
7. У чому полягають функціональний і предметний підходи в менеджменті зовнішньоекономічної діяльності і як вони пов язані між собою?
8. Які особливості менеджменту зовнішньоекономічної діяльності?
9. Що є предметом вивчення курсу?
10. У чому полягає завдання курсу?
Література
1. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1991. - № 29.
2. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. - К., 1990.
3. Герчикова И.Н. Маркетинг и международное коммерческое право. - М., 1990.
4. Дениэлс Джон Д., Радеба Ли X. Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции: Пер. с англ. - 6-е изд. - М., 1994.
5. Кириченко О.А. Реформи і зовнішня торгівля // Політика і час. - 1997. - № 3.
6. Лук'яненко Д.Г. Міжнародна економіка. - К., 1996.
7. Маринич М.А. Введение во внешнюю торговлю. - Минск, 2000.
8. Панченко Є.М. Міжнародний менеджмент: Навч. посіб. - К., 1996.
9. Поручник A.M. Интеграция Украины в мировое хозяйство. - К., 1994.
10. Рут Франклін Р., Філіпенко Антон. Міжнародна торгівля та інвестиції: Пер. з англ.-К., 1998.
11. Сірка А. Як робити бізнес з американцями і канадцями. - К., 1994.
12. Стровский Л.Е. Внешнеэкономическая деятельность предприятия: Учеб. для вузов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М., 1999.
13. Управление внешнеэкономической деятельностью: Учеб. пособие / Под общ. ред. А.И. Кредисова. - К., 1996.
14. Філіпенко А.С., Бураковський І.В., Будкін B.C. Міжнародні економічні відносини: Сучасні міжнародні економічні відносини. - К., 1992.

Глава 2 Організаційна система управління зовнішньоекономічною діяльністю

Основні види зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародна торгівля. Міжнародний лізинг. Використання активів із-за кордону. Контрактні форми зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародні інвестиції. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Чинники управління зовнішньоекономічною діяльністю. Організаційна структура управління зовнішньоекономічною діяльністю. Здійснення зовнішньоекономічної діяльності через посередників. Контрактні форми зовнішньоекономічної діяльності. Ліцензування і франчайзинг.

Організаційні питання зовнішньоекономічної діяльності підприємства виглядають ясними і простими для неспеціалістів. Проте досвідчені працівники добре знають, як багато вигідних зовнішньоекономічних проектів залишилися нереалізованими через так звані дрібниці. В числі таких "дрібниць" помилки у виборі виду міжнародного бізнесу, недооцінка різноманітних форм державного регулювання ЗЕД, нечіткий розподіл функціональних обов'язків між працівниками зовнішньоторговельної фірми, зручне для себе трактування процедур здійснення зовнішньоекономічних угод та ін. Справа в тому, що в кінцевому результаті зовнішньоекономічну діяльність здійснюють посадові особи підприємств різних країн, культура управління в яких має значні відмінності, незважаючи на зовнішню подібність. У євіті давно склалися певні традиції у вирішенні організаційних питань. З цими традиціями необхідно рахуватися і молодим незалежним державам, до яких існує відома недовіра з боку міжнародного бізнесу.
Виходячи на міжнародні ринки, кожному підприємству необхідно насамперед вибрати найбільш придатний вид зовнішньоекономічної діяльності.

2.1. ОСНОВНІ ВИДИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Існують різноманітні класифікації видів зовнішньоекономічної діяльності, оскільки в різних випадках можуть використовуватися різноманітні критерії. Так, зовнішня торгівля може розглядатися з позицій напрямку ЗЕД (імпорт і експорт), а також із позицій предмета (товари, послуги) або ж регіональних особливостей (прикордонна торгівля) та засобу розрахунків (бартерні операції) та ін.
В число основних видів ЗЕД можна включити:
- міжнародну торгівлю;
- міжнародний лізинг;
- використання активів з-за кордону;
- контрактні форми ЗЕД;
- міжнародні інвестиції.
При проведенні міжнародного бізнесу компанії мають вибирати одну з різноманітних форм господарських операцій. Вибираючи, варто уважно розглянути власні цілі та оцінити ресурси, а також умови здійснення своєї діяльності.
2.1.1. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ
Серед наведених форм зовнішньоекономічної діяльності історично першою та переважаючою є міжнародна торгівля, тобто міжнародний обмін продуктами і послугами - результатами національної праці. Залежно від предмета і характеру здійснення зовнішньоторговельних операцій існують різноманітні форми торгівлі.
1. Торгівля готовою продукцією, тобто призначеною та придатною для безпосереднього кінцевого споживання. Вона здійснюється або за світовими, або за договірними цінами безпосередньо виробником чи через різних посередників. Можливе доопрацювання продукції перед продажем з урахуванням інтересів імпортера, а також обслуговування після продажу. Розрахунки можуть здійснюватися у валюті експортера, валюті імпортера чи у валюті третьої країни.
2. Торгівля продукцією в розібраному вигляді, її імпорт, як правило, оподатковується митом за зниженими тарифами, що дозволяє "обходити" високі митні ставки на ввезення готової продукції. Торгівля продукцією в розібраному вигляді виправдана, якщо її монтування за кордоном дозволяє одержати великий прибуток за рахунок використання місцевої дешевої робочої сили ("викруткові технології"), більш пільгового оподаткування, більш низької оренди землі тощо. Варто мати на увазі, що експорт низки товарів у зібраному вигляді просто об'єктивно неможливий (реактори, портові крани та ін.).
3. Зустрічні поставки- експортно-імпортні операції, при яких експортери зобов'язуються придбати в імпортерів товари на частину або повну вартість експортованої продукції, їхні найважливіші різновиди:
- бартерні операції передбачають безвалютний, збалансований, заснований на вартісній оцінці обмін товарами за договірними або світовими цінами, їх причиною є відсутність у партнерів конвертованої валюти;
- викуп застарілої продукції при збуті більш сучасних моделей і модифікацій. При цьому в ціну нової продукції зараховується залишкова вартість виробів, що повертаються;
- операції з давальницькою сировиною передбачають переробку закордонної сировини чи відходів із наступними розрахунками продуктами їхньої переробки. Вони виправдані тоді, коли є величезні запаси сировини, відходів, а потужності для їх переробки відсутні або недостатні.
В усіх випадках необхідна вартісна оцінка продукції, що передається. Це потрібно для митного обліку, для визначення сум страхових виплат у випадку втрати товарів. Штрафні санкції при цьому здійснюються через скорочення або збільшення поставок.
4. Постачання комплектного устаткування. Поставляються технологічні комплекси з повним комплектом послуг з їхнього проектування, спорудження, налагодження, підготовки до експлуатації в місцевих умовах. Найбільш поширена практика здачі об'єктів "під ключ", що передбачає оплату після прийняття їхнім замовником. Такі угоди передбачають також постачання необхідних матеріалів і інструменту, навчання місцевих кадрів, сприяння в організації і управлінні виробничим процесом, забезпечення експлуатації об'єкта в період дії гарантійного терміну.
5. Торгівля ліцензіями. Мова йде про надання на певних умовах якомусь суб'єкту прав на використання винаходів, "ноу-хау" і т.д. протягом визначеного терміну за відповідну винагороду. Якщо технічні нововведення не захищені патентом, то мова йде про безпатентну ліцензію. Найбільш поширеними стали ліцензійні угоди, що передбачають комплексний міжнародний технологічний обмін з наданням "ноу-хау", інших послуг. У ліцензійній угоді чітко й однозначно визначаються вид ліцензії (безпатентна чи патентна), обсяг прав на використання переданої технології (повна, проста чи виняткова), форма розрахунків ("роялті" або паушальні платежі), сфера і межі застосування технології, термін дії ліцензійного договору. Важливо пам'ятати, що в період дії ліцензійної угоди приймаюча сторона зобов'язана інформувати продавця (ліцензіара) про всі зміни у технології.
6. Подорожі, туризм і транспорт. Надходження від транспортування товарів і туризму можуть стати важливим джерелом прибутку для міжнародних агентств повітряних сполучень, компаній морських перевезень, агентств з попереднього бронювання квитків і місць, а також готелів.
Наприклад, стан економіки таких країн, як Греція і Норвегія, багато в чому залежить від прибутків, що надходять від перевезення іноземних вантажів на їхніх суднах. На Багамських островах від іноземного туризму одержують значно більше прибутку, ніж від товарного експорту. Звичайно, Україна ще помітно відстає за цим показником від інших країн, проте тенденції в ряді регіонів вже подають надію на відчутні зміни. Особливо важливо відзначити, що це одна з найбільш динамічних форм ЗЕД.
Міжнародний туризм. Вкладені один раз інвестиції в будівництво готелів, транспортних вузлів і артерій, місць проведення дозвілля тощо швидко окупляться і при наявності належних передумов принесуть стабільний і високий прибуток. Мова йде як про прийом іноземних туристів, так і про відправлення за кордон власних громадян. Міжнародний туризм веде до різкого збільшення зайнятості не тільки в сферах, безпосередньо з ним пов'язаних, але і в транспорті, виробництві туристичного спорядження, сувенірів і т.д.
Експортування й імпортування виробів є для більшості країн основним джерелом міжнародних прибутків і витрат. Серед компаній, які беруть участь у міжнародному бізнесі, переважають ті, що здебільшого займаються імпортом і експортом, ніж будь-яким іншим видом операцій.
Імпорт та (або) експорт продукції часто є першою зовнішньоекономічною операцією, що проводиться тією чи іншою фірмою. Це пояснюється тим, що на початковій стадії залучення до міжнародного бізнесу ці операції передбачають зазвичай мінімальні зобов'язання і найменший ризик для ресурсів фірми. Наприклад, фірми можуть збільшувати експорт продукції шляхом завантаження своїх надлишкових потужностей, шо зводить до мінімуму потребу в додаткових капіталовкладеннях. Крім цього, вони можуть вдаватися до послуг торгових посередників, що за комісійні візьмуться здійснювати експортно-імпортні функції, усуваючи, таким чином, і необхідність у залученні досвідченого персоналу для зовнішньоторговельних операцій.
Експортно-імпортні операції не припиняються фірмами і тоді, коли вони переходять до інших фірм міжнародного бізнесу. У цьому випадку вони продовжуються або у вигляді аналогічного бізнесу на інших ринках, або як доповнення до нових видів бізнесу.
2.1.2. МІЖНАРОДНИЙ ЛІЗИНГ
Міжнародний лізинг - надання в довгострокову оренду (на термін понад 12 місяців) виробничого устаткування, транспортних засобів, комп'ютерної техніки, складських приміщень. Тим самим орендар, що не володіє валютними коштами для придбання відповідного об'єкта в повну власність, одержує можливість його експлуатації. Відповідно до правил Міжнародного валютного фонду зобов'язання, що випливають із лізингу, не включаються в обсяг зовнішньої заборгованості держави. Тому він знаходить підтримку держави. Крім того, орендні платежі, як правило, належать до операційних витрат і тому не оподатковуються. Орендар проводить орендні платежі за статтею витрат і має можливість після завершення терміну договору викупити предмет оренди за залишковою вартістю у свою власність, а може укласти новий ліцензійний договір на нове, більш сучасне устаткування. Його не цікавить проблема утилізації устаткування, що відслужило свій термін. При цьому мито стягується при придбанні із залишкової вартості, що являє собою значну економію для орендаря.
Корисний досвід міжнародного лізингу накопичений низкою авіаційних компаній України. Зокрема, українсько-ірландське спільне підприємство "Міжнародні авіалінії України" (МАУ) завдяки лізингу трьох "Боїнгів" здійснює рейси більше ніж 20 міжнародними маршрутами. Сам лізинг став можливий завдяки високому авторитету партнера - ірландської компанії "Гіннес Піт Ейвіейшн", що є світовим лідером у сфері послуг з лізингу літаків.
2.1.3. ВИКОРИСТАННЯ АКТИВІВ ІЗ-ЗА КОРДОНУ
Роялті (royalties) є виплатами за використання активів, що знаходяться за кордоном, наприклад фірмових знаків, патентів, авторських прав або інших видів експертних документів, відповідно до підписаних контрактів, так званих ліцензійних угод (licensing agreements). За допомогою роялті оплачується також франчайзинг (franchising), тобто такий спосіб ведення бізнесу, при якому одна сторона - франшизер (franchiser) продає іншій незалежній стороні - франшизі (franchisee) право на користування своїм фірмовим знаком, що є істотним активом для фран-шизи. Крім того, франшизу на тривалій основі допомагає партнеру в здійсненні господарських операцій, поставляючи напівфабрикати і комплектуючі, надаючи управлінські послуги і технології. Досить часто фірми вдаються до придбання іноземних ліцензій або франчайзингу після того, як вони досягають успіхів в експорті своєї продукції на зовнішньому ринку. Цей крок звичайно припускає прийняття на себе більших зобов'язань у міжнародному плані, ніж експортна діяльність. Відповідальність буває переважно викликана тим, що фірма повинна направити досвідчений технічний персонал за кордон для сприяння ліцензіату або тримачу франшизи, у створенні й адаптації його виробничих потужностей для випуску нового виробу.
2.1.4. КОНТРАКТНІ ФОРМИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Ця форма ЗЕД є протилежною попередній, оскільки означає здійснення діяльності за кордоном. Комісійні (fees) є нічим іншим, як оплатою за здійснення певної діяльності за кордоном, зокрема: проведення банківських операцій, страхування, оренди або прокату (наприклад фільму "Зоряні війни"), проектно-конструкторських робіт й управлінських послуг. Проектно-конструкторські роботи, як правило, проводяться в рамках операцій "під ключ" (turnkey operations), які передбачають формування на контрактній основі виробничих потужностей, переданих в експлуатацію замовнику після забезпечення їхньої повної готовності до початку експлуатації. Комісійні виплати за управлінські послуги зазвичай є результатом попередньо підписаних контрактів на управління (management contracts) чи досягнутих домовленостей, відповідно до яких одна фірма надає іншій управлінський персонал для загального керівництва або спеціалізованих управлінських функцій.
2.1.5. МІЖНАРОДНІ ІНВЕСТИЦІЇ
У процесі інтернаціоналізації виробництва відбувається трансферт капіталу однієї країни в іншу в грошовій або речовій формі, відомий як "міжнародні інвестиції". Розрізняють два види міжнародних інвестицій: прямі і портфельні. Прямі інвестиції є різновидом іноземних, що супроводжуються контролем за діяльністю компанії навіть у випадку придбання невеличкої частки її акцій (на рівні 10 %). Володіння контрольним пакетом акцій закордонного підприємства є найвищим типом зобов'язань стосовно зовнішньоекономічних операцій. Воно не тільки передбачає право власності на прибуток із капіталу, але зазвичай означає і більш інтенсивний обмін кваліфікованими спеціалістами і новими технологіями між країнами, ніж у випадку відсутності контрольного пакета акцій у закордонному виробництві. Внаслідок високого рівня зобов'язань прямі інвестиції найчастіше (але не завжди) стають можливі після того, як фірма набула досвіду в здійсненні експортно-імпортних операцій. Операції щодо прямих капіталовкладень можуть бути розпочаті з метою відкриття доступу до певних ресурсів або ринку реалізації продукції фірми. Наприклад, фірма "Кока-Кола" використовує свої прямі інвестиції в Україні для виробництва безалкогольних напоїв, оскільки це дає змогу забезпечити доступ до ресурсів і дешевої робочої сили. Ця фірма має також прямі капіталовкладення в Європі, Азії, Південній Америці, Австралії, Африці, що були зроблені як засіб придбання ринків тих країн, у котрих це виробництво не налагоджене.
Коли дві або більше організацій мають право власності на прямі інвестиції в одну компанію, то подібне ведення операцій визначається терміном "спільне підприємство" (joint venture). Зазначений тип спільного підприємства, відомий як "змішане підприємство" (mixed venture), характеризується участю державних органів у приватній компанії, як, наприклад "Міжнародні авіалінії України".
Для значної кількості американських фірм рівень продажу продукції, зробленої за кордоном за допомогою прямих інвестицій, у багато разів перевищує рівень продажу американської продукції, що посилається за кордон у вигляді товарного експорту. "Кока-Кола" виробляє за кордоном близько 70 % обсягів своєї продукції. На сьогоднішній день найбільші фірми світу мають великі прямі інвестиції за кордоном, що охоплюють кожен із видів бізнесу, зокрема видобуток сировини, вирощування врожаю, виробництво продукції або її компонентів, продаж продукції, а також надання різноманітного роду послуг.
До "портфельних" інвестицій можуть бути віднесені як боргові зобов'язання, так і акції фірми. Чинником, що дозволяє відрізнити даний тип інвестицій від прямих, є відсутність контролю за діяльністю фірми, яка приймає інвестиції. Іноземні "портфельні" інвестиції важливі майже для всіх фірм, що ведуть міжнародні операції. До них вдаються, в основному, з метою вирішення фінансових завдань. Фінансові відділи корпорацій зазвичай переводять засоби з однієї країни в іншу для одержання більш високого прибутку за рахунок короткострокових капіталовкладень. Вони також використовують позики різних країн.
Варто також зазначити, що діяльність більшості компаній за кордоном пов'язана з використанням двох основних форм ведення міжнародного бізнесу: товарного експорту і прямих інвестицій. Ці форми суттєво впливають на правила регулювання потоків приватного бізнесу між країнами. Інші форми ведення бізнесу - ліцензування і укладення контрактів "під ключ" - не менш важливі, а для деяких конкретних фірм або країн вони можуть мати вирішальне значення.

2.2. РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Основою регулювання діяльності підприємств України на зовнішніх ринках є Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність". Крім того, у відповідних сферах регулюючу роль відіграють й інші Закони України:
- "Про захист іноземних інвестицій в Україні" (10.09.91);
- "Про дію міжнародних договорів на території України" (10.12.91);
- "Про іноземні інвестиції" (13.03.92);
- "Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні" (17.12.93);
- "Про міжнародний комерційний арбітраж" (24.02.94);
- "Про режим іноземного інвестування" (19.03.96) тощо.
Варто враховувати регулюючу роль інших законів України, якими передбачено ступінь управління зовнішньоекономічною діяльністю у конкретних її видах і напрямках. Зокрема, ст. 41 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" передбачає, що у разі розбіжності положень цього Закону і правил міжнародного договору діє останній. Подібну ст. 22 містить і Закон України "Про інвестиційну діяльність" (18.09.91). Ст. 19 цього Закону містить положення про захист іноземних інвестицій. Крім Законів України, важливе значення в регулюванні ЗЕД відіграють Укази Президента України. Серед них:
- "Про заходи для попередження експорту товарів походженням з України за цінами, що можуть розглядатися як демпінгові, і врегулювання торгових суперечок" від 25.07.94;
- "Про заходи здійснення єдиної державної політики регулювання імпорту" від 21.09.94;
- "Про використання Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 04.10.94 тощо.
Нарешті, існують нормативні рішення Кабінету Міністрів України, Міністерства економіки України та з питань європейської інтеграції, інших міністерств і відомств, що регулюють окремі питання тарифного і нетарифного характеру.
Вищим законодавчим органом державного регулювання ЗЕД є Верховна Рада України. Відповідно до ст. 9 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" Верховна Рада:
- приймає, скасовує і змінює закони про ЗЕД;
- затверджує головні напрямки зовнішньоекономічної політики України;
- укладає міжнародні договори;
- затверджує митні тарифи і збори;
- установлює спеціальні режими ЗЕД;
- затверджує списки товарів, що підпадають під ліцензування при експорті або імпорті.
Кабінет Міністрів України як орган виконавчої влади здійснює координацію ЗЕД, приймає нормативні акти в межах своїх повноважень, подає свої пропозиції до Верховної Ради України, складає платіжний баланс і зведений валютний план.
Національний банк України регулює валютні і міжнародні питання ЗЕД. У тому числі: зберігання і використання золотовалютних резервів, взаємовідносини з центральними банками інших країн і міжнародними фінансовими організаціями, підписання міжбанківських угод, регулювання курсу національної валюти та ін.
Істотну роль у регулюванні ЗЕД відіграє Міністерство економіки України та з питань європейської інтеграції (до його складу ввійшло колишнє МЗЕЗТорг). У компетенції цього міністерства:
- проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами ЗЕД виходу на зовнішній ринок, координація їхньої діяльності;
- контроль зовнішньоекономічної діяльності;
- нетарифне регулювання ЗЕД тощо.
Державний комітет митного контролю здійснює контроль ЗЕД відповідно до чинного законодавства. Нарешті, у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності беруть участь органи місцевого управління: законодавчі і розпорядницькі органи; територіальні підрозділи органів державного регулювання ЗЕД.
Як економічні інструменти регулювання ЗЕД виступають:
- оподатковування суб'єктів ЗЕД;
- митне регулювання і контроль;
- ведення розрахунків і кредитування зовнішньоекономічних операцій;
- страхування зовнішньоекономічних операцій;
- ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій;
- заборона окремих видів експорту й імпорту;
- проведення антимонопольних заходів у сфері ЗЕД;
- розміщення державних замовлень на виробництво, експорт та імпорт;
- облік зовнішньоекономічних операцій, звітність, ревізія й аудит суб'єктів ЗЕД;
- інформаційне забезпечення ЗЕД.

2.3. ЧИННИКИ УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

Чинники, що впливають на організацію зовнішньоекономічної діяльності, доцільно розбити на дві групи: зовнішні та внутрішні. Такий підхід зручний тим, що дозволяє пов'язати їх із стратегічним менеджментом, основою якого є SWOT-аналіз. Перша частина цього аналізу - "сильні і слабкі сторони" підприємства - відтворює внутрішні чинники. Друга частина - "можливості та загрози" - пов'язана із зовнішніми чинниками.
Внутрішні чинники включають:
1) масштаби зовнішньоекономічної діяльності;
2) витрати;
3) складність продукції;
4) досвід;
5) контроль.
1. Масштаби зовнішньоекономічної діяльності. Кожна організація, що бере участь у міжнародному бізнесі, може проводити різноманітну кількість операцій. При невеликому їхньому масштабі і малій номенклатурі, як правило, на початковому етапі, не потрібно створювати додаткові структурні підрозділи, а тим більше засновувати зовнішньоторговельну фірму або ж купувати офшорну компанію. Як показує досвід, зручно скористатися матричною структурою. В рамках наявної організаційної структури підприємства виділяється тимчасова група управління проектом виходу на зовнішні ринки, що безпосередньо підпорядковується вищому керівництву. Такий підхід, по-перше, робить безболісною організаційну перебудову, а no-друге, дає змогу вищому керівництву тримати питання міжнародного бізнесу під своїм контролем. У випадку розширення ЗЕД можна створювати спеціальні підрозділи або офшорні компанії. Якщо ж вийти на ринок із даною продукцією не вдалося, можна створювати іншу проектну групу.
2. Витрати. Виробництво за кордоном або продаж продукції на зовнішніх ринках пов'язані з постійними витратами, тому при малому обсязі виробництва дешевше залучити до роботи сторонню фірму, що займається міжнародним бізнесом. Фірма, яка спеціалізується на міжнародних операціях, може перенести постійні витрати на послуги, надані більш ніж одній фірмі. Коли бізнес зростає достатньою мірою, дешевшим варіантом може стати ведення міжнародних операцій самотужки, а не придбання послуг зовнішньої фірми. Тому будь-якій фірмі варто періодично по-новому оцінювати проблему ведення міжнародних операцій власними силами.
Підключення за контрактом зовнішньої організації може обійтися дешевше, якщо вона має у своєму розпорядженні надлишкові потужності в сферах виробництва або збуту, і ці потужності легко використовувати. Такий варіант означає скорочення часу підготовки до ведення міжнародних операцій і прискорення початку надходження готівкових коштів. Більш того, місцева фірма-підрядчик може мати конкретні знання про ринок, наприклад про те, як діяти в умовах мексиканського законодавства і дешевої праці; одержання таких знань власними силами може обійтися фірмі-замовнику дуже дорого.
В той же час створення спільного підприємства іноді пов'язано з підвищенням витрат, обумовлених веденням переговорів із фірмою-партнером, появою додаткової штаб-квартири і неминучих витрат для підтримки відносин із партнером. Додаткові витрати можуть бути також викликані звітністю, що повинна задовольняти потреби більш ніж однієї фірми.
3. Складність продукції. Частина витрат пов'язана з передачею технології. Як правило, дешевше обходиться передача всередині "родини" фірм, наприклад від головної фірми - філії, ніж іншій компанії. Відмінності у витратах особливо суттєві, коли технологія складна, адже персонал філії добре знайомий з підходами, що використовує фірма в цілому. З цієї причини, чим складніша технологія, що використовується, тим більш імовірно, що компанія здійснить експансію в інші країни шляхом створення свого підприємства, а не підписання контракту із сторонньою закордонною фірмою на виробництво продукції від свого імені.
4. Досвід. На початковому етапі виходу на міжнародні ринки лише деякі компанії готові витрачати значну частину ресурсів на міжнародні операції; фірми можуть просто не мати у своєму розпорядженні коштів, достатніх для швидкого розгортання діяльності за кордоном. Як наслідок, такі фірми нарощують свою участь у міжнародному бізнесі поетапно. На початкових етапах вони намагаються зберегти свої ресурси і зосереджувати їх, у першу чергу, в країні базування, а не за кордоном. Цим обумовлюється вибір таких операційних форм, що пов'язані з перекладанням тягаря власне міжнародних операцій на зовнішні організації. З розширенням закордонної діяльності фірма починає розглядати свій міжнародний сектор окремо від внутрішнього. Потім виявляється тенденція до обслуговування міжнародних операцій власними силами і до зростання частки ресурсів, які розміщують за кордоном.
Ключову роль відіграє також наявність виробничих, управлінських, організаційних передумов, необхідних для міжнародного бізнесу, насамперед висококваліфікованих спеціалістів; добре знання кон'юнктури закордонних ринків (природно-географічних, економічних, політичних, національних, релігійних і культурних особливостей); наявність достатніх фінансових, в тому числі і валютних, ресурсів; доступ до сучасних засобів оперативного міжнародного зв'язку і т.ін.
5. Контроль. Чим більше угод фірма укладає з іншими фірмами, тим ймовірніше, що вона втратить контроль над прийняттям рішень, а це може відобразитись на оптимізації її діяльності на глобальному рівні, включаючи такі питання, як географія розширення виробництва, освоєння нових видів продукції або забезпечення якості. Угоди із зовнішніми організаціями передбачають також розподіл прибутків, що має велике значення для підприємств із високим потенційним прибутком. Фірма при цьому ризикує і тим, що її конфіденційна інформація стане відомою конкурентам. Деякі аналітики вважають, що втрата контролю над гнучкістю бізнесу, прибутками і поводженням у конкурентному середовищі - це найважливіша змінна, яка впливає на вибір того чи іншого режиму міжнародних операцій.
До зовнішніх чинників належать:
1) економічна свобода;
2) конкуренція;
3) присутність у державі; 4) ризики.
1. Економічна свобода включає такі чинники, як пряме заміщення окремих форм діяльності, визначення ставок податків, розміри коштів, що репатріюються, вимоги (фактичні або можливі) дотримання умов антимонопольного законодавства, висунення умов, за яких актив, що є приватною власністю, потрапляє в суспільний сектор і стає доступним для інших.
Індекс економічної свободи визначається кількістю балів, що набираються країною з урахуванням десятьох економічних чинників. Використовуються такі чинники, як торгова політика, податкова політика, втручання уряду в економіку, монетарна політика, потоки капіталу й іноземні інвестиції, банківська політика, контроль заробітної плати і цін, права власності, регулювання і чорний ринок. По кожній із цих десяти категорій автори використовували близько п'ятдесяти незалежних економічних критеріїв для одержання емпіричної картини рівня економічної свободи в кожній країні. Дослідження недвозначно показує, що країни, у яких забезпечено найвищий рівень економічної свободи, мають і більш високий рівень життя.
2. Конкуренція. Коли фірма має дефіцитні, унікальні, важко відтворювані ресурси, їй набагато простіше вибрати бажану форму діяльності за кордоном. Якщо ймовірна гостра конкуренція, фірма може бути змушена вибрати не найефективнішу форму бізнесу, але якщо вона цього не зробить, конкурент захопить ринок. Можливість конкуренції може змушувати фірму вибирати стратегію прискореного розширення закордонних операцій, але тільки (через обмеженість ресурсів) шляхом укладення відповідних угод з іншими фірмами.
Зводити до мінімуму конкуренцію на конкретних ринках можна також за допомогою угод про співробітництво, що перешкоджають виходу нових конкурентів на ринок і визначальному частковому розподілу ресурсів або обсягів виробництва. Ефективність таких дій частково залежить від обраного різновиду міжнародних операцій, а також від прихильного ставлення державних органів до визначеної угоди.
3. Присутність у країні. Коли компанія уже веде операції в якійсь країні, використання підрядної фірми стає вже не таким вигідним і втрачає зміст. Інакше кажучи, компанія знає, як діяти в чужій країні, і може розпоряджатися в ній надлишковими потужностями, достатніми для нарощування обсягу виробництва. Багато чого, проте, залежить від відповідності спеціалізації діючої закордонної філії тому виду продукції або послуг, що передається за кордон. Коли така відповідність має місце, найвірогідніше, що нове виробництво буде освоєне власними силами. У компаніях із високим рівнем диверсифікації діючі іноземні підприємства можуть випускати продукцію, яка настільки відрізняється від переданої їм із центральної штаб-квартири, що простіше буде мати її з досвідченою сторонньою фірмою.
4. Ризики. У бізнесі існують найрізноманітніші ризики. Проте ризик, пов'язаний із можливістю політичних або економічних змін, що можуть знизити захищеність активів фірми та одержуваних прибутків, керівництво корпорацій часто ставить на перше місце у міжнародних операціях. Один із засобів зведення до мінімуму втрат від захоплення активів у подібних ситуаціях полягає в їх мінімізації за кордоном. Побоювання такого ж роду можуть обумовити вибір угод, заснованих на поділі активів з іншими фірмами. Ці ж обставини змушують уряди країн-ре-ципієнтів обережно вводити обмеження будь-яких операцій через побоювання сутички з протидією з боку більш ніж однієї фірми.
Одним із засобів розподілу ризику є розміщення операцій у декількох країнах. Подібна стратегія зменшує можливість одночасного впливу на всі активи таких негативних подій, як конфіскація, введення валютного контролю або навіть скорочення збуту через спад виробництва в країні-реципієнті. Розосередженням операцій можна зменшити можливі втрати, а також річні коливання сукупних прибутків. Для компаній, що не опанували міжнародних операцій повною мірою, ті форми діяльності, що дають змогу мінімізувати витрати власних ресурсів, Можуть одночасно сприяти прискоренню виходу фірми на більшу кількість ринків. Проте такі форми менш привабливі для компаній із розвинутою міжнародною діяльністю чи компаній, що володіють ресурсами, достатніми для самостійного проведення операцій за кордоном.

2.4. ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

Організаційна структура управління ЗЕД підприємства залежить не тільки від розглянутих вище чинників, але і від методів виходу на зовнішні ринки. У цьому зв'язку можна виділити два варіанти:
1) безпосередній вихід на зовнішній ринок через власну зовнішньоторговельну фірму або відділ зовнішньоекономічних зв'язків (у великих системах - через управління зовнішньоекономічних зв'язків);
2) вихід на зовнішній ринок за допомогою посередників.
Створення власних зовнішньоекономічних служб на підприємствах виправдано, якщо:
- частка експорту велика в загальному обігу;
- зовнішньоторговельні операції здійснюються регулярно;
- випускається продукція з високим рівнем конкурентоспроможності, бажано унікальна за своїми властивостями;
- невисокий рівень конкуренції на відповідному сегменті світового ринку;
- продукція не потребує серйозної адаптації до закордонних умов використання;
- на підприємстві є необхідна кількість фахівців із зовнішньоекономічної діяльності.
В інших випадках виправдане використання посередників як вітчизняних, так і закордонних або міжнародних. Посередники можуть підвищити ефективність зовнішньоторговельних операцій за рахунок:
- кращого знання ринку, наявності постійної клієнтури;
- зниження витрат транспортування і збереження продукції, у тому числі за рахунок операцій зі значними партіями, що належать різним виробникам;
- скорочення термінів постачань і оформлення документів;
- забезпечення сервісу перед продажем і обслуговування після продажу;
- постачання товаровиробників оперативною і докладною інформацією про зміни конкурентоздатності продукції і ринкової ситуації в цілому, відомостями про реальних і потенційних конкурентів.
Якщо підприємство-виробник виходить на закордонний ринок із сильною конкуренцією і складною продукцією, добре відомою споживачу, має сенс звертатися до закордонних фірм-посередників, що добре знають місцевий ринок і мають на ньому своє місце. Це також має сенс, якщо потрібно "довести" експортовану продукцію до рівня, що задовольняє місцевих споживачів. Як правило, закордонні фірми-посередники обходяться дорожче, ніж вітчизняні.
Зовнішньоторговельна фірма є, як правило, самостійним підрозділом підприємства, але не є юридичною особою. Очолюється вона зазвичай заступником директора підприємства або заступником генерального директора із зовнішньоекономічної діяльності. Фірма має субрахунок на рахунку підприємства, що дає їй можливість брати кредити для здійснення експортно-імпортних операцій, але витрачати ці кошти на свій розсуд без узгодження з керівництвом підприємства вона не вправі. На рис. 1 подано приблизну організаційну структуру зовнішньоторговельної фірми, що обслуговує велике підприємство.
Завдання зовнішньоторговельної фірми різноманітні - від пошуку закордонних партнерів, організації рекламної роботи до виконання митних формальностей. У зв'язку з цим особливо зростає роль маркетингових, юридичних і фінансових служб.
На відміну від зовнішньоторговельної фірми, відділ зовнішньоекономічних зв'язків є складовою системи управління підприємством-експортером. До його складу входять: протокольний відділ, відділ науково-технічного співробітництва, відділ маркетингу і ряд інших. До його основних завдань як органу управління належать:


- планування й організація експортно-імпортних операцій;
- маркетингова діяльність;
- участь у виставках, ярмарках, презентаціях;
- підготовка і укладання зовнішньоторговельних контрактів;
- прийом іноземних партнерів і відрядження власних спеціалістів за кордон і т.д.
Функціональні обов'язки спеціалістів цих служб наводяться в спеціальній літературі [1].

2.5. ЗДІЙСНЕННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЧЕРЕЗ ПОСЕРЕДНИКІВ

Дуже велика кількість угод у міжнародній торгівлі здійснюється за допомогою посередників.
Під торгово-посередницькими операціями розуміються операції, пов'язані з купівлею-продажем товарів, які виконуються за дорученням виробників і споживачів незалежним торговим посередником, на основі угоди чи окремого доручення, що укладається між ними.
Торгове посередництво в економічному значенні - досить широке поняття і містить у собі значне коло послуг, зокрема з пошуку закордонного контрагента, підготовки і укладання угоди, кредитування сторін і надання гарантій, оплати товару покупцем, проведення транспортно-експедиторських операцій і страхування товарів при транспортуванні, виконання митних формальностей, проведення рекламних і інших заходів щодо просування товарів на закордонні ринки, здійснення технічного обслуговування і проведення інших операцій.
Залучення торгового посередника дає змогу:
- збільшити прибуток за рахунок підвищення оперативності збуту товарів і прискорення обігу капіталу;
- збільшити прибуток за рахунок зменшення термінів зберігання і передпродажного сервісу;
- збільшити прибуток за рахунок зниження витрат обігу на одиницю продукції;
- збільшити прибуток за рахунок продажу товару на іноземному ринку безпосередньо в моменти покращання кон'юнктури за більш високими цінами, оскільки посередники, існуючи поряд з кінцевими споживачами, одразу реагують на будь-які зміни попиту.
Посередницькі операції регулюються нормами трудового і цивільного права.

2.6. КОНТРАКТНІ ФОРМИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Останніми роками з'явилися нові види зовнішньоекономічної діяльності, пов'язані з управлінням, будівництвом та ін. Розглянемо в цьому зв'язку найбільш поширені види контрактів.
1. Контракти на управління. Один із найважливіших активів фірми - це талановиті менеджери. Незважаючи на значні капіталовкладення і прогресивні технології, багато державних підприємств у слаборозвине-них країнах відчувають труднощі через недостатню підготовку керівників. Передача досвіду і навчання мистецтву управління на міжнародному рівні залежить, насамперед, від іноземних інвестицій, що забезпечують розподіл менеджерів і спеціалістів в інші країни. Контракти на управління (management contracts) є засобом, за допомогою якого фірми можуть направити частину свого управлінського персоналу, надаючи підтримку фірмі в іншій країні, чи виконувати спеціалізовані управлінські функції протягом визначеного періоду за встановлену плату.
Контракти на управління укладаються за умови виникнення ситуацій трьох типів. У ситуації першого типу іноземні інвестиції експропрійовані країною-реципієнтом, а колишньому власнику пропонують продовжити управління підприємством, поки навчаються місцеві менеджери. У цьому випадку організаційна структура управління може залишитися, в основному, старою, але зміниться склад правління фірми. Деякі вигоди від підписання управлінських контрактів у подібних ситуаціях можуть бути такими:
- спрощення виводу ресурсів із країни в доповнення до умов, узгоджених у ході переговорів про експропріацію;
- завоювання прихильності місцевої влади, що уможливлює проведення ділових операцій у країні;
- забезпечення постійного доступу до сировинних або інших ресурсів країни.
До ситуації другого типу належать контракти на управління новим комерційним проектом; у цьому випадку фірма, що приєднується, може продати підприємству значну кількість свого устаткування.
В ситуаціях третього типу іноземній фірмі пропонують узяти на себе управління з метою підвищення ефективності функціонування підприємства. З боку країни-реципієнта контракти на управління усувають потребу в прямих інвестиціях як у засобі, обов'язковому для одержання управлінської допомоги. З погляду фірми, що надає управлінські'послуги, контракти допомагають уникнути ризику втрати капіталу, коли прибуток на інвестиції занадто низький, а капітальні витрати непомірне великі. Контракт на управління може служити також засобом придбання іноземного досвіду постачальником, завдяки чому зростає потенціал інтернаціоналізації його діяльності.
Контракти на управління несуть у собі зародки майбутніх проблем, наприклад навчання конкурентів. Крім того, якщо фірма змінює свою політику, неефективно працює в початковий період або не може швидко навчити місцевих менеджерів, відносини замовника і фірми різко погіршуються. Хоча підрядник відповідає за управління, але інколи він не має можливості контролювати працівників, особливо на державних підприємствах. Контракти на управління, як правило, укладаються на термін від трьох до п'яти років із фіксованою оплатою або оплатою, що залежить від обсягу виробництва, а не від прибутку.
2. Контракти "під ключ". Проекти "під ключ" (turnkey projects) передбачають укладання контракту на будівництво підприємств, що передаються за встановлену плату власнику, коли вони повністю готові до експлуатації. Фірми, що реалізують проекти "під ключ", часто є виробниками промислового устаткування; вони поставляють частину устаткування згідно з проектом. Особливо часто такими проектами займаються будівельні фірми. Іноді в такій ролі виступають консалтингові фірми або виробники устаткування, якщо вони не знаходять у країні іншого відповідного об'єкта для інвестицій.
В ролі замовника часто виступає державна установа, що вирішила випускати певний вид продукції на місці під своїм заступництвом. Як і у випадку управлінського контракту, фірма, що будує об'єкт "під ключ", може створити власними руками майбутнього конкурента. Проте багато фірм готові проектувати і будувати об'єкти в інших країнах, особливо, коли існують обмеження на іноземну власність. За останні роки майже всі значні проекти такого типу були здійснені в країнах-експортерах нафти, які прискореними темпами розвивають інфраструктуру і промисловість. Звичайно, не кожен проект "під ключ" пов'язаний із появою нових конкурентів (будівництво аеропортів і морських портів, наприклад, ніяк не пов'язано з конкуренцією).
Сумарний обсяг таких контрактів - один із показників, що змушує відокремити дану форму діяльності від інших операцій міжнародного бізнесу. Багато контрактів укладаються на сотні мільйонів доларів, часто зустрічаються контракти, які коштують замовнику декілька мільярдів доларів; це означає, що відповідний ринок поділений між нечисленними потужними фірмами.
Найважливішими умовами контракту "під ключ" є такі:
- ціна контракту;
- фінансування експорту;
- якість технології і управління;
- досвід і репутація фірми.
Платежі по проектах "під ключ" здійснюються поетапно, в міру виконання запланованих робіт. Початковий платіж звичайно складає 10-25 % вартості контракту, 50-65 % виплачується в ході виконання запланованих за проектом робіт, решта - коли підприємство фактично вже працює відповідно до умов контракту.
3. Колективні контракти. Компанії, що раніше прагнули до вертикальної інтеграції через прямі інвестиції у видобуток корисних копалин в інших країнах, тепер усе частіше наштовхуються на зростаюче бажання місцевих власників одержати в повну власність усі ступені процесу видобутку. Оскільки місцевим власникам найчастіше необхідні ресурси, якими розпоряджаються іноземні фірми, вони можуть пропонувати контракти на продаж сировини за активи іноземних фірм.
Одним із найбільших секторів ринку колективних контрактів, що бурхливо розвиваються, стали проекти, які є надто великими для однієї компанії. Ця ситуація значною мірою проявилася при розробці нових літаків. З самого початку проекту декілька компаній різних країн погодилися розділити між собою високі витрати і рівень ризику, пов'язані з розробкою ряду компонентів, необхідних для кінцевого виробу; потім провідна (головна) компанія стала купувати компоненти у фірм, кожна з яких виконувала визначену частину розробок.

2.7. ЛІЦЕНЗУВАННЯ І ФРАНЧАЙЗИНГ

В умовах прискореного розширення міжнародного ринку послуг, пов'язаних з інтелектуальною власністю, росте значення таких форм міжнародного бізнесу, як ліцензування і франчайзинг.
При підписанні ліцензійної угоди (licensing agreement) фірма (ліцен-зіар) надає права на нематеріальну власність іншій фірмі (ліцензіату) на визначений період, а ліцензіат звичайно виплачує за це роялті ліцен-зіару. Як правило, виділяється п'ять категорій нематеріальних активів:
1) патенти, винаходи, формули, процеси, конструкції, схеми;
2) авторські права, літературні, музичні або живописні композиції;
3) торгові марки, фірмові назви, фабричні марки;
4) франшизи, ліцензії, контракти;
5) методи, програми, процедури, системи і т.ін.
Як правило, ліцензіар зобов'язаний надавати технічну інформацію і допомогу, а ліцензіат - ефективно використовувати одержані права і сплачувати ліцензіару визначену суму.
Досить складним є визначення умов і розмірів виплат за ліцензійними угодами. При цьому враховуються дві групи чинників.
1. Чинники, специфічні для угод:
- ринкові обмеження (включаючи експортні);
- ексклюзивність ліцензії;
- обмеження за обсягом виробництва;
- вимоги до якості продукції;
- умови повернення субсидій;
- термін дії угоди;
- новизна технології;
- термін дії патенту;
- інші обмеження на використання технології..
Ці чинники лежать в основі ціни, яку встановлює ліцензіар.
2. Чинники, специфічні для даного ринку:
- державні правила ліцензування (стосуються ліцензіара і ліцензіата);
- рівень конкуренції на ринку, шо цікавить ліцензіата;
- рівень конкуренції серед постачальників подібних технологій;
- політичний і діловий ризик у країні ліцензіата;
- нормативи, що встановляються до готової продукції і відповідної галузі;
- готовність країни-ліцензіата до використання технологій.
Ці чинники лежать в основі запропонованої ліцензіатом ціни.
Варто враховувати ще одну важливу проблему ліцензування - конфіденційність. Цінність багатьох технологій знижується, якщо вони стають широко відомими і доступними. За традицією, умова збереження в таємниці ліцензіатом конфіденційної інформації включається в ліцензійну угоду. Крім того, деякі ліцензіари залишають за собою право власності на виробництво окремих компонентів, щоб ліцензіат не одержав повного уявлення про технологію або можливість випускати точну копію виробу.
Практика укладання ліцензійних угод характеризується тим, що сторони встановлюють додаткові зобов'язання щодо маркетингової активності. Прикладами таких умов є обмін інформацією з питань збуту, отримання консультацій з питань збуту, навчання персоналу. Крім того, ліцензійне виробництво може мати своїм цільовим призначенням обробку зарубіжного ринку, що передбачається контрактом. В цьому випадку ліцензіар потребує вичерпної інформації про активність ліцензіата з виробництва та збуту продукції.
Серед переваг, які можна втримати від ліцензійного виробництва, в економічній науці виділяють такі:
- розширення кола покупців, присутність на ринку і встановлення контактів за рахунок партнера;
- доброзичливе ставлення багатьох зарубіжних урядів (якщо порівнювати із системами участі в капіталі), тобто переборення комплексу іноземного засилля, який притаманний певною мірою частині населення і урядових кіл;
- скорочення транспортних витрат, подолання тарифних і нета-рифних перепон;
- полегшення просування товару на нові ринки;
- зменшення або уникнення ризику експропріації та націоналізації;
- наявність шансів виходу на ринки країн, з якими існують несприятливі політичні відносини, а також на ті сегменти ринків, які контролюються державою;
- забезпечення умов для отримання відносно гарантованих доходів при малих ризиках;
- створення передумов економічної обробки невеликих областей ринку;
- використання знань про ринок, які має ліцензіат;
- підвищення рівня окупності засобів, витрачених на науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи (НДПКР).
Серед негативних моментів збитків ліцензійного виробництва назвемо:
- створення потенційного конкурента, якщо розглядати з точки зору тривалої перспективи;
- шлях для подальшого власного ангажементу ліцензіара може бути ускладненим або обмеженим умовами, визначеними в договорі під тиском ліцензіата;
- поява нових проблем контрольного характеру у сфері виробництва і збуту;
- виникнення координаційних проблем у випадку включення ліцензіата у власну міжнародну стратегію;
- проблеми комерційної таємниці, особливо небезпека технологічної дифузії.
Франчайзинг - це спосіб діяльності, при якому франшизер (продавець) передає франшиз (покупцю) право на використання своєї торгової марки, яка важлива для бізнесу покупця і за допомогою якої продавець надає постійну допомогу покупцю в його бізнесі, що виходить за рамки формальних відносин між ними. У багатьох випадках франшизер бере на себе і функцію постачання.
Історія франчайзингу започаткована в XIX ст. і часто асоціюється з США, де 1/3 обігу роздрібної торгівлі - це франчайзинг.
Найбільш поширений засіб (майже 60 % випадків) проникнення франшизера в іншу країну полягає у виборі головної франшизи і передачі цій організації (зазвичай місцевій) прав у країні або регіоні. Потім основний покупець відкриває власну торгівлю або торгівлю через субфраншиз. Роялті субфраншизам виплачує головна франшиза, що потім перераховує встановлену процентну частку франшизеру. Наприклад, "Мак-Дональдс", підприємства, що процвітають у багатьох країнах, функціонують саме за такою схемою.
Яким чином будуються франчайзингові відносини з фірмою "Мак-Дональдс"?
1. Що одержує мала фірма (франчайзі) при укладанні франчайзингового контракту з фірмою "Мак-Дональдс "?
Отримавши ліцензію на відкриття ресторану "Мак-Дональдс", мала фірма має право на такі види допомоги і послуг з боку головної фірми:
а) вибір місця розташування ресторану за допомогою науково обгрунтованих методів (методи пропонуються безкоштовно);
б) контроль за будівництвом приміщення ресторану будівельним відділом фірми "Мак-Дональдс" (за рахунок фірми "Мак-Дональдс");
в) 20-денний курс в "Університеті Гамбургер" фірми "Мак-Дональдс" поблизу Чикаго або в інших країнах, де є навчальні центри цього навчального закладу. Такий курс дає можливість одержати кваліфіковані знання з основних питань бізнесу "Мак-Дональдс" (менеджмент, екаунтинг, виробництво і т.д.). Крім того, періодично проводяться регіональні семінари для функціонуючих ресторанів, організуються виставки і випуски навчальних матеріалів та інструкцій (за рахунок фірми "Мак-Дональдс");
г) сприяння в пошуках кваліфікованих постачальників, а також одержання сировини за пільговими цінами;
д) регулярні відвідування ресторанів консультантами. Можлива також консультація по телефону з регіональних офісів фірми "Мак-Дональдс" (експерти з маркетингу, кадрів, виробничого навчання, реклами);
е) рекламні матеріали надаються головною фірмою за її рахунок або за пільговими розцінками.
2. Які зобов'язання фірми-франчайзі?
Одержуючи пільги і привілеї від фірми "Мак-Дональдс", фірма-франчайзі бере на себе зобов'язання:
а) мати певну суму (150-200 тис. дол.) для початку бізнесу (це складає приблизну вар тість ліцензії та оренди майна "Мак-Дональдс"). Частина коштів має бути представлена готівкою для оплати витрат у зв'язку з пошуком місця для ресторану і для оплати робіт на місці. Ця сума включає також оплату виняткової ліцензії, послуг зі сприяння в одержанні необхідних для ресторану сировинних та інших матеріалів, робіт із відкриття ресторану, гарантованої застави під оренду, освітлення, рекламних написів, кухонного устаткування, оформлення майданчика навколо ресторану;
б) одержати необхідні кошти відповідно до умов кредитного рейтингу для фірми-франчайзі у фірми-франчайзера ("Мак-Дональдс");
в) виплачувати щомісяця корпорації "Мак-Дональдс" 3 % чистої суми свого продажу як гонорарну плату за послуги, а також 8,5 % чистої суми продажу як рентну плату (за методикою "Мак-Дональдс" чиста сума продажу визначається як сума всіх продажів мінус усі податки);
г) витрачати 4 % чистої суми продажу на рекламу;
д) провести 100 робочих годин у ресторані "Мак-Дональдс" перед тим, як починати навчання на 20-денних курсах в "Університеті Гамбургер".
Як відомо, в Україні перший "Мак-Дональдс" було відкрито навесні 1997 р. в Києві, після чого мережа таких ресторанів швидко почала збільшуватися не тільки в Києві, але й у Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Сумах та інших великих містах. Проект "Мак-Дональдс" є най-значнішим у сфері харчового обслуговування в Україні. Протягом найближчих п'яти років в Україну буде вкладено не менше 120 млн дол. США, шо дозволить відкрити 85 ресторанів, що мають 6,4 тис. робочих місць. 35 ресторанів планується відкрити в Києві.
Проте згаданий проект має і критичні зауваження. Вони пов'язані, по-перше, із високими цінами. Друга проблема - складність утилізації відходів.

Контрольні запитання і завдання
1. Які існують види зовнішньоекономічної діяльності?
2. Як виглядає в цілому організація ЗЕД?
3. Що таке система регулювання ЗЕД?
4. Які чинники управління ЗЕД потрібно враховувати в практичній роботі?
5. Які існують організаційні структури управління ЗЕД?
6. Що таке ліцензування ?
7. Які особливості франчайзингу?
8. Які документи потрібно оформляти для зовнішньоекономічних угод?
Література
1. Внешнеторговые операции / Сост.: И.С. Гринько. - Сумы, 1994.
2. Дениэлс Дж. Д., Радеба Ли X. Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции: Пер. с англ. - 6-е изд. - М., 1994.
3. Зовнішня торгівля: проблеми і перспективи / За ред. проф. О.А. Ки-риченка. - X., 1997.
4. Київ у цифрах: Статистичний збірник. - К., 1997.
5. Покровская fl.fi. Организация и регулирование внешнеэкономической деятельности: Учеб. для вузов. - М., 2000.
6. Савельев Є.В. Міжнародний маркетинг: Навч. посіб.: Пер. з рос. - К., 1995.
7. Славов Н.А. и др. Укрречфлот: Дорога поиска, реформ и превращений. - К., 1996.
8. Стровский Л.Е., Казанцев С.К., Паршина Е.А. и др. Внешнеэкономическая деятельность предприятия: Учеб. для вузов / Под ред. проф. Л.Е. Стровского. - 2-е изд., перераб. и доп. - М., 1999.
9. Трансформація. - 1996. - № 11-12.
10. Устинов И.Н. Мировая торговля: Статистическо-аналитический справочник. - М., 2000.

Глава 3 Управління персоналом

Сутність управління персоналом. Система управління персоналом. Стратегія управління персоналом. Структура управління персоналом. Планування персоналу. Підбір персоналу. Оцінювання персоналу. Навчання та підвищення кваліфікації. Атестація і ротація кадрів. Мотивація персоналу. Соціальне партнерство.

3.1. СУТНІСТЬ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ


Здійснення зовнішньоекономічної діяльності підприємством, випуск продукції, яка була б конкурентоспроможною на зарубіжних ринках, залежить не тільки від технічного оснащення підприємства, наявності сучасних технологій, чітко поставленої системи контролю якості продукції, маркетингових досліджень ринкового середовища та послідовного впровадження концепції просування товарів на зарубіжні ринки, а й від кваліфікації співробітників підприємства, ефективного управління персоналом.
Управління персоналом набуває дедалі більшого значення як чинник підвищення конкурентоспроможності підприємства, досягнення успіху в реалізації його стратегії розвитку.
Управління персоналом можна визначити як діяльність, що спрямована на досягнення найбільш ефективного використання працівників для досягнення цілей підприємства та особистісних цілей. Перші, традиційно, пов'язуються з забезпеченням ефективності підприємства. Причому ефективність іноді розуміється у вузькому значенні - як отримання максимального прибутку. Однак дедалі частіше ефективність розглядається не тільки в економічному плані - як економічність, якість, продуктивність, нововведення, прибуток, а і в більш широкому контексті й пов'язується з такими поняттями особистісного, психологічного плану, як задоволеність співробітників своєю працею, участю у трудовому колективі підприємства, високий рівень самооцінки колективу, мотивація персоналу до ефективної праці.
3.1.1. СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
Система управління персоналом, яка склалась на провідних вітчизняних підприємствах під впливом запровадження прогресивних зарубіжних технологій управління персоналом та викристалізації власного досвіду, включає сьогодні такі підсистеми:
Аналіз та планування персоналу: до цієї підсистеми належать розробка кадрової політики, розробка стратегії управління персоналом, аналіз кадрового потенціалу та ринку праці, кадрове планування, прогнозування потреб у персоналі, організація реклами та встановлення взаємодії із зовнішніми організаціями, що забезпечують підприємство кадрами.
Підбір та наймання персоналу: проведення співбесід, тестів, анкетування для вияву інтелектуального рівня, професіоналізму, комуніка-тивності та інших необхідних якостей.
Оцінювання персоналу: персональна оцінка - рівень знань, умінь, майстерності та особистісної відповідальності; оцінка виконуваної роботи та її результатів.
Організація навчання та підвищення кваліфікації персоналу: навчання персоналу, перепідготовка та підвищення кваліфікації, введення в посаду, організація кадрового зростання, реалізація службово-професійного просування та кар'єри співробітників, робота з кадровим рез'ервом.
Атестація і ротація кадрів: проведення заходів, спрямованих на вияв відповідності результатів діяльності, якостей і потенціалу особистості працівника вимогам, що висуваються до виконуваної роботи.
Управління оплатою праці.
Мотивація персоналу: розробка систем мотивації, вироблення систем оплати праці, участі персоналу в прибутках і капіталі підприємства, розробка форм морального стимулювання персоналу.
Облік співробітників підприємства: облік прийому, переміщення, винагород співробітників та стягнень з них, звільнення персоналу, організація ефективного використання персоналу, управління зайнятістю персоналу, кадрове діловодство.
Організація трудових відносин на підприємстві: оцінювання виконання персоналом своїх функціональних обов'язків, формування у співробітників почуття відповідальності, аналіз та регулювання групових і міжособистісних відносин, управління виробничими конфліктами та стресами, соціально-психологічна діагностика, встановлення норм корпоративної культури, робота зі скаргами на трудові відносини.
Створення умов праці: створення безпечних умов для праці співробітників; дотримання норм психофізіології праці, ергономіки, технічної естетики; кадрова безпека.
Соціальний розвиток та соціальне партнерство: організація харчування, медичного і побутового обслуговування, відпочинку та культурно-оздоровчих заходів, управління конфліктами та стресами, організація соціального страхування.
Кадрова безпека.
Правове та інформаційне забезпечення процесу управління персоналом: вирішення правових питань трудових відносин, підготовка нормативних документів, що їх регулюють, забезпечення необхідною інформацією всіх підрозділів управління персоналом.
Успіх управління персоналом визначається двома основними чинниками: здатністю підприємства чітко визначити, яка поведінка працівників потрібна для досягнення його стратегії, і можливістю застосовувати ефективні управлінські важелі для спрямування працівників на бажану поведінку. Обидва завдання однаково важливі й складні, особливо в умовах ринкової трансформації економіки.
Найважливішими особливостями сучасного процесу вдосконалення управління персоналом є:
- розширення повноважень виконавців на місцях і зміна форми контролю;
- спільне прийняття господарських рішень і створення атмосфери довіри на підприємстві;
- розвиток механізмів планування кар'єри для ключових працівників;
- комплексне бачення проблем і цілісний підхід до людських ресурсів у взаємозв'язку зі стратегічними установками підприємства;
- створення корпоративної культури інноваційного типу.
3.1.2. СТРАТЕГІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
У практичній діяльності українських фірм останнім часом дедалі ширше запроваджується стратегічне планування. При цьому при розробці стратегічних планів розвитку підприємства визначаються найважливіші пріоритети кадрової політики, завдання та напрямки їх досягнення. Таким чином, основні пріоритети кадрової політики підприємства на певний тривалий період є важливим компонентом стратегічного плану розвитку підприємства. В стратегічному плані підприємства визначаються такі складові кадрової політики, як визначення якісного складу персоналу, критеріїв підбору співробітників, структури і штатного розкладу підприємства, напрямків підвищення кваліфікації окремих категорій співробітників.
Для більш чіткої організації системи управління персоналом на підприємстві розробляють концепцію управління персоналом, шо деталізує напрямки кадрової політики, які прийняті в стратегічному плані розвитку підприємства.
Мета концепції управління персоналом - створення системи, що грунтується, в основному, не на адміністративних методах, а на економічних стимулах і соціальних гарантіях, орієнтованих на зближення інтересів працівника з інтересами підприємства в досягненні високої продуктивності праці, підвищенні ефективності виробництва, одержанні найвищих економічних результатів діяльності підприємства.
Основу концепції управління персоналом підприємства складають:
- розробка принципів, напрямків та методів управління персоналом;
- урахування роботи з персоналом на всіх рівнях стратегічного планування підприємства;
- впровадження нових методів і систем навчання та підвищення кваліфікації персоналу;
- визначення та проведення скоординованої єдиної тарифної політики й оплати праці;
- розробка і застосування на підприємстві економічних стимулів і соціальних гарантій;
- розробка заходів щодо соціального партнерства.
При всій різноманітності підходів до формування концепції управління персоналом важливо виділити чотири методологічні засади.
По-перше, кожне підприємство залучає потрібні для досягнення її цілей людські ресурси, тобто здійснює підбір і ранжування співробітників.
По-друге, всі без винятку підприємства проводять навчання своїх працівників, щоб пояснити суть завдань, які перед ними ставляться, узгодити їхні навички і вміння з поставленими завданнями.
По-третє, підприємства здійснюють оцінку участі кожного із працівників у досягненні існуючих перед підприємством цілей, наприклад щорічну атестацію.
По-четверте, кожне підприємство в тій або іншій формі винагороджує своїх співробітників, тобто компенсує витрати часу, енергії, інтелекту в досягненні цілей підприємства.
Усе, що пов'язано з винагородою, є зоною підвищеної чутливості і найменші зміни в цій сфері можуть викликати непередбачені наслідки. Проте і тут простежується декілька нових тенденцій:
- дедалі більш широкого поширення набувають системи плати за знання і компетенцію, при яких розмір винагороди працівника визначається не місцем його посади в ієрархії, а ступенем володіння ключовими для підприємства компетенціями (знаннями);
- збільшується частка змінної частини в прибутку працівників усіх рівнів. Провідні компанії прагнуть тісно пов'язати фінансові інтереси своїх працівників із власним фінансовим станом. Понад 70 % з них використовують метод пільгового продажу акцій своїм працівникам, 66 % - надає їм можливість брати участь у розподілі прибутків, 70 % - створює спеціальні системи преміювання за підсумками роботи підрозділу;
- надання працівникам "гнучких" пільг. Замість традиційного обов'язкового набору пільг - медичного страхування, страхування життя тощо - сучасні компанії надають своїм працівникам можливість вибирати ті пільги, що їм потрібні (у рамках визначеного бюджету);
- поступове зниження впливу на визначення розміру заробітної плати таких традиційних чинників, як стаж роботи і фахова біографія на користь компетениій і ринку праці. Ця тенденція не дає працівникам "спочивати на лаврах" і змушує займатися самовдосконаленням навіть ветеранів із 20-30-річним стажем.
Слід зазначити, що ефективні концепції управління персоналом передбачають активні дії у трьох основних напрямках.
По-перше, добір співробітників, прийняття рішень про їх переміщення або припинення контрактів повинні бути спрямовані на те, щоб забезпечити найбільш повну відповідність індивідуальних можливостей спеціалістів і складності доручених їм завдань як у даний час, так і в майбутньому. Цю відповідність персоналу виконуваній ним роботі варто розглядати в динаміці. Постійний аналіз тенденцій та змін дає змогу більш обгрунтовано підходити до вибору можливих варіантів кар'єри і необхідних програм перепідготовки працівників.
По-друге, вплив служб управління персоналом на формування системи завдань і функціональних обов'язків працівників. Відомо, що для досягнення будь-яких цілей можуть бути використані різноманітні варіанти організації праці. При цьому в одних випадках виникає високий рівень мотивації і, відповідно, задоволеності працею, а в інших - навпаки. Провідні підприємства намагаються скоротити до мінімуму число ієрархічних рівнів і бюрократичних обмежень, максимально розширити контроль за локальними умовами праці. Для того щоб внутрішній ринок праці на підприємстві динамічно розвивався, має бути створена інтегрована організаційна система стимулюючих фахових ролей. Фахівці з управління персоналом можуть пропонувати варіанти рішень як при проектуванні робіт і видів діяльності, так і під час обговорення організаційних механізмів вертикального і горизонтального поділу праці. Слід зазначити, що нині на багатьох підприємствах статус співробітників служб управління персоналом не дозволяє їм успішно виконувати вищезгадані ролі з огляду на їх малозначимість в управлінні, але в ефективних фірмах такі можливості для них уже створені.
По-третє, служби управління персоналом несуть відповідальність за ефективність інформаційного забезпечення всієї системи управління персоналом. Це виявляється як у прийнятті рішень про переміщення працівників з одного місця на інше, так і в організації відповідної підготовки. Переважна орієнтація на переміщення "нагору" робить систему управління персоналом надмірно жорсткою й обмежує її можливості. Велику гнучкість дає поєднання горизонтальних і вертикальних переміщень, що застосовується на багатьох передових підприємствах. Відповідальність співробітників служб управління персоналом також полягає в тому, що вони повинні довести зміст корпоративної політики в галузі управління персоналом до всіх лінійних керівників. Менеджери всіх рівнів, спеціалісти і рядові працівники повинні одержувати інформацію про тенденції розвитку фахових і кваліфікаційних потреб підприємства.
Отже, концепція управління персоналом - це сукупність основних принципів, правил, цілей діяльності з персоналом, конкретизованих із урахуванням типу організаційної стратегії підприємства, потенціалу персоналу, а також типу кадрової політики. Іншими словами, концепція управління персоналом є стрижнем кадрової політики (персонал-стратегії), визначає її основні напрямки та підходи.

3.2. СТРУКТУРА УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

3.2.1. ПЛАНУВАННЯ ПЕРСОНАЛУ
Планування персоналу передбачає оцінку наявних ресурсів підприємства; визначення можливих потреб у трудових ресурсах; вивчення ринку праці і розробку програми залучення персоналу для задоволення потреб підприємства.
Оцінюючи потреби у кадрах, необхідно враховувати характер і вид діяльності підприємства, ефективне навантаження працівників з метою оптимального використання коштів, пов'язаних з оплатою праці; можливість залучення спеціалістів, що мають високу кваліфікацію і відповідний досвід роботи на зовнішньому ринку.
Ефективне планування персоналу грунтується на володінні такою інформацією:
- скільки працівників, якої кваліфікації, коли і де будуть потрібними;
- яким чином можна залучити потрібний і скоротити чи оптимізу-вати надлишковий персонал;
- як краще використовувати персонал відповідно до його здібностей, досвіду і внутрішньої мотивації;
- яким чином забезпечити умови для розвитку персоналу;
- яких витрат потребують дані кадрові заходи.
Визначити необхідну чисельність працівників, їхній професійний і кваліфікаційний склад дають змогу: виробнича програма, норми виробітку, заплановане підвищення продуктивності праці і структура робіт.
3.2.2. ПІДБІР ПЕРСОНАЛУ
Якість трудових ресурсів підприємства тим вища, чим більша частка працівників, що забезпечують високу продуктивність праці, тобто персоналу високої кваліфікації. Тому в сучасних умовах значно зростає значимість та рівень вимог до підбору персоналу.
Підбір персоналу - це ряд дій, спрямованих на залучення кандидатів, які володіють якостями, необхідними для досягнення цілей, що стоять перед підприємством.
Підбір персоналу починається з маркетингу персоналу. Управління по роботі з персоналом проводять внутрішній маркетинг персоналу та маркетинг персоналу на ринку праці. Орієнтуючись на зовнішні джерела підбору персоналу на підприємстві, створюється власна база даних потенційних кандидатів для зайняття вакантних посад або дається замовлення організаціям, які займаються підбором персоналу. Це, зокрема, кадрові агентства, які володіють базами даних та сучасними методиками підбору персоналу. Проте більшість вітчизняних підприємств, підбираючи персонал, спираються на власні сили. Хоча все ж можна прослідкувати тенденцію до співпраці між двома зацікавленими сторонами - підприємствами та кадровими агентствами.
Послуги з підбору персоналу надають також бюро з працевлаштування, які підпорядковані переважно місцевим органам влади і сприяють працевлаштуванню тимчасово безробітних спеціалістів. Як правило, вони надають послуги з підбору малокваліфікованої робочої сили.
Багато менеджерів з персоналу користуються послугами кадрових агентств, щоб заощадити час і уникнути труднощів у пошуках нових співробітників. Як правило, агентство, що добре працює, пропонує декількох кандидатів, з тим щоб роботодавець зробив свій вибір щодо посади, фаху, особистісних якостей запропонованих працівників.
Досвід провідних підприємств дає змогу виокремити низку заходів, що традиційно вживаються при підборі персоналу:
- створення системи підбору, що включає співбесіди з працівниками управлінь по роботі з персоналом, керівниками підрозділів, психологічні тести, ділові ігри, випробувальний термін на робочому місці;
- використання "портрета компетенцій" як основного інструменту визначення фахової придатності кандидата;
- перенесення акценту у відборі працівників із формальних моментів у біографії кандидата (освіта, фах, стаж роботи) на аналіз його компе-тенцій і життєвих цінностей;
- залучення фахових експертів для підбору персоналу. Якщо раніше такі питання вирішувалися вищим керівництвом, а участь консультантів зводилася до підбору кандидатів для співбесіди, то сьогодні кадрові агентства, що спеціалізуються у сфері підбору персоналу, повністю виконують цю функцію - описують виробничу поведінку, складають "портрет компетенцій", здійснюють пошук кандидатів, проводять їхнє тестування й оцінюють результати;
- продовження процесу підбору після прийому співробітника на роботу: випробувальний термін є сьогодні обов'язковим на більшості підприємств, оскільки ніякі тести не дають такого уявлення про кандидата, як робота певний час на займаній посаді;
- організація спеціальних програм адаптації для всіх прийнятих на роботу працівників, метою яких є не тільки і не стільки навчання фаховим навичкам, скільки знайомство нового працівника з цілями підприємства, його філософією - своєрідне "обернення у нову віру".
При підборі персоналу мова йде про те, щоб із числа зацікавлених осіб (кандидатів), що подали анкету, вибрати тих, хто найкраще відповідає вимогам вакансії.
Для цього необхідно виявити показники придатності кандидатів (можливості, знання, досвід, ціннісні установки тощо) і порівняти їх із заздалегідь визначеними показниками вимог до вакансії.
Персонал підприємства поділяється на керівників різних рівнів, спеціалістів, службовців, технічний персонал, робітників.
Керівник - це працівник, який управляє певним колективом, має необхідні повноваження для прийняття рішень у конкретних видах діяльності підприємства, відповідає за результати роботи.
Спеціалісти - працівники, що виконують визначені функції управління, аналізують зібрану інформацію і готують варіанти рішень для керівників відповідного рівня. До спеціалістів належать, наприклад, економісти, юристи, бухгалтери. Особливістю їхньої діяльності є робота в умовах певних обмежень: їхню діяльність обмежують накази, розпорядження керівників, техніко-технологічні нормативи та організаційні регламенти, кваліфікаційні вимоги. У діяльності спеціалістів переважають логічні операції, що не заважає прояву творчої активності.
Службовці - працівники, що обслуговують діяльність спеціалістів і керівників. Вони повинні виконувати інформаційно-технічні операції, звільняючи керівників і спеціалістів від цієї роботи. Специфіка діяльності службовця полягає в тому, що в ній використовуються стандартні процедури й операції, вона значною мірою відповідає відомим нормам.
Сучасний розвиток теорії управління призводить до того, що дедалі частіше терміни "керівник" і "менеджер" вживаються як синоніми. Менеджер - це керівник або управляючий, що займає постійну посаду і має повноваження в сфері прийняття рішень із зазначених видів діяльності підприємства.
3.2.3. ОЦІНЮВАННЯ ПЕРСОНАЛУ
Оцінювання персоналу використовується для визначення відповідності працівника вакантному чи робочому місцю (посаді), яке він у даний час займає. Оцінювання персоналу включає:
- оцінювання потенціалу працівника;
- оцінювання індивідуального внеску (оцінювання праці);
- атестацію кадрів.
Оцінювання потенціалу працівника здійснюється при заміщенні ним вакантного робочого місця. Воно дає змогу визначити ступінь підготовки працівника до виконання саме того виду діяльності, яким він буде займатись, а також виявити рівень його потенційних можливостей для оцінювання перспектив зростання. Ця процедура включає оцінювання професійних знань, умінь, виробничого досвіду, ділових та особистіс-них якостей, ціннісних орієнтацій, працездатності та загального рівня культури працівника, що претендує на зайняття вакантної посади чи робочого місця.
Оцінювання індивідуального внеску дає змогу встановити якість, складність і результативність праці кожного конкретного працівника та його відповідність займаній посаді (робочому місцю).
Атестація кадрів виступає як комплексне оцінювання, що враховує потенціал та індивідуальний внесок кожного працівника в кінцевий результат.
Вихідними даними для оцінювання персоналу виступають:
- філософія підприємства та стратегічний план його розвитку;
- моделі робочих місць працівників;
- методики рейтингового оцінювання кадрів;
- положення про атестацію кадрів;
- правила внутрішнього розпорядку підприємства;
- штатний розклад;
- особові справи співробітників;
- кадрові накази;
- соціологічні анкети;
- психологічні тести.
Оцінювання персоналу на підприємствах відбувається шляхом залучення до оцінювання співробітника колег, підлеглих і навіть зовнішніх клієнтів. Популярною стає "360-градусна" атестація, коли співробітник одержує оцінку від свого керівника, підлеглих і партнерів. Багато підприємств починають проводити опитування клієнтів із метою оцінювання своїх представників.
У процесі оцінювання співробітника враховуються результати роботи підрозділу й підприємства в цілому. Співробітник, як би добре він не працював на своєму місці, не може одержати високу оцінку, якщо його підрозділ не впорався зі своїми завданнями. При цьому останнім часом відбувається перегляд традиційних термінів оцінювання (рік, півроку) на користь періодів, що змінюються, - завершення проекту або його стадії, перехід до нової структури і т.д.

3.3. НАВЧАННЯ ТА ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ

У сучасних умовах будь-які навички і знання швидко старіють, тому ключову роль в управлінні персоналом відіграють фахове навчання і розвиток.
На провідних підприємствах навчання і розвиток персоналу є комплексним безперервним процесом. Важливість безперервного навчання підтверджують такі чинники:
- впровадження нової техніки, технологій, виробництво сучасних товарів, збільшення комунікаційних можливостей створюють умови для ліквідації або зміни деяких видів робіт, у зв'язку з чим потрібна кваліфікація не може бути гарантована базовою освітою;
- світ перетворюється в ринок без меж з високим рівнем конкуренції між країнами та між підприємствами. Країни і підприємства, що мають сучасні технології і програми безперервної освіти, лідирують в умовах цієї конкуренції - вони мають можливість у найкоротші терміни відповісти на будь-який "виклик" підвищенням продуктивності праці;
- для підприємства більш ефективним і економічним є збільшення віддачі від уже працюючих співробітників на основі їхнього безперервного навчання, ніж від залучення нових працівників.
Навчання персоналу передусім потрібне в тих випадках, коли: працівник приходить на підприємство; працівника призначають на нову посаду або доручають йому нову роботу; у працівника не вистачає навичок для виконання своєї роботи, а також коли відбуваються серйозні зміни в економіці підприємства, у зовнішньому середовищі.
Навчання і розвиток персоналу включає:
- навчання, що у формі отримання загальної і фахової освіти дає необхідні знання, навички і досвід;
- підвищення кваліфікації, завдання якого - поліпшення фахових знань і навичок;
- навчання в школі управління і керівництва, що дає потрібні знання і підготовку при вступі на керівну посаду і формує рівень керівника;
- перекваліфікація, що, по суті, дає другу освіту. Мета перекваліфікації - дати можливість працівникам опанувати новий для них фах.
Для розвитку персоналу потрібно:
- підтримувати здібних до навчання працівників;
- поширювати знання і передовий досвід;
- навчати молодих кваліфікованих співробітників;
- усвідомлення управлінським персоналом важливості розвитку співробітників;
- знижувати плинність персоналу.
Фахове і посадове зростання - найважливіший мотив у діяльності більшості працівників. Відсутність можливості зростання часто призводить до зниження трудової активності працівників і погіршення діяльності підприємства. Фахове зростання тісно пов'язане із проблемою кадрового резерву і плануванням кар'єри. Як зразок можна взяти наведену нижче схему службово-посадового і фахового зростання працівника (рис. 2).

м 2
Принципово важливим є виділення як самостійних і незалежних шляхів фахового зростання - кар'єри керівника і кар'єри спеціаліста. Варто зазначити, що посадове зростання не має суперечити кар'єрі спеціаліста. У результаті багато спеціалістів, які прагнуть бути керівниками, повинні істотно підвищувати свій кваліфікаційний рівень.
Для більшості професій необхідно підвищувати кваліфікацію, що включає:
- одержання нових спеціальних знань і навичок;
- застосування отриманих знань і навичок, що не використовувалися раніше;
- підвищення і розширення кваліфікації;
- поліпшення якісних і кількісних показників виконаної роботи;
- адаптацію до мінливих умов виробничого процесу.
У результаті система управління людськими ресурсами, що передбачає управління різноманітними аспектами реалізації кадрової політики, потребує створення відповідної системи підготовки менеджерів людських ресурсів, що об'єднує конкретний фах і спеціалізацію, а також різноманітні кваліфікаційні рівні. Таке навчання спеціалістів є багаторівневою системою безперервної освіти, що включає фахову підготовку, перепідготовку і постійне підвищення кваліфікації кадрів у даному виді управлінської діяльності.
Складність процесу управління людьми у сфері зовнішньоекономічної діяльності полягає в тому, що менеджеру потрібно не тільки раціонально використовувати фаховий потенціал своїх працівників, але і сприяти його зростанню. Особливої уваги заслуговують працівники, від яких залежить розробка і реалізація політики підприємства у всіх сферах діяльності, стратегічне мислення і, нарешті, результативність управління підприємством у цілому.

3.4. АТЕСТАЦІЯ І РОТАЦІЯ КАДРІВ

Атестація персоналу - кадрові заходи, покликані оцінити відповідність рівня праці, якостей і потенціалу особистості вимогам виконуваної роботи. Головне призначення атестації - не контроль виконання (хоча це теж дуже важливо), а виявлення резервів підвищення рівня віддачі працівника.
У проведенні атестації беруть участь не тільки співробітники служб управління персоналом, але й лінійні керівники. Так, наприклад, на підприємствах у США начальник повинен не лише добре знати своїх безпосередніх підлеглих, а і працівників, що займають в організаційній структурі посади на декілька рівнів нижче. Керівник одного-двох вищих рівнів розглядає виставлені оцінки з урахуванням виявленої реакції працівника, перевіряє і підтверджує їх.
При проведенні атестації керівників має сенс не тільки давати оцінку праці кожного з них, а й організовувати особливі процедури оцінювання праці керованого ними підрозділу (доцільно залучати і використовувати інформацію від суміжних підрозділів підприємства, а також зовнішніх партнерів і клієнтів, з якими цей підрозділ взаємодіє).
Аналіз практики управління персоналом показує, що підприємства використовують у більшості випадків атестацію як оцінювання діяльності працівників, тобто оцінювання праці й якостей, що впливають на досягнення результатів. Оцінна форма включає два відповідні розділи, у кожному з яких від керівника поряд із бальною оцінкою звичайно вимагаються розгорнуті обґрунтування. Атестаційні процедури передбачають індивідуальне обговорення результатів оцінювання з підлеглим, який засвідчує це підписом, а також може зафіксувати незгоду з висновками начальника й особливі обставини, що вплинули на результати праці.
На більшості підприємств атестація організується щорічно, в окремих компаніях (особливо якщо вони застосовують спрощені процедури оцінювання) - кожні півроку. Крім того, проводяться неформальні співбесіди, у проміжку між щорічними формальними оцінюваннями обговорюються результати праці й обов'язкового поточного спостереження за діяльністю підлеглих. Якщо процедури оцінювання праці досить формалізовані, доцільно проводити оцінні заходи частіше, наприклад наприкінці кожного тижня, місяця, кварталу. Хоча ці заходи не є атестаційними, але можуть давати істотну інформацію про динаміку ефективності роботи окремих працівників і підрозділів у цілому.

3.5. МОТИВАЦІЯ ПЕРСОНАЛУ

Мотивація - це процес свідомого вибору людиною того або іншого типу поведінки, обумовленої комплексним впливом зовнішніх (стимули) і внутрішніх (мотиви) чинників.
Нині у практиці управління застосовуються різноманітні теорії мотивації, які дають уявлення про основні принципи мотивації праці і свідчать про роль мотивації в управлінні персоналом.
Сутність теорій мотивації полягає в тому, що людина, усвідомлюючи завдання, що ставляться перед нею, і знаючи ту винагороду, яку вона може одержати за їхнє вирішення, зіставляє це зі своїми потребами, можливостями і здійснює певну діяльність.
Тип мотивації - це переважна спрямованість діяльності індивіда на задоволення визначених потреб. Таких типів може бути багато залежно від мети дослідження. Найпоширеніші такі три типи мотивації: І тип - працівники, орієнтовані переважно на змістовність і суспільну значимість праці; II тип - працівники, переважно орієнтовані на оплату праці й інші нетрудові цінності; III тип - працівники, у яких значимість різних цінностей збалансована.
Основна маса працівників у нашій країні (не менше 80 %) належить до другого типу мотивації: мотиваційне ядро базується на високій (у їхньому розумінні) заробітній платі.
Процес мотивації неоднозначний. Його умовно поділяють на шість послідовних стадій, але в реальному житті немає чіткого розмежування стадій і відокремлених процесів мотивації. Перша стадія пов'язана з наявністю чи виникненням певних фізіологічних, психологічних або соціальних потреб. Друга стадія пов'язана з пошуком можливих шляхів задоволення певної потреби. Третя стадія - визначення напрямку дій людини. На четвертій стадії витрачаються зусилля на виконання дії, що задовольняє певні потреби. На цій стадії може відбуватися коригування цілей. П'ята стадія - одержання винагороди за виконання дії. На останній стадії людина або припиняє діяльність до появи нової потреби, або продовжує шукати можливості задоволення потреби.
На трудову мотивацію впливають різноманітні стимули: система економічних нормативів і пільг, рівень заробітної плати і справедливість розподілу прибутків, умови праці, стосунки в колективі, кар'єрний розвиток, творчий порив і цікава робота, бажання самоствердитися і постійний ризик, жорсткі зовнішні команди і внутрішня культура тощо.
Створюючи концепцію мотивації на підприємстві, потрібно визначитися з об'єктами застосування певних видів матеріального і морального стимулювання. Окремі їх види можуть застосовуватись до всіх категорій співробітників, деякі - до керівного персоналу, є види морального і матеріального стимулювання, що застосовуються до висококваліфікованих спеціалістів, так званої інтелектуальної еліти. Тому необхідно визначити портфель людських ресурсів підприємства, що дозволяє диференційовано визначити рівень діяльності й потенціалу працівників.

3.6. СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО

Участь персоналу в управлінні підприємством у більшості промислове розвинених країн має різноманітні форми. Існують два підходи: система участі у ФРН, з одного боку, і спільні консультації і колективні договори у Великій Британії і США - з іншого. Між ними знаходяться італійські "внутрішні комісії", французькі "комітети на підприємствах", різноманітні змішані комісії і шведська система "спільних рішень".
Широке поширення систем участі в управлінні має місце в Японії. Дані системи функціонують на всіх рівнях національної економіки: 1) на рівні робочого місця - у вигляді автономних бригад і широковідомих "гуртків якості"; 2) на рівні підприємства - у вигляді виробничих комітетів, що включають представників персоналу й адміністрації; 3) на рівні галузей, де діють галузеві консультаційні комітети, що складаються з представників профспілок; 4) на рівні національної економіки, у масштабах якої існує ряд урядових консультаційних рад праці і капіталу за участю представників уряду, національних профцентрів і федерації підприємців.
У більшості країн ЄС (за винятком Великої Британії) форми участі персоналу в управлінні промисловими компаніями регламентуються відповідними законодавчими актами. Найбільш широка участь персоналу в управлінні забезпечується законодавством ФРН і Нідерландів. Відповідно до законодавства цих країн на рівні компаній персоналом обирається до половини членів наглядової ради, що здійснює нагляд за загальним положенням справ у компанії і призначає членів ради директорів. На рівні підприємств обираються робітничі ради, що беруть участь у прийнятті рішень з таких питань, як час початку робочого дня, регулювання умов і оплати праці.
На противагу ФРН і Нідерландам, у Франції й Іспанії участь персоналу в управлінні компаніями здійснюється в значно вужчих формах.
У ФРН експерти вважають, що участь персоналу в управлінні компаніями ефективна тільки на рівні наглядових рад, а не рад директорів, що повинні формуватися з фахових управляючих.
Щодо конкретних форм участі персоналу в управлінні, то британські експерти надають перевагу проведенню коротких нарад за участю представників адміністрації і персоналу, а не виборам наглядових і робочих рад. На їхню думку, виборні органи недостатньо зацікавлені в контактах і обміні інформацією з адміністрацією компанії. Внаслідок цього часто не враховується думка ряду категорій працівників.
Сьогодні дедалі більшу роль починає відігравати й уміння персоналу працювати в єдиній команді. Необхідність цю визнають як закордонні, так і українські фахівці в галузі управління.
Один з головних чинників роботи в команді полягає в тому, що всі підрозділи сучасного підприємства настільки тісно взаємозалежні, що різнорідні менеджерські стилі просто неефективні. Інша, не менш важлива причина - багатогранність і складність розв'язуваних проблем, їх комплексний характер. Поєднання в одній особі технічної компетентності, володіння економічними, правовими й управлінськими знаннями в сучасному обсязі - явище неймовірне. Отже, менеджер зобов'язаний спиратися на досвід та інтелект колег, відповідальних за різноманітні напрямки діяльності підприємства.
Командний менеджмент, тобто менеджмент, здійснюваний за допомогою створення і функціонування управлінських команд, як одна з форм колективного управління базується на процесі делегування повноважень. Майже всі підприємства наділяють менеджерів різноманітних рівнів відповідальністю за більш широке коло завдань, ніж те, з яким вони могли б справитися особисто. Для того, щоб вони могли нести цю відповідальність, створюються ті або інші форми колективного управління, які грунтуються на перерозподілі відповідальності.

Контрольні запитання і завдання
1. В чому полягає сутність управління персоналом?
1. Які типи кадрової політики існують на підприємствах?
3. Які етапи добору персоналу можна вирізнити?
4. Що відіграє ключову роль в управлінні персоналом?
5. В чому полягає сутність теорії мотивації?
6. Який зміст поняття "соціальне партнерство"?
7. Яка структура мотивації застосовується на підприємствах?
Література
1. Акопова Е.С. Мировая экономика и международные отношения.- Ростов-на-Дону, 2001.
2. Вейл П. Искусство менеджмента. Новые идеи для мира хаотических перемен. - М., 1993.
3. Вудкок М., Френсис Д. Раскрепощенный менеджер. - М., 1991.
4. Герчикова И.Н. Менеджмент: Учеб. для вузов. - 3-е изд., перераб. и доп. - М., 2001.
5. Гительман Л.Д. Преобразующий менеджмент: Лидерам организации и консультантам по управлению: Учеб. пособие для вузов. - М., 1999.
6. Друкер Питер Ф. Задачи менеджмента в XXI веке: Учеб. пособие для вузов: Пер. с англ. - М., 2000.
7. Зовнішня торгівля. - 1999. - № 1, 2, 3, 4.
8. Зовнішня торгівля. - 2000. - № 1, 2, 3.
9. Зовнішня торгівля. - 2001. - № 1.
10. Ковалев А. Г. Руководителю о работнике. Практический аспект изучения личности. - М., 1988.
11. Кунц Т., О'Доннел С. Управление: системный и ситуационный анализ управленческих функций. - М., 1994.
12. Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. - М.,1992.
13. Травин В. Основы кадрового менеджмента. - М., 1997.
14. Фуллер Д. Управляй или подчиняйся. Проверенная техника эффективного менеджмента. - М., 1992.

Глава 4 Основи маркетингової діяльності

Маркетингова діяльність. Сутність маркетингу. План маркетингу. Особливості міжнародного маркетингу. Інструментарій маркетингу. Організаційна структура маркетингової діяльності. Технологія маркетингової діяльності.

4.1. МАРКЕТИНГОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

Маркетингова діяльність є як об'єктивною необхідністю орієнтації науково-технічної, виробничої і збутової діяльності підприємства на врахування ринкового попиту, потреб і вимог споживачів. Вона спрямована на визначення конкретних цілей і шляхів їх досягнення. У сучасному світі виробник повинен випускати продукцію, що знайде збут і принесе прибуток. Для цього необхідно вивчати суспільні та індивідуальні потреби, запити ринку як умову і передумову виробництва. Концепція "виробництво починається зі споживання, а не з обміну" знайшла своє втілення в маркетингу.
Маркетинг як теорія, спосіб мислення, філософія підприємницької діяльності потребує уважного наукового вивчення і реалістичного підходу в практиці управління.
В першу чергу, маркетинг як концепція управління підприємством потребує аналізу управлінської діяльності. Для керівництва цим процесом необхідні чотири елементи: вихідні дані (інформація); мета діяльності; власне діяльність і контроль результатів. Управлінська діяльність поділяється на три рівні - стратегічний, тактичний і оперативний. На стратегічному рівні визначають довгострокові (на 10-15 років) цілі підприємства. Визначаються ресурси, необхідні для досягнення цих цілей (фінансові, матеріальні та ін.). Вибирається стратегія досягнення цілей. На тактичному рівні загальні цілі конкретизуються на більш короткий період (до 5 років). На їхній основі формулюються завдання і залучаються необхідні ресурси. На оперативному рівні вирішуються поточні завдання, висунуті кон'юнктурою ринку. Ці завдання не повинні суперечити довгостроковим стратегічним цілям підприємства. Цілі маркетингу як ринкової концепції управління підприємством завжди є відбитком довгострокових і короткострокових цілей підприємства.
Якісно новий підхід до управління виробництвом, обумовлений сукупністю видів діяльності в рамках маркетингу, полягає в тому, що аналіз платоспроможного ринкового попиту на продукцію, потреб споживачів стає основою для виявлення можливостей виробництва, шляхів його інтенсифікації і підвищення ефективності.
Призначення маркетингу як функції управління полягає в забезпеченні діяльності підприємства, виходячи з вивчення та урахування ринкового попиту, потреб і вимог споживачів до продукції, і в одержанні максимального прибутку. Головним напрямком маркетингової діяльності в системі управління процесом виробництва є вивчення попиту, потреб і їхнє врахування для правильної орієнтації виробництва. Під вивченням попиту розуміють як виявлення попиту на конкретні товари і послуги, так і його формування, прогнозування змін його напрямків в умовах швидкої змінюваності продукції і скорочення термінів повного відновлення виробництва, зростання ролі наукомісткої продукції.
Сучасна система управління виробництвом грунтується на ринковій концепції. Це, насамперед, врахування ринкового попиту, вимог споживача до кількісних і якісних характеристик продукції. Раціональне господарювання можливе лише в тому випадку, якщо передумовою орієнтації виробництва і збуту продукції будуть вимоги ринку. Маркетинг можна розглядати як інструмент регулювання виробництва і збуту, а отже, і ринкових відносин. При цьому споживач диктує свої умови на ринку, вимоги до властивостей продукції, а виробник до них активно пристосовується. Створюється замкнутий і постійно діючий процес безперервного впливу споживача на виробництво. Вплив попиту на ринок - процес зі зворотними зв'язками. У цьому проявляється характерна риса маркетингу.
Під маркетингом розуміють таку систему управління підприємством, яка спрямована на вивчення та врахування попиту і вимог ринку для обгрунтованої орієнтації виробничої діяльності підприємств на випуск конкурентоспроможних видів продукції, що відповідають визначеним техніко-економічним характеристикам, у заздалегідь встановлених обсягах. Реалізація визначеної асортиментної структури має забезпечити підприємству одержання максимальних прибутків або стабільне становище на ринку. Філософія маркетингу полягає у випуску виробником такої продукції, якій заздалегідь забезпечений збут, досягненні підприємством визначеного рівня рентабельності та одержанні маси прибутку. Суть маркетингової діяльності відображає об'єктивні умови розвитку ринку.
Основними принципами маркетингу як системи управління є: обґрунтований вибір стратегічних цілей діяльності й розвитку підприємств; ефективне поєднання виробництва новітньої продукції, продукції, що випускається, та призначеної до зняття з виробництва; комплексний підхід до узгодження цілей із ресурсами і можливостями підприємства, визначення шляхів для досягнення цілей (розробка програм маркетингу з продукції і у виробничому відділі); досягнення оптимального сполучення в управлінні підприємством елементів централізації й децентралізації.
Основними функціями маркетингу як елементу системи управління є: урахування вимог ринкового попиту і запитів споживачів на основі комплексного дослідження ринків, розробка технічної політики і проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок; визначення оптимальної номенклатури виробів, що випускаються, і структури виробництва на основі економічного розрахунку; прийняття власних ефективних рішень; розробка збутової політики, визначення вигідних каналів збуту, системи товароруху і стимулювання збуту. Реалізація виробів передбачає зворотний зв'язок із ринком для коригування розрахунків у маркетингових програмах. Маркетингова програма є основою планування виробництва виробів.
В умовах науково-технічного прогресу (що створив науково-технічну базу, математичний апарат аналізу і прогнозу для розрахунків і вибору оптимального варіанта) маркетинг став не тільки можливим, але й необхідним, об'єктивно закономірним явищем.
4.1.1. СУТНІСТЬ МАРКЕТИНГУ
Сутність маркетингу як управлінської діяльності полягає в тому, що ця діяльність спрямована на орієнтацію виробництва, створення видів продукції, яка відображає вимоги ринку. Під нею розуміють, насамперед, вивчення поточного і перспективного попиту на продукцію на певному ринку і вимог споживачів до таких характеристик товару, як якість, новизна, техніко-економічні й естетичні показники, ціна. Виходячи з комплексного врахування ринкового попиту, складається програма маркетингу товару; встановлюється верхня межа ціни і рентабельності його виробництва. Далі на основі програми маркетингу розробляється інвестиційна політика підприємства, проводиться розрахунок повних витрат виробництва і визначається кінцевий результат господарської діяльності підприємства (валовий прибуток і чистий прибуток).
Маркетинг як управлінська діяльність припускає прийняття рішень на базі різноманітних економічних розрахунків, передбачає створення організаційних, економічних і юридичних умов для ефективного розвитку підприємства. Тому так важливо виробляти і приймати обгрунтовані рішення у всіх видах маркетингової діяльності (доцільність розробки, освоєння і випуск нової продукції, орієнтованої на конкретний ринок або споживача, у встановлених обсягах з урахуванням життєвого циклу продукції; доцільність самостійного проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок або закупівель патентів і ліцензій; джерела забезпечення сировиною, матеріалами, устаткуванням; основні напрямки кадрової політики; доцільність проведення комерційних операцій зі збуту продукції і т.д.). Маркетинг містить у собі визначення каналів і методів збуту з кожного конкретного виду товару і ринку; проведення розрахунків витрат на організацію збуту, на рекламу і транспортування виробів.
Маркетинг - складне, динамічне і багатопланове явище, що робить неможливим дати в одному визначенні повну його характеристику. На сьогоднішній день існує близько 2 тис. визначень, з яких кожне підкреслює одну із сторін маркетингу.
Спочатку під маркетинговою діяльністю розумілася діяльність, спрямована на вивчення ринкового попиту на вже вироблену продукцію і на організацію її збуту. Виробник випускав продукцію на невідомий ринок з однією метою - отримати прибуток, а завдання маркетингу полягало в тому, щоб після закінчення виробничого процесу визначити методи і розробити способи, що дозволяють продати вже виготовлену продукцію. Поступово проблема збуту висувалася на перший план, і, отже, аналіз потреб індивідуального споживача, попит стали відігравати головну роль. У 60-ті роки виникає потреба в сучасному маркетингу, що було викликано, насамперед, зростаючим значенням науково-технічного прогресу і людського чинника як основної умови розвитку виробництва і підвищення його ефективності й якості. Крім того, у результаті насичення ринку товарами першої необхідності, структура індивідуального споживання стала розгортатися далі з одночасним зростанням суспільних потреб.
В основі поняття "маркетинг" лежить термін "ринок" (англ, market). У широкому значенні - це ринкова діяльність. Під маркетингом розуміють такий вид ринкової діяльності, при якому виробник використовує системний підхід і програмно-цільовий метод вирішення господарських проблем, а ринок є критерієм ефективності діяльності. Маркетинг - це комплекс заходів у сфері досліджень торговельно-збутової діяльності підприємства, у сфері вивчення всіх чинників, що впливають на процес виробництва та просування товарів, послуг від виробника до споживача. Сутність маркетингу полягає в тому, щоб виготовляти продукцію, що знайде збут. Основні принципи маркетингу передбачають:
- спрямованість на досягнення кінцевого практичного результату виробничо-збутової діяльності;
- концентрацію дослідницьких, виробничих і збутових зусиль на вирішальних напрямках маркетингової діяльності;
- спрямованість підприємства на довгостроковий результат маркетингової роботи;
- застосування стратегії і тактики активного пристосування до вимог споживачів з одночасним цілеспрямованим впливом на них.
Маркетингова діяльність повинна забезпечити: інформацію про зовнішні умови функціонування підприємства, тобто надійну, достовірну і своєчасну інформацію про ринок, структуру і динаміку конкретного попиту, смаки і вподобання покупців; створення товарів, які найбільш повно задовольняють вимоги ринку; необхідний вплив на споживача, попит, ринок для забезпечення максимально можливого контролю над сферою реалізації.
Мета маркетингу підприємства - забезпечення його рентабельності у визначених часових проміжках. Звідси - орієнтація на довгострокове прогнозування всієї маркетингової ситуації (від попиту до можливостей підприємства в цій перспективі). Спрямованість на перспективу, цільова орієнтація і комплексність є найважливішими сторонами маркетингу.
Методи маркетингової діяльності полягають у проведенні аналізу зовнішнього середовища підприємства і формуванні банку даних для його оцінювання і можливостей, аналізу реальних і потенційних споживачів; у розробці концепції створення нових товарів і/або модернізації старих; плануванні товароруху і збуту; у забезпеченні формування попиту і стимулювання збуту; забезпеченні цінової політики; забезпеченні безпеки використання товару і захисту навколишнього середовища; в управлінні маркетинговою діяльністю як системою, тобто планування, виконання і контроль маркетингової програми.
4.1.2. ПЛАН МАРКЕТИНГУ
Планування в маркетингу - це безперервний циклічний процес, мета якого - привести можливості підприємства у відповідність до умов ринку. План маркетингу складається, як правило, з таких розділів;
- опис короткострокових і довгострокових цілей підприємства;
- результати прогнозування ринків;
- опис маркетингових стратегій діяльності підприємства на кожному ринку;
- опис процедур контролю над виконанням плану маркетингу.
План маркетингу є програмою дій, що має декілька варіантів. Різноманітний план дає можливість гнучко реагувати на зміни зовнішнього середовища, зводить до мінімуму неправильні дії персоналу за умови виникнення надзвичайних обставин.
Економічний зміст використання маркетингу полягає в прискоренні віддачі виробничих фондів підприємства, підвищенні мобільності виробництва і рівня конкурентоздатності товарів, своєчасному створенні нових товарів і прискоренні їх просування на ті зовнішні ринки, де може бути досягнутий максимальний комерційний ефект.
В умовах зростання конкуренції і боротьби за споживача виробники змушені вивчати конкретних потенційних споживачів, запити ринку і цілеспрямовано ставити завдання перед техніко-економічними розробками. Споживач диктує свої вимоги до продукту, що робить необхідним використання оптимальних структур управління, поєднання в управлінні принципів централізації і децентралізації, здійснення програмно-цільового підходу до розробки і прийняття управлінських рішень. Гостро постає питання забезпечення ефективної взаємодії на різних рівнях управління маркетингу, планування, контролю, організації і керівництва.
Головне в маркетинговій діяльності - розробка програм, їхнє основне завдання - дати можливість визначити оптимальну структуру виробництва, що орієнтується на одержання бажаного рівня прибутку. Розробка структурної політики може здійснюватися лише після розгляду можливих альтернативних шляхів досягнення бажаного прибутку. В процесі розробки програми прораховуються найдоцільніші варіанти такої структури виробництва, що зможе вплинути на формування нових потреб. Робота над програмами - творчий процес, що потребує постійного пошуку найбільш ефективних рішень. Оптимізація здійснюється шляхом постійного зіставлення різноманітних варіантів задоволення попиту ринку з витратою ресурсів при визначених технологіях. У ході розробки програми враховуються прямі і зворотні зв'язки із ринком. Це дозволяє своєчасно пристосувати структуру виробництва до потреб, що змінюються, і в той же час впливати на ці потреби.
Застосування маркетингу змушує по-іншому переосмислити сформовану практику планування, матеріального стимулювання, ціноутворення як у відділах, так і у верхніх ешелонах управління виробництвом. Необхідно перебудувати організаційну структуру, визначити чіткі повноваження і відповідальність. Це є необхідною умовою впровадження маркетингу в практику, оскільки маркетинг як функція управління містить у собі й організаційні структури.
Всі функції управління тісно пов'язані. Маркетинг виступає як вихідний момент, як передумова планування. У функціонуванні підприємств, де зовнішньоекономічна діяльність займає значне місце, маркетинг відіграє визначальну роль. Результати маркетингової діяльності лежать в основі укладення міжнародних комерційних угод, проведення комерційних операцій на світовому ринку.
Маркетингова діяльність - це діяльність, насамперед орієнтована на перспективу, її головний напрямок - вивчати тенденції і можливості розвитку запитів споживачів і суттєво впливати на їхнє формування. Якщо маркетингова діяльність замикається на завданнях вирішення поточного ринкового попиту, то вона втрачає свої переваги. Методи, використовувані на підприємствах у сфері здійснення поточної і перспективної маркетингової діяльності, мають свою специфіку. Залежно від характеру продукту, на який спрямована ця діяльність, і його призначення (виробничого або споживчого) використовуються різноманітні форми і методи маркетингової діяльності. Чим точніші методи вивчення потреб і попиту на ринку, використовувані виробником продукції, тим стабільніше положення виробника на ринку.
В умовах науково-технічного прогресу відбуваються істотні зміни в науці і техніці. Тому для "виживання" підприємства дедалі важливішим стає швидкість його адаптації до цих змін, переходу на виробництво і споживання найбільш ефективної і новітньої продукції. Питання вивчення ринку, таким чином, набувають для кожного підприємства особливого значення, їхня мета - виявити "ніші" на ринку, де, по-перше, позиції конкурента недостатньо міцні чи, по-друге, потреби споживача в якомусь товарі не задовольняються конкурентами.
Всі функції управління спрямовані на вирішення головного завдання - створення і виробництво конкурентоспроможної продукції з мінімальними витратами з метою одержання заздалегідь визначеної долі прибутку. В сучасних умовах виняткового значення при виході підприємства на зовнішні ринки набувають якість продукції, що випускається, і здійснюваний контроль за нею, а також реалізація заходів щодо організації збуту, технічного обслуговування після продажу, надання послуг, проведення рекламних кампаній. Досягнення в результаті цих заходів поставлених цілей, тобто одержання максимального і стійкого прибутку, проникнення на нові ринки або закріплення на існуючому ринку, і є головним критерієм оцінювання маркетингової діяльності.

4.2. ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО МАРКЕТИНГУ

Міжнародний маркетинг слід розглядати як складову всієї системи знань у галузі маркетингу. Його генетичною основою є чинники просторового й географічного порядку, які пов'язані з діяльністю підприємств на ринках інших країн. Він ніби доповнює національно-державний, "домашній" маркетинг.
Міжнародний маркетинг може бути охарактеризований як маркетинг на зовнішніх ринках. Вся робота з маркетингу, орієнтована на зарубіжні інтереси фірми, належить саме до його сфери. Міжнародний маркетинг - це маркетинг товарів і послуг за межами країни, де знаходиться організація.
Поняття "міжнародний маркетинг" слід відрізняти від поняття "експорт". Традиційний експорт полягає в тому, що вітчизняні виробники обмежуються поставкою своєї продукції фірмам іншої країни, тобто імпортерам. Постачальників не турбує або ж мало турбує те, що з їхньою продукцією відбувається, наскільки задоволені нею споживачі. Якщо ж мова йде про міжнародний маркетинг, то він передбачає систематичну, планомірну та активну обробку міжнародних ринків на різних ступенях просування до покупця.
Міжнародний маркетинг виражає масштабність зарубіжної діяльності фірми. Він може мати білатеральний (двобічний) характер, коли підприємство, яке освоїло ринок своєї країни, виходить на ринок іншої держави. Однак часто використовуються і системи мультилатеральної (багатобічної) дії. Вони бувають досить гнучкими й характеризуються тим, що компанія, яка присутня на одному або багатьох ринках, шукає можливість потрапити на один ринок або ж одразу на декілька.
Міжнародний маркетинг значною мірою має сприйматися через призму мотивів, притаманних підприємствам, що виходять на світовий ринок, їх необхідно знати, конкретизуючи поняттєві основи проблеми. Можна виділити такі напрями.
1. Розвиток внутрішнього ринку (насиченість ринку товарами, посилення тиску конкурентів, зростання залежності від посередницької торгівлі, особливо в питаннях якості, цін, капіталовіддачі й розширення виробництва), через який вигідно вкладати капітал за кордоном,
2. Активність зарубіжного конкурента і його успіхи на внутрішньому ринку змушують шукати власний ангажемент. Не в останню чергу це пов'язано з необхідністю підтримання свого іміджу на належному рівні.
3. Переборення залежності від внутрішнього ринку і "розсіювання" ризику шляхом завоювання іноземних ринків.
4. Розв'язання проблеми залежності фірми від сезонних коливань попиту на внутрішньому ринку.
5. Поліпшення завантаження наявних і додатково створюваних потужностей.
6. Зниження витрат на заробітну плату, сировину, транспорт, зменшення податкових виплат, зокрема шляхом використання різних форм виробництва продукції за кордоном, включаючи навіть реімпорт із відповідними ціновими пільгами для внутрішнього ринку,
7. Використання державних програм сприяння, які прийняті в своїй країні або країні перебування.
8. Підвищення ефективності збутової діяльності шляхом посилення ринкових позицій, наприклад на основі створення відділень, філіалів і дочірніх підприємств, розширення мережі сервісних пунктів.
9. Компенсація коливань валютного курсу шляхом організації часткового виробництва і збуту у відповідних країнах.
10. Отримання доступу до ноу-хау, який можливий за умови тривалого ангажементу на відповідних закордонних ринках, наприклад у формі партнерства з інофірмами.
11. Потреба в тому, щоб обійти тарифні й адміністративні перешкоди імпорту за допомогою форм прямого ангажементу на закордонному ринку.
12. Забезпечення довгострокового успішного збуту і відповідно економічного зростання.
13. Зниження загального ризику шляхом віднесення його на більший обсяг продукції у штуках, частина якої виробляється на своїх закордонних фірмах.
14. Вивільнення висококваліфікованого кадрового персоналу для вирішення більш складних завдань у своїй країні шляхом перенесення за кордон виробництва окремих виробів або комплектуючих до них.
15. Стабілізація ділової політики або розширення рамок для її здійснення на внутрішньому і закордонному ринках із застосуванням дегресії відносно кількості продукції.
Особливості міжнародного маркетингу полягають у тому, що його організація та методи проведення мають враховувати такі чинники, як незалежність держав, національні валютні системи, національне законодавство, економічну політику держави, мовні, культурні, релігійні, побутові та інші звичаї. Це означає, що міжнародний маркетинг ширший від національного, оскільки він охоплює більшу гаму чинників.
Для порівняння наведемо групу особливостей маркетингу на закордонних ринках, які необхідно враховувати нашим підприємствам.
По-перше, для успішної діяльності на зовнішніх ринках необхідно докладати більш значних цілеспрямованих зусиль, ретельніше дотримуватися принципів і методів маркетингу, ніж на внутрішньому ринку. Зовнішні ринки висувають високі вимоги до товарів, їх сервісу, реклами тощо. Це пояснюється гострою конкуренцією, переважанням "ринку покупця", тобто помітним перевищенням пропозиції продукції над попитом.
По-друге, відправним моментом у експортній маркетинговій діяльності є вивчення зовнішніх ринків та їхніх можливостей, яке більш складне і трудомістке, ніж вивчення внутрішнього ринку. Звідси - необхідність створення підприємствами-експортерами відповідних дослідних підрозділів і/або пошук в країні, куди спрямовується або передбачається експорт, спеціалізованих фірм-консультантів, які надають за відповідну плату інформацію про товарні ринки.
По-третє, для ефективної діяльності на зовнішньому ринку необхідно творчо й гнучко використовувати маркетингові методи. Стандартних підходів тут немає. Підтримувати прямі зв'язки із закордонними покупцями або діяти через агентські фірми, вести експорт товарів або ліцензій на право їх виробництва, брати участь у торгах самостійно або у складі консорціумів, використовувати лізинг як засіб стимулювання експорту або обмежитися традиційним продажем товарів - усі ці й багато інших форм експорту застосовують з урахуванням кон'юнктури і прогнозів розвитку ринків, практики, що там склалася, характеру експортованих товарів і т.д.
По-четверте, дотримуватись вимог світового ринку (а точніше, вимог покупця) означає не лише необхідність дотримання прийнятих там умов збуту товарів. Вирішальне значення мають розробка й виробництво таких експортних товарів, які навіть через кілька років після виходу на ринок відрізнялися б високою конкурентоспроможністю.
Важливим аспектом міжнародного маркетингу є його роль у менеджменті. Він використовується для розробки концепції інтернаціоналізації діяльності підприємства, яка є основою управління цим процесом. Маркетинг зовнішньої торгівлі полягає у свідомому і цілеспрямованому комбінуванні інструментів управління міжнародним підприємством. Взагалі під маркетингом розуміється основоположна філософія управління підприємством, відповідно до якої приймаються всі рішення на підприємстві. Отже, і маркетинг зовнішньої торгівлі має бути спрямований на обгрунтування цільових позицій управління діяльністю підприємства на світовому ринку.
Управлінський аспект міжнародного маркетингу пов'язаний з тим, що він покликаний відобразити особливості відносин купівлі-продажу та інвестиційні напрями діяльності у нетрадиційних для підприємства типах культур. З цього випливає специфіка роботи в галузі маркетингу, що особливо стосується дослідження ринку і реклами. В даному випадку можна було б вказати на такі аспекти, як упередженість і довіра. Мається на увазі, що на ринках західних країн у покупця часто виникатиме питання, чому підприємство країни X пропонує свої товари нам, коли у нас є свої виробники. З такою упередженістю нерідко зустрічаються підприємства Східної Європи на ринках розвинених країн. З іншого боку, на ринках Східної Європи західні фірми мають справу із ситуацією, яку можна було б назвати гіпнозом, коли досить, щоб продукт мав західну марку для миттєвого завоювання довіри.
Наведений типовий для сьогодення приклад - лише невеличкий штрих до того розмаїття нетрадиційних для внутрішнього ринку явищ, з якими доводиться зустрічатися за його межами. Якщо ж зробити спробу узагальнення, то можна було б виділити три аспекти, які привели до виділення міжнародного маркетингу в самостійний напрям:
- велика, порівняно з внутрішнім маркетингом, потреба в інформації;
- значна складність отримання інформації;
- нетрадиційні й більш високі ризики.
Отже, підприємство, що працює на зовнішньому ринку, зустрічається з фактом різкого зростання потреби в інформації, яка виникає в результаті збільшення параметрів для прийняття рішення. Тож слід підкреслити те, що підприємство не може дозволити собі знехтувати якимось інформаційним напрямом або недостатньо глибоко аналізувати дані, оскільки це призводить до великих, іноді навіть згубних втрат. Для нього ризиковані ситуації виникатимуть несподівано і, якщо не вироблена система їх прогнозування, менеджери не зможуть вчасно вжити заходів для подолання труднощів.

4.3. ІНСТРУМЕНТАРІЙ МАРКЕТИНГУ

Для вжиття на операційному рівні заходів, спрямованих на створення переваг підприємства в конкурентній боротьбі, застосовується маркетинговий інструментарій; що складається з цінової, комунікаційної, товарної політики, політики дистрибуції.
Ціна на продукцію в умовах ринку визначається різноманітними чинниками і розраховується на підставі внутрішньої калькуляції або задається підприємству ситуацією на ринку (попитом і пропозицією). В основі розрахунку ціни лежить собівартість одиниці продукції і прибуток. Проте реалізація за такою ціною можлива лише у випадку прийнятності її споживачем. Тому потрібно ще до початку виробництва продукції визначити тенденції попиту на конкретному ринку (сегменти) і встановити ті ціни, із якими споживачі погодяться. Вирішальним чинником для встановлення ціни пропозиції є структура ринку. Вона визначається конкурентною ситуацією на ринку. Тому особливо важливо враховувати для встановлення або зміни ціни реакцію конкурентів.
Для оцінювання цінової політики необхідно провести зіставлення ціни з показниками якості продукції (для споживача показники якості прирівнюються до споживчих властивостей товару), оскільки при оцінюванні продукції для споживача відіграє роль, насамперед, співвідношення між ціною і споживчими властивостями виробу.
Аналіз критичного обсягу збуту дозволяє відповісти на запитання, яку мінімальну кількість продукції має продати підприємство, щоб оборот покрив витрати, і підприємство не понесло збитків. У основі аналізу - співвідношення витрат на виробництво продукції та постійних змінних.
Різноманітні групи споживачів на ринку ставлять різні вимоги до продукції. Наприклад, споживачі з низькими прибутками віддають перевагу продукції, що поєднує високу якість із низькими цінами; споживачі з високими прибутками більше уваги приділяють якості продукції.
У разі горизонтальної диференціації цін один і той самий виріб (незначно модифікований, під іншою назвою або в іншій упаковці) пропонується на ринку різноманітним групам споживачів. У випадку вертикальної диференціації цін підприємство реалізує продукцію на ізольованих ринках, де представлені споживачі всіх категорій прибутку (наприклад, різноманітні ціни пропозиції на внутрішньому і закордонному ринках).
Вирішальною обставиною для успіху продукції на ринку є суб'єктивне сприйняття споживачами об'єктивних переваг продукції. Звернути увагу потенційного покупця на товар, проінформувати його про переваги виробу і заохотити його до покупки - завдання, яке вирішує реклама. Витрати на рекламу щорічно збільшуються. Реклама перетворюється в панівний інструмент впливу на збільшення попиту, особливо на ринках, де цінової конкуренції вже немає. Для того, щоб цілеспрямовано використовувати рекламу як інструмент комунікації між підприємством і потенційним покупцем, необхідно визначити групи споживачів, на яких буде спрямована реклама. Зміст реклами, її оформлення повинні мати таку форму, щоб покупець зрозумів, що він зможе задовольнити свої індивідуальні потреби саме цією продукцією. Основними рекламними засобами є: теле- і радіореклама; рекламні заходи (виставки, ярмарки); оголошення в газетах і часописах; проспекти; рекламні плакати; світлова реклама. Рекламні засоби можуть досягти цільової групи споживачів тільки за допомогою носія реклами. Вибір рекламного продукту і носія можна зробити шляхом аналізу засобів інформації з урахуванням рекламного бюджету.
Підприємства використовують також додаткові інструменти комунікації:
- зв'язки з громадськістю, що спрямовуються на поліпшення іміджу підприємства не тільки серед споживачів, але й серед оточення (постачальників, влади, засобів масової інформації), - для цього проводяться прес-конференції, відвідування підприємства і т.д.;
- спонсорство, тобто діяльність підприємства, яка покращує його імідж завдяки заохоченню певних осіб або організацій культурної, спортивної чи соціальної сфери.
Політика роботи з виробом містить у собі заходи й інструменти, спрямовані на розробку нового виробу або модифікацію існуючого з метою задоволення вимог ринку. Для кожного виробу характерним є визначений життєвий цикл, що складається із стадій (в дужках вказуються основні характеристики):
- розробка виробу;
- вихід на ринок (необхідність значних інвестицій);
- повільне зростання обсягу продажу (відсутність або незначні прибутки);
- зростання (збільшення обсягу продажу у зв'язку із високим ступенем популярності продукції; зростання доходів за рахунок зниження витрат на одиницю продукції);
- зрілість (уповільнення зростання збуту, прибутки максимальні);
- насичення ринку (стабілізація або скорочення попиту в зв'язку з вичерпаним потенціалом ринку; зміна первинного попиту на попит, пов'язаний із заміщенням товару; перехід частини споживачів до більш сучасних продуктів конкурентів; інвестиція одержуваного прибутку в розробку нових виробів);
- спад (посилення падіння обсягу продажу, витіснення продукції з ринку).
Промислові вироби мають різноманітні життєві цикли: вироби, зовсім не пов'язані з повсякденним попитом, і вироби повсякденного попиту мають дуже тривалі життєві цикли; а престижні товари - короткі. Для визначення часу розробки нової продукції необхідно знати життєві цикли і відслідковувати їх. Невчасна розробка нового виробу може призвести до втрати ринку.
Новий продукт, що з'явився на ринку, повинен мати істотні відмінності, порівняно з виробами-конкурентами, і максимально задовольняти запити споживача. Вирішальним при цьому є суб'єктивне сприйняття властивостей виробу споживачем. Тому впроваджуючи продукцію на ринку, необхідно встановити критерії оцінювання споживачами (із суб'єктивного погляду) виробів, що вже продаються. Шляхом порівняння оцінки продукції конкурентів з уявленнями покупців про ідеальний виріб можна одержати інформацію про необхідні об'єктивні й суб'єктивні властивості продукції, яку потрібно буде впровадити на ринку. Істотну роль, окрім споживчої цінності продукції, відіграє її оцінка в суспільному контексті.
Ринкова економіка вимагає від підприємства постійної модифікації продукції, що випускається, відповідно до зміни запитів споживачів. Змінюватися можуть різноманітні властивості продукції (фізичні, функціональні, естетичні). Розрізняють варіювання (або поновлення) і диференціацію продукції. У першому випадку існуючий виріб замінюється модифікованим (старий виріб вилучається з виробничої програми і замінюється новим, що відповідає потребам споживача в чомусь новому, зберігаючи старі звичні властивості). У тому випадку, якщо на додаток до існуючого виробу на ринку з'являються його модифікації, говорять про диференціацію продукції. Виробнича програма розширюється. У випадку розробки підприємством нових виробів для нових цільових груп споживачів говорять про диверсифікацію продукції. Розрізняють диверсифікації: вертикальну (розширення виробничої програми за рахунок включення до неї продукції, що знаходиться на попередній чи наступній фазі виробничого процесу); горизонтальну (розширення виробничої програми через включення в неї нової продукції, що пов'язана з нею предметно); латеральну (включення у виробничу програму цілком нових виробів, призначених для нових ринків).
Політика просування товару вирішує питання про шлях просування до споживача продукції, виготовленої підприємством. Вона містить у собі всі види діяльності, необхідні для надання споживачу продукції в потрібній кількості і якості в потрібний час і в потрібному місці. При ухваленні рішення на користь визначеного шляху збуту мається на увазі довгострокове використання цього каналу. Саме рішення може бути прийнято тільки в координації з іншими інструментами маркетингу.
Прийняття рішень у сфері політики просування товару полягає у виборі системи, форми і каналу збуту. Система збуту може бути: власною (реалізація виготовлювачем власних виробів через торгові філії підприємства); пов'язаною з підприємством (система торгівлі за договорами, система франшиз, тобто збут здійснюється самостійними в правовому відношенні, але залежними економічно від певного підприємства іншими підприємствами); і не пов'язаною з підприємством (економічно і юридичне незалежні збутові компанії). Форма збуту показує, чи здійснюється збут через торгові організації, які мають відношення до підприємства, чи через сторонні організації. Збут може здійснюватися через прямі поставки кінцевим споживачам або через непрямі поставки (через оптову або роздрібну торгівлю).
Маркетингові інструменти не використовуються незалежно один від одного. Вони мають доповнювати один одного. Недостатня координація може призвести до тимчасової нейтралізації впливу різноманітних інструментів. Узгодження політики у сфері цін, комунікації, роботи з виробами і просування товару з урахуванням цільової групи може привести до формування розумної маркетингової політики. Розв'язавши проблему, пов'язану з маркетинг-мікс, можна створити оптимальну комбінацію інструментів маркетингу.
Оптимальне використання інструментів маркетингу можливе лише при постійному вивченні ринку. В результаті має бути отримана інформація про попит (потенціал ринку, обсяг ринку, купівельну спроможність в різних регіонах, визначення груп споживачів, сезонні коливання попиту); про пропозицію (наявність конкурентів, сегментування ринку, вироби-конкуренти та їхні властивості, пропозиції конкурентів, імідж); про можливість використання інструментів маркетингу і їхньої ефективності (еластичність цін збуту, реклама і її вартість у засобах масової інформації, знання преси). Джерелами інформації для вивчення ринку може бути інформація, отримана в первинних дослідженнях, і інформація як результат повторних досліджень. У першому випадку для збору інформації використовуються опитування споживачів, спостереження за поведінкою споживачів, експерименти (тести з виробами, цінові тести, рекламні тести). В іншому - інформація береться з матеріалів (внутрішніх і зовнішніх джерел), що вже існують. До них належать різноманітні статистичні дані, звіти, матеріали торгово-промислових палат, науково-дослідних інститутів, галузевих інститутів, зовнішньоторговельних банків, служб консалтингу, бюро зовнішньоторговельної інформації і т.д. Крім традиційних джерел інформації, дедалі більше значення одержують інтерактивні банки даних. Найбільш відомими продавцями даних є DIALOG, DATA-STAR, GENIOS, STN і FIZ-Technik. Для представлення даних і підвищення їхньої інформативності розроблений ряд аналітичних статистичних методів (регресивний аналіз, дискримінант-ний аналіз, визначення статистичних параметрів).
Маркетинг є проміжною ланкою на шляху інформації між підприємством і споживачем. Якщо маркетинг за допомогою відповідних методів і інструментів правильно інтерпретує ознаки, що характеризують ринкові процеси, на ринок надійдуть зорієнтовані на потреби споживача вироби.

4.4. ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Маркетингова орієнтація потребує, щоб пропозиції про випуск нових товарів, доведення цих товарів до покупців і вплив на покупців через якість товару було зосереджено в одних руках - маркетинг-директора і його апарату.
Основними напрямками діяльності маркетинг-директора і його апарату є:
- проведення досліджень ринків (аналіз ринкових ситуацій, напра-цювання рекомендацій на вибір найбільш вигідного ринку, одержання інформації про реальних покупців на ринку підприємства, вивчення тенденцій перспектив ринку і прогнозування обсягів продажу, рекомендації на розробку ринкових стратегій);
- розробка рекомендацій з іміджу підприємства;
- проведення і координація маркетингових дій керівників підприємства щодо дизайну товарів, їхнього виробництва, продажу і цін;
- постійний аналіз дієвості прийнятих рішень, розпоряджень і технологій;
- визначення впливу споживчих характеристик нових товарів на рішення покупців про їхнє придбання;
- визначення етапів життєвого циклу товару і своєчасна розробка рекомендацій щодо вилучення товару з виробництва й експорту;
- створення програми діяльності служби формування попиту і стимулювання збуту, напрацювання рекомендацій щодо її виконання, забезпечення планування, управління і контролю робіт;
- координація роботи підрозділів служби попиту і збутової мережі;
- контроль за діяльністю підприємства, що впливає на рішення покупців про придбання його продукції;
- розгляд бюджетів і кадрової політики усіх відділів служби маркетингу.
На підприємствах із централізованою структурою управління маркетингову діяльність здійснює служба маркетингу. Вона може бути організована по-різному:
- організація "за функціями" найбільш доцільна, коли і товарів, і ринків у підприємства небагато. Зовнішні ринки і вироблені товари розглядаються як певні однорідності. Для роботи з ними достатньо мати спеціалізовані відділи: ринкових досліджень, планування виробництва і маркетингу, управління збутом і сервісом, служби попиту;
- організація "за видами товарів" доцільна, коли у підприємства різноманітний асортимент товарів, що потребує специфічних умов виробництва, збуту, обслуговування. При такій організації у відділах формуються групи, що займаються тільки "своїм" товаром. А вже стосовно цього товару встановлюється функціональна організація. Основним недоліком такої організації є дублювання дослідницьких і збутових мереж через прагнення керуючими групами до незалежності. При цьому маркетинг-директор повинен забезпечити більш ефективне спілкування керівників груп із рядовими співробітниками;
- організація "за ринками", де "ринок" - це галузь промисловості як споживач або сегмент покупців із різних галузей. Така організація найбільш доцільна, якщо для обслуговування продукції необхідні спеціальні знання, якими володіють тільки його співробітники;
- організація "за територіями" вигідна при наявності широкої номенклатури товарів у кожному з виділених регіонів і незначних розходжень між їхніми споживачами. Така організація дозволяє врахувати специфіку споживання товарів у кожному з регіонів.
Служба маркетингу здійснює координацію діяльності відділів у вивченні ринків, реклами, планування, забезпечення виробництва необхідною сировиною і матеріалами. Службу маркетингу очолює керуючий з маркетингу. Він здійснює загальне керівництво маркетинговою діяльністю і відповідає за такі напрямки діяльності підприємства: дослідження ринку; розробка програми маркетингу продукту; визначення ціни на продукцію; здійснення реклами; організацію збуту; транспортування товару; розробку нових видів продукції і модернізацію традиційної продукції. На підприємстві, що здійснює зовнішньоекономічну діяльність, створюється спеціалізований відділ, який підпорядковується службі маркетингу. Він координує діяльність відділів, пов'язаних із реалізацією зовнішньоекономічної діяльності.
На підприємствах із децентралізованою структурою управління маркетингову діяльність здійснюють відділи маркетингу у виробничих підрозділах. Вони координують виробничу і збутову діяльність з кожного виду продукції. В їхні функції входить комплексне вивчення ринків, розробка програм маркетингу, організація реклами, технічного обслуговування і збуту. Діяльність відділів маркетингу і виробничих відділів підприємства координує центральна служба маркетингу. У її функції входить розробка цілей і стратегії підприємства в цілому на основі програм маркетингу з кожного виду продукції, розроблених у виробничих відділах. Рішення з найбільш важливих питань маркетингової діяльності приймаються на вищому рівні управління.
Управляти маркетингом означає створити служби збирання інформації, проведення досліджень ринку, організації реклами, збутових операцій і обслуговування так, щоб забезпечити максимум ефекту (прибутковості, обсягу продажу і т.ін.) при оптимальних витратах на маркетинг. Найбільш поширені такі структури: функціональної орієнтації, товарної орієнтації, регіональної орієнтації, сегментної орієнтації.
Функціональна орієнтація структури доцільна за невеликої різноманітності товарів, що продаються підприємством, і незначної кількості ринків. Управлінці (їх зазвичай п'ятеро) підпорядковані директору, маркетинг-директору (заступнику керівника підприємства з маркетингу), розділені у функціях і відповідальності (див. рис. 3). Потоки руху вихідної і керуючої інформації чітко визначені, взаємовідносини зрозумілі і не дають підстави для конкуренції між керуючими.


В міру розширення номенклатури товарів, ускладнення географії ринків (до семи на одну людину) виникає реальна небезпека недостатньої уваги до деяких товарів і ринків. Функціональну структуру перетворять у товарну.
Товарна орієнтація структури полягає в тому, що по кожному товару або групі подібних товарів призначається спеціальний маркетинг-керуючий (див. рис. 4). При такій організації маркетингу працівники спеціалізуються і мають можливість добре координувати зусилля в плані загальних цілей і завдань фірми. Недоліком такої орієнтації є наявність функціонально дублюючих один одного підрозділів.


Регіональна орієнтація є аналогічною структурі товарної орієнтації, проте за основу береться поділ не за товарами, а за ринками. Така орієнтація доцільна при великій кількості ринків збуту і незначній номенклатурі товарів. Вона дозволяє поглиблено вивчати специфіку потреб покупців у кожному регіоні; враховувати регіональні особливості у рекламі, збуті, розробці зовнішнього вигляду і т.д. їй властиві недоліки, аналогічні недолікам товарної орієнтації (див. рис. 5).
Прагнення зводити до мінімуму недоліки і скористатися перевагами товарної і регіональної орієнтації призводить до сегментної (купівельної) організації служби маркетингу.


Сегментна орієнтація структури (спрямована на покупця) полягає в тому, що кожний маркетинг-керуючий відповідає за роботу з визначеним сегментом потенційних покупців, незалежно від географічного розташування сегмента (рис. 6). Але при такій орієнтації ускладнюється спеціалізація співробітників за окремими товарами, від них вимагається універсалізація.
Комплексний підхід до управління маркетингом полягає у всебічному розгляді трьох проблем - виробництва, потреб і збуту. Можливі варіанти рішень, прийнятих на цій основі, зіставляються між собою за максимумом критерію "ефективність/вартість" або "прибуток/витрати" на основі аналізу чотирьох показників: внеску маркетингової служби в загальний обсяг прибутку підприємства, отриманого прибутку на капіталовкладення в сферу управління підприємством, відношення витрат на збут до отриманого прибутку і частки ринку, що належить підприємству.



4.5. ТЕХНОЛОГІЯ МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Розробка програми маркетингу передбачає обгрунтований вибір найбільш привабливих ринків, технологій, номенклатури виробів і визначення потреби у фінансових, матеріальних, людських ресурсах для досягнення запланованих показників прибутку і рентабельності виробництва.
Програма маркетингу продукту робиться для кожного виду продукції, як тієї, що вже випускається, так і нової. Вона передбачає виробничі та організаційні заходи, необхідні для підтримки протягом тривалого часу високого рівня конкурентоспроможності продукції на ринку. На її основі ведеться пошук нових цільових ринків, споживачів, видів продукції. Мета програми маркетингу з продукції - розробка оптимальних техніко-економічних показників продукції і проведення розрахунків ефективності її виробництва і збуту для планування виробництва і прийняття управлінських рішень. А метою програми маркетингу з нової продукції є визначення рентабельності продукції та ухвалення рішення про доцільність її впровадження у виробництво.
Найважливішими завданнями програми маркетингу є: вибір цільового ринку або споживача продукції; визначення обсягу випуску продукції; порівняльний аналіз ціни, прибутку і витрат виробництва з кожного виду продукції. На основі програми маркетингу з продукції розробляється проект плану на визначений період часу у виробничих відділах. Для розробки програми використовуються моделі описового характеру або моделі, які містить можливе рішення. Створюються банки даних за показниками маркетингової програми з усіх продуктів, що випускаються, і за найважливішими параметрами продукції-аналога конкурентів (в даний час розроблені стандартні маркетингові програми з обмеженою кількістю показників для автомобілів, холодильників, відеотехніки, авіатехніки). Особливе значення має розробка програми маркетингу з продукції при використанні програмно-цільового методу управління та в цільових програмних групах, що характеризуються наявністю конкретних програмних органів і відповідальних осіб за виконання програми; визначенням відповідальності, термінів роботи за програмою і необхідних ресурсів для її виконання. Програма маркетингу з продукції повинна бути узгоджена з відділом планування, виробничим відділом, і лише потім вона стає частиною загальної програми маркетингу.
Основними складовими програми маркетингу з продукції є: вибір цільових ринків (сегментів); диференціація продукції; визначення фінансових витрат на створення і виробництво нової продукції, на модифікацію продукції, що вже випускається; визначення фінансових витрат на збут продукції; розрахунок витрат виробництва на одиницю продукції, визначення рівня ціни продукції; розрахунок показника прибутку; оцінка ефективності виробництва і збуту продукції.
Цільове призначення програми маркетингу передбачає орієнтацію кожного виду продукції на цільовий ринок, на визначену групу споживачів. Вибір цільового ринку - складний процес. Необхідно визначити конкретних споживачів і їхній попит на продукцію, визначити місткість ринку (сегментів) і його реальну потребу в продукції з урахуванням конкурентів. Важливим є і порівняльний аналіз продукції з конкуруючими виробами (визначення рівня конкурентоздатності продукції на ринку; порівняння технічних якостей). Одночасно виявляються тенденції розвитку попиту на продукцію, додаткові сфери її застосування. Після обгрунтування необхідності пристосування виробництва продукту до попиту цільового ринку і вимог конкретних споживачів проводиться оцінка необхідних витрат, де особливо важливо правильно визначити життєвий цикл продукту.
Для проведення диференціації продукції необхідно: визначити натуральні і вартісні показники випуску і продажу продукції; з'ясувати виробничі і збутові можливості підприємства (наявність виробничих потужностей, можливості одержання новітньої технології, проведення власних досліджень і розробок, створення власної збутової мережі). Диференціація продукції проводиться за такими характеристиками, як вимоги споживачів до продукції; її якість; стадії життєвого циклу. Аналізується також вплив нового виробу на виробництво існуючих і майбутніх нових виробів.
Фінансові витрати визначаються за такими показниками, як необхідні інвестиції в розробку і впровадження продукції; витрати на упаковування і товарорух; рівень ціни, витрати на рекламні заходи, на формування попиту, на фінансування збутової мережі та ін.
Розрахунок витрат виробництва на одиницю продукції проводиться з урахуванням усіх складових програми маркетингу. Здійснюється порівняльний аналіз витрат із продукцією-аналогом конкурентів. При цьому залежно від характеру участі витрат у виробничому процесі розрізняють витрати постійні (витрати на утримання будинків і устаткування; адміністративно-управлінські витрати; амортизаційні відрахування) і змінні (витрати на сировину, основні матеріали, паливо, витрати на заробітну плату).
Розрахунок рівня ціни проводиться в різноманітних варіантах з урахуванням політики ціноутворення стосовно кожного конкретного ринку (сегмента) і політики підприємства в цілому. Важливу роль при цьому відіграють методи визначення розрахункової ціни і визначення її структури.
Для розрахунку показника прибутку необхідно, насамперед, розрахувати його в умовах цільового ціноутворення. Вище керівництво визначає цільову норму прибутку по підприємству і виробничих відділах, розраховує валовий і чистий прибуток.
Визначення ефективності виробництва і збуту потребує прогнозування обсягу продажу, розрахунку норми прибутку до обсягу продажу і на здійснення капіталовкладень. Необхідно також визначити часовий інтервал для досягнення рентабельності виробництва виробу.
Програма маркетингу виробничого відділу містить обґрунтування для прийняття рішень про випуск найбільш вигідних видів продукції з врахуванням вимог ринку. На її базі здійснюється планування виробничої діяльності підприємства. Програма складається на підставі аналізу всіх показників господарської діяльності виробничого відділу за минулий період. Програма маркетингу виробничого відділу має економічно обґрунтовувати прийняття рішень в таких напрямках: структура виробництва і номенклатура продукції, що випускається; забезпеченість виробництва матеріальними і трудовими ресурсами; витрати ціни, виробництва, обігу; прибуток і рентабельність виробництва. Основне завдання при упорядкуванні програми - мінімізація витрат виробництва в усіх напрямках виробничої діяльності та фінансових витрат. В результаті має бути визначений прибуток у виробничому відділі. Основними цілями програми маркетингу у виробничому відділі є визначення номенклатури продукції, що випускається; ухвалення рішення про доцільність створення нових товарів і їхнє освоєння у виробництві; визначення структури виробництва, загального обсягу капітальних витрат, джерела фінансування; вибір основних засобів, форм і методів організації збуту продукції; розробка політики стосовно забезпечення матеріальними ресурсами.
Номенклатура продукції, що випускається (в натуральному і вартісному вираженні), визначається на підставі асортиментної політики. Потрібно зауважити, що чим ширший асортимент виробленої продукції, тим повніше враховуються розбіжності в потребах покупців. Чим більші масштаби виробництва, тим менші витрати і ціна продукції. На основі програми маркетингу приймаються рішення про розробку нових видів продукції та вдосконалення чи модифікацію видів продукції, що випускається. Нововведення розглядаються в маркетинговій діяльності як головний чинник пристосування до ринкових умов, що змінюються, на рівні основної господарської ланки. Тому саме керівники виробничих відділів відповідальні за прийняття рішень про реалізацію науково-технічних програм і впровадження продукції в серійне виробництво.
Для визначення забезпеченості виробництва фінансовими, матеріально-технічними і кадровими ресурсами попередньо аналізується фінансовий стан підприємства; запаси сировини і матеріалів; наявність устаткування; розміщення виробничих потужностей щодо ринків збуту і джерела сировини; наявність патентів, ліцензій, товарних знаків, ноу-хау. В основі прийнятого рішення про розподіл фінансових ресурсів лежить рішення про внесок виробничого відділу в сумарний прибуток в цілому по підприємству.
Основним джерелом підвищення прибутку в умовах стабілізації цін є зниження витрат виробництва. У зв'язку з цим особливого значення набуває організація процесу виробництва. Господарський механізм повинен бути спрямований на максимальне використання цін для раціоналізації витрат на випуск кінцевої продукції, що надходить на ринок. Структура ціни, тобто частка постійних і змінних витрат виробництва, виробляється на вищому рівні управління виробництвом відповідно до єдиної політики цін. Вона (частка) може підвищуватися або знижуватися залежно від цілей і умов. Нормативні витрати виробництва розглядаються як орієнтир для встановлення мінімальної ціни. Вони встановлюються для маси аналогічної продукції. Фактичні витрати обчислюються для порівняння з нормативними. Необхідно відзначити зниження частки витрат на робочу силу в загальних витратах виробництва виробів обробної промисловості.
Витрати обігу визначаються на основі розрахунків витрат на товарорух продукції; організацію і стимулювання збуту у виробничому відділі. Підприємство на підставі проведених розрахунків приймає рішення про проведення комерційних операцій, спрямованих на забезпечення збуту продукції. Важливою частиною програми маркетингу у виробничому відділі є визначення прибутків від реалізації продукції і витрат на здійснення виробничого процесу, інвестиції і збуту продукції. Рішення підприємства приймаються на основі зіставлення надходжень (від продажу), витрат і оцінки прибутку. Рівень прибутків визначається показником прибутку. Норма прибутку є критерієм ефективності виробництва. З високою нормою прибутку корелює висока частка ринку; витрати на дослідження і розробки; витрати на просування товару. Оцінюючи ефективність виробництва, необхідно виходити з вирішення завдання щодо забезпечення стійкої конкурентоспроможності продукції на тривалий період часу.

Контрольні запитання і завдання
1. В силу яких причин виникла потреба в сучасному маркетингу?
2. Назвіть принципові відмінності між інформаційною та індустріальною ерами.
3. У чому полягає сутність маркетингу?
4. Назвіть основні принципи маркетингу.
5. У чому полягають методи маркетингової діяльності?
6. Чому план маркетингу підприємства повинен мати декілька варіантів?
7. У чому полягає економічний зміст використання маркетингу?
8. Яка концепція лежить в основі маркетингу як функції управління ?
9. На чому грунтується сучасна система управління виробництвом?
10. Дайте визначення маркетингу як системи управління підприємством. Назвіть його основні принципи і функції.
11. У чому полягає основне завдання програм маркетингу?
12. Чому маркетингу приділяється визначальна роль на підприємствах, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність?
13. У чому полягає сутність міжнародного маркетингу?
14. Яка відмінність між міжнародним маркетингом та експортом?
15. Назвіть мотиви, притаманні підприємствам, що виходять на світовий ринок.
16. Назвіть основні особливості міжнародного маркетингу.
17. Яку роль відіграє міжнародний маркетинг в менеджменті підприємства ?
18. Назвіть складові маркетингового інструментарію.
19. Якими чинниками визначається ціна на продукцію?
20. Яка роль реклами в просуванні продукції на зовнішні ринки?
21. Назвіть основні стадії життєвого циклу виробів.
22. На чому базується прийняття рішень у сфері політики просування товару?
23. Які основні напрямки вивчення ринку?
24. Які основні функції відділу маркетингу?
25. Які види служб маркетингу існують на підприємстві?
26. Які орієнтації структур маркетингу найбільш поширені? В чому їхні принципові розбіжності ?
27. Назвіть основні складові програми продуктового маркетингу.
Література
1. Академия рынка: маркетинг: Пер. с фр. - М., 1993.
2. Амрин Г., Ритчи Дж., Моди К. Организация производства и управление в американских корпорациях: Пер. с англ. - М., 1991.
3. Все о маркетинге: Сборник материалов для руководителей предприятий, экономических и коммерческих служб. - М. 1992.
4. Герчикова И.Н. Маркетинг: организация и технология. - М., 1990.
5. Голубков Е.П., Герчикова И.Н., Голубкова Е.Н., Секерин Д. Маркетинг: выбор лучшего решения. - М., 1993.
6. Грейсон Дж. (мл.), О 'Делл К. Американский менеджмент на пороге XXI столетия: Пер. с англ. - М., 1991.
7. Доминская М.Г., Соловьев И.А. Маркетинг и конкурентоспособность промышленной продукции. - М., 1991.
8. Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер с англ. - СПб., 1994.
9. Крылов Г.Ф., Соколова М.И. Практикум по маркетингу: ситуационные задачи и тест-контроль. - М., 1995.
10. Мескон М., Альберт М., Xeдoypu Ф. Основы менеджмента: Пер с англ. / Общ. ред. и вступ, ел. Л.И. Евенко. - М., 1994.
11. Моррис Р. Маркетинг: ситуации и примеры: Пер. с англ. - М., 1994.
12. Ноздрев Р.Б., Цыгичко Л.И. Маркетинг: как побеждать на рынке. - Г., 1991.
13. Основы предпринимательской деятельности (Экономическая теория. Маркетинг. Финансовый менеджмент) / Под ред. В.М. Власовой. - М., 1994.
14. Папирян Г.А. Международные экономические отношения. Маркетинг в туризме. - М., 2000.
15. Пахомов С.Б. Международный маркетинг: опыт работы заграничных фирм. - М., 1993.
16. Родченко В.В. Международный менеджмент: Учеб. пособие для вузов. - К., 2000.
17. Савельев Є.В. Міжнародний маркетинг: Ч. І: Навч. посіб.: Пер. з рос. - К., 1995.
18. Сливоцький Адріян. Міграція капіталу: Як у замислах на кілька кроків випередити своїх конкурентів: Пер. з англ. - К., 2001.
19. Спиридонов И.А. Мировая экономика: Учеб. пособие для вузов. - М., 2001.
20. Стровский Л.Е. Внешний рынок и предприятие. - М., 1993.
21. Швец Е.Б. Про управление конкурентоспособностью продукции на предприятии. - Л., 1990.
22. Эванс Дж. Р., Берман Б. Маркетинг: Пер. с англ. - М., 1990.

Глава 5 Стратегічний менеджмент зовнішньоекономічної діяльності

Стратегія у зовнішньоекономічній діяльності. Вибір стратегічного профілю зовнішньоекономічної діяльності. Стратегічне планування. Зміст і послідовність стратегічного планування. Розробка стратегії поведінки підприємства на зовнішньому ринку. Процес стратегічного планування. Місія і цілі організації. Аналіз зовнішнього середовища. Аналіз сильних і слабких сторін організації. Розробка базової стратегії. Антидемпінгові розслідування. Стратегія експорту. Стратегія імпорту. Глобальна стратегія. Стратегічний контроль.

Зовнішньоекономічна діяльність буде найбільш успішною лише в тому випадку, якщо вихід підприємств на міжнародні ринки буде не тільки добре продуманий, всебічно обґрунтований, але і випливатиме з довгострокових цілей. Таким чином, зовнішньоекономічна діяльність є тісно пов'язаною із стратегічним управлінням підприємством.

5.1. СТРАТЕГІЯ У ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Поняття "стратегія" вже міцно увійшло до лексикону управлінської діяльності. Слово "стратегія" (у перекладі з грецької означає "мистецтво розгортання військ у бою") протягом останніх двадцяти років широко використовується в теорії і практиці менеджменту. З погляду сучасних уявлень про управління, стратегія - це не абстрактна річ, це серйозна ділова концепція в сукупності з реальними діями, що може привести цю ділову концепцію (бізнес-концепцію) до створення реальної конкурентної переваги, спроможної зберігатися тривалий час.
Що таке реальна конкурентна перевага?
Нещодавно в Україні діяв солідний продавець канцтоварів "ВАЛЕКС-ПАКЕР" - українсько-кіпрське спільне підприємство. Компанія зробила бізнес на імпорті; її конкурентна перевага полягала в тому, що вона мала добрі стосунки з митницею, а також доступ до міжнародного фінансування і головних закордонних виробників канцтоварів. Таким чином, компанія "кинула якір" у певних західних країнах, де були готові інвестувати в експорт в Україну, вони завозили великі обсяги товару і розміщували в регіонах. Проте цей вид конкурентної переваги недовговічний, тому що він не базується на кожній конкретній навичці. І крім того, "ВАЛЕКС-ПАКЕР" немає нічого такого, що ми б назвали привілейованими активами. Тому, коли в цьому бізнесі почали діяти інші компанії, переваги згаданої фірми швидко зникли, і вона припинила торгову діяльність на ринку канцтоварів у 1996 році, пропрацювавши тут майже п'ять років і довівши обсяг свого продажу до 2,5 млн дол. США в 1994 p. Таким чином, компанія, що імпортує, знехтувала необхідністю створити сильну місцеву мережу. Вона бачила свою конкурентну перевагу лише в тому, що стосувалося "діставання", ввезення товару, і тому опинилася в ситуації, коли дуже швидко треба було надолужити втрачене в частині розподілу. Але необхідність таких темпів, по-перше, дорожче коштує, а по-друге, результати набагато сумнівніші і ненадійніші. Компанія з цими завданнями не справилася і змушена була піти з ринку.
Але от, припустимо, у "ЛУКОЙЛА" є привілейовані активи, власні сировинні резерви, а також політична пристосовуваність і швидкість у використанні цієї переваги. Але резерви недорого коштують, якщо їх не можна використовувати. Саме тому утримання конкурентних переваг пов'язане з постійним оновленням стратегії, тобто такого набору дій, який дозволив би і надалі реалізовувати стратегічну ідею. Ідея досить очевидна: бути домінуючим гравцем у використанні ресурсів. Виходить, треба якнайшвидше додати реальні дії і розвинути додаткові навички, щоб використовувати ці резерви набагато ефективніше, ніж сьогодні. Наприклад, інша нафтова компанія, "АРКО", займається зараз саме тим, що розвиває навички експлуатації резервів.
Сказане дає змогу зробити висновок про важливість стратегічних підходів до вирішення питань зовнішньоекономічної діяльності, проте при цьому відразу виникає багато питань. Чи потрібна особлива стратегія ЗЕД, чи ж міжнародні операції можна планувати як складову загальної стратегії? Чи належить термін "стратегічний менеджмент" до управління ЗЕД? Чи варто відразу виробляти міжнародну стратегію компанії, чи необхідно визначити спочатку власний зовнішньоекономічний стратегічний профіль? Чи правомірно при розробці стратегічних питань ЗЕД спеціально мати стратегію експорту й імпорту? Адже приклад "ВАЛЕКС-ПАКЕР" говорить про те, що відсутність надійної стратегії імпорту призвела не тільки до втрати першопочаткової переваги компанії на ринку імпортних канцтоварів, але й до відходу з цього ринку, втрати кваліфікованого торгового персоналу, втрати іміджу компанії.
На зазначені та інші питання не існує єдиної правильної на усі випадки ділового життя відповіді. Проте існує логіка пошуку правильних для кожної ситуації і компанії відповідей. І пов'язані вони, насамперед, із роллю і масштабами ЗЕД для конкретного підприємства. Якщо ЗЕД займає незначне місце в загальних результатах, то навряд чи доцільно витрачати багато зусиль на розробку спеціальної міжнародної стратегії. І навпаки, при збільшенні масштабів ЗЕД, а також в умовах наростання конкуренції на міжнародних ринках варто не тільки мати спеціальні стратегії, але і створювати систему міжнародного стратегічного менеджменту. Вона включає не тільки розробку стратегії (стратегічне планування), але і реалізацію стратегії, а також стратегічний контроль. У цьому випадку правомірно говорити про глобальну стратегію корпорації, схему якої подано на рис. 7.

По осі ординат (рис. 7) показано вплив чинника планування, а по осі абсцис - вплив контролюючого чинника. Чим вище ми піднімаємося по вертикалі і збільшується масштаб міжнародних операцій, тим важливішу керівну роль у визначенні зовнішньоекономічної стратегії відіграє головний офіс фірми. Чим нижче ми опускаємося по вертикалі, тим більше кожний підрозділ може сам розробляти стратегію свого зовнішньоекономічного розвитку. До контролюючого впливу належить централізоване встановлення жорстких маркетингових меж прибутковості й розмірів бюджету. У цьому разі встановлюються чіткі конкретні завдання на короткостроковий період, здійснюється ретельний контроль за їхнім виконанням, і керівники виробничих підрозділів повинні звітуватися.
Таким чином, розглянувши рис. 7, ми можемо визначити чотири способи керівництва ЗЕД компанії.
1. Стратегічне планування. Головний офіс корпорації бере участь у визначенні стратегії розвитку кожного підрозділу, що займається ЗЕД. Переваги даного способу управління ЗЕД такі:
- дає змогу ввести систему контролю і взаємозв'язку з боку головного офісу в процес розробки стратегії конкретним підрозділом;
- сприяє інтегруванню стратегій різних підрозділів у єдину зовнішньоекономічну стратегію фірми;
- створює стимул для розробки довгострокової стратегії розвитку, спроможної забезпечити конкурентні переваги фірмі на міжнародних ринках.
Але разом із цим існують і слабкі сторони даного підходу:
- консультації з керівниками в ході розробки стратегії можуть зайняти занадто багато часу, і, таким чином, сама стратегія стає застарілою;
- у психологічному плані це може призвести до того, що керівники підрозділів будуть почувати себе менш відповідальними за виконання наміченого плану, тому що вони не брали належної участі в його розробці;
- головний офіс корпорації може не володіти повною інформацією про те, що відбувається на конкретному ринку, який обслуговується даним виробничим підрозділом;
- чим більше часу займає процес прийняття стратегічних рішень, тим більша ймовірність зниження ефективності роботи підрозділу.
2. Фінансовий контроль є повною протилежністю стратегічному плануванню. В даному випадку керівники підрозділів самі розробляють стратегію розвитку з тією лише умовою, що вони повинні вкладатися в рамки визначеного бюджету. Перевагами цього способу є:
- велика зацікавленість керівника підрозділу у вдосконаленні розробленої на короткостроковий період зовнішньоекономічної стратегії;
- оскільки керівник сам розробляє стратегію, то у випадку виникнення проблеми він шукає розв'язання безпосередньо в розробленій ним стратегії;
- заохочувальний чинник для фахового зростання самих керівників, що у цьому разі несуть безпосередню відповідальність за валютну прибутковість підрозділу;
- даний спосіб керівництва компанією найбільш ефективний на дуже великих диверсифікованих фірмах, де головний офіс не має у своєму розпорядженні вичерпних знань про те, яка ситуація існує в конкретній галузі на конкретному закордонному ринку.
3. Стратегічний контроль. Компанії, що дотримуються даного способу, мають на увазі одержання переваг, закладених у перших двох, але без їхніх недоліків, тому не дивно, що цей спосіб найважчий у застосуванні. Планування відбувається на рівні підрозділів, але вже розроблені зовнішньоекономічні стратегії старанно розглядаються на рівні головного офісу, фінансові показники задаються централізовано, що може призвести до того, що план і бюджет не будуть збігатися (наприклад, середньо- і довгострокові інвестиційні програми будуть вступати в протиріччя з фінансовими показниками, запланованими на короткостроковий період).
Слабкою стороною даного способу є те, що стратегічні і фінансові зовнішньоекономічні цілі, завдання довго- і короткострокового розвитку можуть створити непевність. Керівникам підрозділів часто буде важко визначити, який із планів є найбільш пріоритетним: агресивний довгостроковий план зростання чи короткостроковий план для досягнення конкретних результатів.
4. Керівна роль належить холдинговій компанії. У компаніях, що дотримуються даного способу керівництва, головний офіс відіграє незначну роль у керівництві підрозділами. Найчастіше компанії, що почали своє існування з цього підходу, як, наприклад, згадана компанія "ВАЛЕКС-ПАКЕР", потім починали застосовувати один із трьох попередніх способів.
Головний офіс корпорації, який визначає для кожного підрозділу основні зовнішньоекономічні цілі, може заохочувати тих, котрі домоглися хороших результатів. І навпаки, там, де зв'язки між підрозділами слабкі, немає й конкуренції між ними. Проте в корпорації, де головний офіс погано поінформований про ситуацію в підрозділах, дуже важко визначити, яким чином поставлені перед керівниками цілі "впливають на їхню зацікавленість у роботі. Якщо перед ними поставлені нереальні цілі, то це швидше за все відштовхне керівників підрозділів від вирішення існуючих завдань. Якщо ж керівництво уважно спостерігає за тим, що відбувається в підрозділах корпорації, воно своєчасно зможе допомогти ліквідувати проблеми, якщо такі виникнуть у якомусь із них. Чим точніше була визначена мета для підрозділу, тим легше і швидше можна буде ідентифікувати проблеми, що виникли. Якщо перед підрозділом були поставлені занадто жорсткі цілі, в яких акцент робився більше на досягненні кількісних показників, а не на їхній відповідності існуючій ситуації, якщо головний офіс не завжди доречно втручається в справи підрозділу, то це може призвести до прийняття неправильної стратегії і деморалізувати його менеджерів.
Якщо компанія не використовує для управління ЗЕД спеціальну систему стратегічного менеджменту, то компоненти міжнародних стратегій є складовою загальної стратегії фірми. Схема розробки стратегії подана на рис. 8.


Наведена схема містить не тільки відпрацювання стратегічних питань, але й організаційних компонентів її реалізації.
Зовнішньоекономічні аспекти можуть знайти своє відображення у кожному з блоків: місії, стратегічній концепції, стратегічному аналізі та ін. Проте найважливішою в цьому підході виступає та частина стратегії, яка пов'язана з бізнес-планом. Саме в цьому документі передбачається спеціальний розділ, пов'язаний із ЗЕД.
На закінчення наведемо як приклад загальні поради відомої консалтингової фірми "Мак-Кінзі" щодо розробки стратегії, яка належить до зойнішньоекономічної діяльності.
Поради "Мак-Кінзі" з розробки стратегії:
- починайте процес реструктуризації з розробки загальної стратегічної мети, чи, як ще її називають, "місії", і стратегічної концепції компанії;
- розробіть стратегію, що відповідає загальній стратегічній концепції компанії;
- перш, ніж формулювати стратегію компанії, розробіть стратегію кожного підрозділу в її складі, уявивши, ніби вони є окремими компаніями;
- визначте рівень взаємозалежності основних підрозділів компанії та інших її підрозділів.

5.2. ВИБІР СТРАТЕГІЧНОГО ПРОФІЛЮ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Нині у практиці міжнародного бізнесу сформувалося чотири основних стратегічних профілі міжнародних компаній, з урахуванням яких доцільно виробляти основні стратегічні рішення. Зазначені профілі такі: етноцентризм, поліцентризм, регіоноцентризм і геоцентризм (табл. 1).


Етноцентризм. Етноцентричне підприємство розглядає свій міжнародний розвиток як вторинний стосовно "внутрішньої експансії", а зовнішній ринок - як "поглинач" надлишків продукції. Підприємство схильне до централізації основних маркетингових рішень і має тенденцію відтворювати на зовнішніх ринках політику і процедури, які використовуються спочатку на внутрішньому ринку.
Поліцентризм. Підприємство визнає важливість специфічних чинників, що впливають на його міжнародну діяльність, а також вплив цієї діяльності на оборот капіталу і рентабельність. Для повної гарантії найкращого врахування названих чинників допускається високий ступінь автономії, навіть незалежності, щоб для кожної країни виробити свою політику. Таким чином, маркетинг здійснюється на територіальній основі, і акцент робиться не так на теперішній чи довгостроковій подібності ринків, як на розбіжностях між ними.
Регіоноцентризм і геоцентризм. Ці два поняття означають певний ступінь зрілості у сприйнятті підприємством своєї міжнародної активності. Регіоноцентризм розглядає світ як сукупність ринків, що мають деякі загальні характеристики. Геоцентризм трактує світ як єдиний ринок.
Ці два підходи дозволяють здійснювати політику, що поєднує загальні умови ринку з нюансами його конкретного освоєння. Деякі рішення приймаються для світового ринку в цілому - єдина марка продукції, загальна тональність реклами, тоді як інші рішення стосуються регіонів (спеціальний асортимент, збутові мережі, політика цін тощо). Саме на цих двох стадіях можна виділити ефективну стандартизацію процедур і застосування розробленої планової стратегії і поведінки в окремих сегментах світового ринку.
У табл. 1 наведено детальні характеристики всіх чотирьох стратегічних профілів міжнародних компаній, що полегшують напрацювання стратегічних рішень українськими компаніями для закордонних операцій, з одного боку, а також розуміння стратегії поведінки закордонних компаній в Україні. Зокрема стратегія етноцентризму в Україні представлена такими фірмами, як "Кока-Кола", "Пепсі-Кола", "Мак-Дональдс" та ін. Таблиця дає змогу легко орієнтуватися в усіх основних аспектах менеджменту: місіях, структурах, фінансах і т.д.

5.3. СТРАТЕГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ

Основою стратегічного менеджменту є стратегічне планування, яке тут розуміється як процес формування, оцінювання і прийняття стратегій розвитку бізнесу. До питань стратегічного планування належить також контроль реалізації планів і їхнє коригування. Стратегічні плани базуються на прогнозуванні майбутнього стану підприємства і зовнішнього середовища, їхнім призначенням є мобілізація ресурсів і координація діяльності всіх підрозділів підприємства в напрямку досягнення заявлених довгострокових цілей (збільшення прибутку, зниження собівартості, вихід на міжнародний ринок, збільшення масштабів діяльності, створення спільних підприємств і т.ін.).
Історично стратегічному плануванню в бізнесі передувало довгострокове планування, що практикувалося в 50-х і 60-х роках XX ст.,
коли ринки ще розросталися і політика компаній базувалася на уявленнях про безупинне зростання. Кризові явища у світовій економіці початку 70-х років, що супроводжувалися такими явищами, як насичення попиту, посилення конкуренції, зміни в технології, нестабільність зовнішнього середовища змусили переглянути методи планування, які стали неадекватними проблемам, що виникли. Сформувалося розуміння, що сила компанії базується на можливості розвинути потенціали стратегічного успіху - стратегічні переваги, тобто ринкові переваги, такі як високі стандарти якості продукції (послуг), низькі витрати, ефективна мережа розподілу, високий імідж. Звичайно стратегічні переваги випливають з аналізу, по-перше, особливостей фірми порівняно з її конкурентами і, по-друге, сприятливих і несприятливих чинників навколишнього середовища. Останнім часом до цих позицій додають ще дві: здатність до швидких змін у стратегії й організації у відповідь на зміни навколишнього середовища, а також культуру організації в плані сприйняття і реалізації стратегії.
Безперервне планування, тісно пов'язане з постійно діючою і використовуваною системою маркетингової інформації, захищає підприємство від несприятливих зовнішніх впливів, дає змогу своєчасно виявляти і враховувати тенденції розвитку ринків, технологій, зміни в масовій свідомості та інші чинники, що визначають умови функціонування бізнесу і його ефективність.
Впровадження на практиці" стратегічного планування дає ряд переваг, оскільки воно змушує фірму більш чітко визначати свої завдання і політику; веде до кращої координації зусиль працівників організації і визначення показників діяльності фірми для наступного контролю; привчає керівників постійно мислити перспективно і готувати підприємство до несприятливих змін у внутрішньому і зовнішньому середовищі; дає змогу більш наочно демонструвати взаємозв'язок усіх посадових осіб.
Численні дослідження показують, що стратегічне планування підвищує якість управління, приводить його у відповідність до вимог швидких і часто непередбачуваних змін у зовнішньому середовищі. Це сприяє зростанню обгрунтованості управлінських рішень і концентрації довгострокової і поточної діяльності менеджерів, спрямованої на досягнення глобальних цілей фірми.
5.3.1. ЗМІСТ І ПОСЛІДОВНІСТЬ СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ
У розробці стратегії враховується багато факторів: характер діяльності підприємства, його структура і кадровий потенціал, особливості галузі, тенденції розвитку макроекономічних процесів, стан правової бази, що регламентує умови господарської діяльності, та ін.
Горизонт стратегічного планування, тобто часовий інтервал, на який ведеться планування, звичайно змінюється від одного року до п'яти і в кожному конкретному випадку залежить від стабільності економічного стану і передбачуваності майбутнього, терміну впровадження прийнятих стратегічних рішень, середньої тривалості часу, необхідного для реалізації конкретної ідеї від її зародження до практичного впровадження.
Кількість і зміст етапів розробки стратегічних планів, а також сама їхня форма можуть істотно змінюватися залежно від конкретних умов. До числа чинників, що впливають на послідовність і зміст робіт із стратегічного планування і управління, належать: форма власності підприємства; його тип (спеціалізоване чи диверсифіковане), галузева приналежність; рівень концентрації виробництва (велике, середнє чи мале підприємство); рівень розвитку ринкових відносин і ринкової інфраструктури; стан маркетингової орієнтації підприємства; рівень освоєння методів стратегічного планування і т.д.
У цілому процес стратегічного планування і управління обов'язково передбачає використання широкого кола інформаційних джерел й інтенсивної аналітичної роботи, зміст і послідовність етапів виконання якої наведено на рис. 9.

Таким чином, у розробці стратегії планування умовно виділяють такі етапи:
- стратегічний аналіз і прогностичне забезпечення;
- визначення мети і завдань підприємства;
- варіантна розробка стратегії (власне стратегічне планування);
- реалізація;
- контроль за виконанням;
- Оцінювання і коригування стратегічного плану.
Стратегічний аналіз і прогностичне забезпечення розробки стратегії.
На цьому етапі формується інформаційна база стратегічного планування і управління, досліджуються тенденції розвитку широкого кола процесів і явищ у галузі, на ринках збуту, у цілому в економіці, що впливають на умови функціонування підприємства. При цьому визначаються найважливіші проблеми і чинники розвитку організації, перспективи і потенційні загрози, пов'язані з процесами, що відбуваються в навколишньому середовищі.
Метою першого етапу робіт є якісний і кількісний аналіз поточного стану і врахування багатьох чинників, що впливають на результати виробничо-господарської діяльності підприємства. Це дає змогу визначити сильні його сторони, можливості і загрози, пов'язані з впливом навколишнього середовища, вийти на сукупність необхідних рішень з основних напрямків діяльності об'єкта управління і приступити до їхньої попередньої варіантної розробки.
Визначення цілей і завдань підприємства. На основі першого етапу робіт визначаються глобальні цілі підприємства (його "місія", "програмна заява"), що служать вихідною базою для встановлення пріоритетних напрямків виробничо-господарської діяльності. Формуються також критерії розподілу ресурсів і намічаються конкретні кількісні завдання підприємства, визначення яких забезпечує можливість концентрації сил і засобів для досягнення поставлених цілей. Це дає змогу визначити фундаментальні завдання розвитку об'єкта управління, склад і обґрунтованість яких безпосередньо впливають на ефективність стратега.
Варіантна розробка стратегії (власне стратегічне планування). На цьому етапі розробляються альтернативні варіанти стратегічних планів, програм і дається їхня порівняльна оцінка, аналізуються і підтверджуються вищою ланкою управління стратегічні розробки підрозділів, забезпечується узгодженість різних планів, програм та інвестиційних рішень. Широко використовується методика "портфельного планування", коли формується не один варіант стратегії, а складається пакет ("портфель") можливих стратегій, що розробляється для стратегічних господарських підрозділів (СГП). З такого портфеля і робиться відбір найкращої для конкретних умов стратегії.
Варіантна розробка стратегії розвитку підприємства включає:
- вибір стратегічних альтернатив, їх аналіз і визначення базової стратегії;
- формування функціональних стратегій, включаючи стратегію маркетингу, фінансову, НДДКР, розвитку виробництва, зовнішньоекономічної діяльності, соціального розвитку, організаційних змін, екології і т.ін.
Реалізація, контроль за виконанням і коригування стратегічного плану. На цьому етапі широко використовуються різноманітні підходи. Реалізація стратегії може забезпечуватися через єдиний стратегічний план підприємства або через плани і програми стратегічних господарських підрозділів (у цьому випадку на рівні організації забезпечується розподіл ресурсів і здійснюється загальний контроль), або шляхом включення окремих стратегічних завдань (у першу чергу, інвестиційних і науково-технічних) в оперативно-тактичні плани і програми.
У будь-якому випадку головним завданням етапу реалізації є просування в напрямку стратегічних цілей при максимально можливому пристосуванні до реальних умов, що складаються на підприємстві. Коригування планів на цьому етапі забезпечує безперервний циклічний характер стратегічного планування, орієнтацію його на максимальне врахування змін у внутрішньому і зовнішньому середовищі.
Результативність стратегічного управління залежить від організації процесу стратегічного планування (див. рис. 10). Як правило, ресурси планування розподіляються неефективно. Значно більше зусиль витрачається на інформаційний аналіз порівняно з розробкою і впровадженням стратегії. Це неминуче призводить до неповної реалізації запланованого. За деякими оцінками, до 95 % стратегічних планів за останні двадцять років не були виконані повністю. Збільшення рівня докладених зусиль на етапах розробки і впровадження, а також накладання фаз процесу шляхом виділення змін, впровадження яких можна починати до закінчення розробки стратегії, гарантує більш успішну реалізацію стратегічного плану.

Процес стратегічного планування є безперервним річним циклом робіт, в якому беруть участь практично всі підрозділи підприємства. Як правило, кінцевий варіант плану і бюджету розглядає комітет зі стратегічного планування, а затверджує плани вище керівництво. На рис. 11 показаний календарний план процесу стратегічного планування, розроблений відомою американською корпорацією "Міннесота Майнінг енд Мен'юфекчерінг" ("ЗМ").

У підрозділах на нижньому рівні організаційної структури корпорації аналізуються сильні і слабкі сторони підприємства, зовнішні сили, конкуренти, а також визначаються ресурси, необхідні для досягнення цілей корпорації. Ці плани передаються у стратегічні центри бізнесу для розгляду і узгодження. Узагальнені плани далі подаються в комітет зі стратегічного планування, що складається з віце-президентів, які представляють чотири відділення корпорації. Плани кожного центру розглядаються не менше, ніж двома віце-президентами. Результати розгляду обговорюються з керівництвом центру, узгоджуються всі розбіжності між керівництвом відділення і центру. В липні правління корпорації розглядає загальний стратегічний план і затверджує пріоритети бюджетних витрат, які потім передаються у відділення і нижче. У підрозділах розробляються плани дій і формуються бюджети. На вищих ланках плани агрегуються і, нарешті, у грудні на засіданні правління затверджується остаточний варіант стратегічного плану і бюджет.
5.3.2. РОЗРОБКА СТРАТЕГІЇ ПОВЕДІНКИ ПІДПРИЄМСТВА НА ЗОВНІШНЬОМУ РИНКУ
Поведінка організації на зовнішньому ринку значною мірою визначається внутрішніми її можливостями і перспективами розвитку при досягнутому рівні стратегічного управління. У той самий час стратегія зовнішньоекономічної діяльності є однією з важливих складових стратегічного плану підприємства і системи стратегічного управління.
Процес розробки стратегії поведінки організації на зовнішньому ринку включає шість етапів:
- всебічний аналіз стану і розвитку зовнішньоекономічної діяльності;
- аналіз очікуваних змін у кон'юнктурі зовнішнього ринку;
- аналіз можливостей на зовнішньому ринку з урахуванням прогностичних змін у його кон'юнктурі;
- аналіз внутрішньої і зовнішньої бюджетно-податкової політики і впливи змін у ній на умови діяльності організації;
- аналіз тенденцій розвитку світової економіки, стан і тенденції розвитку світового ринку, включаючи ринок кредиту, зовнішньоторговельної політики різних країн, оцінка впливу змін у ній на умови функціонування організації;
- розробка довгострокової стратегії зовнішньоекономічної діяльності з урахуванням існуючого і прогнозного стану на зовнішніх ринках, а також можливостей і очікуваних змін в умовах функціонування підприємства.
Розробка стратегії поведінки організації на зовнішньому ринку здійснюється на трьох різних рівнях: глобальному, стратегічному і тактичному.
Глобальний рівень охоплює довгострокові аспекти діяльності на основі визначення найважливіших цілей, сукупність яких розглядається як єдине ціле. При цьому планування здійснюється на рівні керівництва підприємства з урахуванням можливих довго- і середньострокових варіантів розвитку.
На тактичному (поточному) рівні планування зовнішньоекономічної діяльності концентрується на визначенні конкретних цілей, досягнення яких є умовою ефективного використання наявних ресурсів для реалізації глобальних цілей на існуючих ринках збуту.
На першому етапі розробки стратегії поведінки організації на зовнішньому ринку об'єктами всебічного аналізу є:
- стан на ринку товарів і послуг, що поставляються підприємством при теперішній структурі виробництва і збуту;
- оцінка діяльності підприємства з позиції споживача, товарів і послуг;
- оцінка діяльності організації з позиції ринку. На етапі аналізу очікуваних у кон'юнктурі ринку змін (другий етап) визначаються тенденції розвитку ринку і їхній вплив у перспективі на становище підприємства. При цьому прогнозується вплив змін у кон'юнктурі ринку на потенційні обсяги і умови збуту товарів і послуг відповідно до очікуваного попиту і пропозиції.
На третьому етапі розробки зовнішньоекономічної стратегії при оцінюванні можливостей організації об'єктом аналізу є: очікувана динаміка обсягів зовнішньоекономічної діяльності; доцільність переорієнтації на нові ринки збуту; умови діяльності в новому середовищі і доцільність скорочення її в традиційних сферах і сегментах ринку.
Об'єктом аналізу бюджетно-податкової політики (четвертий етап) є розгляд впливу відповідних чинників на умови функціонування організації при змінах фіскальної політики в межах країни і за кордоном.
На п'ятому етапі розробки зовнішньоекономічної стратегії аналізуються тенденції розвитку світової економіки і зовнішньоекономічних зв'язків і дається оцінка очікуваного впливу на умови функціонування організації. Для цього беруться до уваги прогнозні зміни в зовнішньоторговельній політиці різних країн, в їхній загальногосподарській кон'юнктурі, враховуються тенденції розвитку світового ринку і т.д.
Результати всебічного аналізу зовнішньоекономічних зв'язків, прогнозних оцінок і перспективних умов розвитку на всіх п'ятьох етапах служать вихідною базою для 'формулювання довгострокової стратегії поведінки організації на зовнішньому ринку.
Розробка стратегії зовнішньоекономічної діяльності на шостому етапі передбачає:
- формування глобальної довгострокової цілі (місії) зовнішньоекономічної діяльності;
- розробку альтернативних варіантів досягнення цілі зовнішньоекономічної діяльності;
- поділ (декомпозицію) глобальної цілі зовнішньоекономічної діяльності на ряд взаємозалежних підцілей;
- порівняння варіантів досягнення цілі зовнішньоекономічної діяльності, вибір стратегічних альтернатив, оцінювання можливостей і наслідків їхньої реалізації і формування стратегії поведінки підприємства на зовнішньому ринку.
Стратегічне управління пов'язане з визначенням цілей організації і з приведенням її взаємозв'язків із навколишнім середовищем у відповідність до внутрішніх можливостей і завдань розвитку.
Таким чином, стратегічний менеджмент у сфері зовнішньоекономічних зв'язків сприяє стабілізації і зміцненню стратегічних позицій підприємства, забезпеченню його тривалої життєздатності при зміні зовнішніх умов функціонування.
5.3.3. ПРОЦЕС СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ
Процес стратегічного планування є незамкненою системою, функціонування якої пов'язане із систематичним аналізом зовнішнього середовища і гнучким реагуванням на зміну зовнішніх умов функціонування підприємства. В результаті аналізу визначаються і встановлюються причини і масштаби відхилень, що забезпечує своєчасне реагування на виявлені зміни і здійснення відповідних коригуючих заходів.
Планування стратегії зовнішньоекономічної діяльності є підсистемою стратегічного управління і складовою процесу стратегічного планування, що відрізняється від планування стратегії тільки етапами реалізації і подальшої оцінки його обгрунтованості й ефективності. У зв'язку з цим правомірною є рівнозначність понять "планування стратегії" і "стратегічне планування".
Моделі процесу стратегічного планування поведінки організації на зовнішньому ринку є різними рівнями агрегування і дезагрегування таких етапів:
а) розробка місії і цілей організації;
б) аналіз зовнішнього середовища;
в) аналіз сильних і слабких сторін організації;
г) аналіз альтернатив і вибір стратегії;
д) управління реалізацією стратегії;
е) оцінювання стратегії діяльності організації і її коригування.
Перелік етапів дає уявлення про послідовність процесу планування стратегії поведінки організації на зовнішньому ринку. Проте варто враховувати, що за відносною його простотою прихована велика кількість зворотних зв'язків між різноманітними етапами і значні розбіжності в рівні агрегування останніх. У зв'язку з цим робота над кожним етапом може містити в собі значну кількість повторів, а також ускладнюватися суттю, трудомісткістю і великими обсягами робіт з інформаційно-аналітичного забезпечення.
Варто враховувати також і те, що в сучасних умовах організації не володіють необхідною для ефективного стратегічного планування інформацією ні про себе, ні, тим більше, про зовнішнє оточення і перспективи змін у ньому. В організаціях, як правило, немає компетентних менеджерів, спроможних забезпечити розробку і реалізацію стратегії підприємства в цілому і зовнішньоекономічної його діяльності зокрема.
5.3.4. МІСІЯ І ЦІЛІ ОРГАНІЗАЦІЇ
Оскільки місія і цілі служать орієнтиром для всіх наступних етапів розробки стратегії, вибір їх е першим і найвідповідальнішим рішенням при стратегічному плануванні, результатом якого є визначені обмеження відповідно до напрямків діяльності організації, пов'язані з аналізом альтернатив її розвитку.
Залежно від масштабів намічених змін і встановленого терміну досягнення кінцевого результату цілі організації діляться на короткострокові, або тактичні (результат очікується в найближчому майбутньому), середньострокові і довгострокові (стратегічні), для досягнення яких необхідно п'ять і більше років.
З усієї сукупності цілей насамперед виділяють основну, генеральну ціль, котру деякі автори (У. Кінг, Д. Кліланд) називають місією або програмною заявою організації (Ф. Котлер). Генеральна ціль (місія) є найбільш широким за змістом і рівнем узагальнення умов і перспектив розвитку рішенням, що приймається керівництвом підприємства. Місія характеризує сутність об'єкта управління, мету його існування і властиве організації і сфері управління місце і призначення.
Глобальну (генеральну) ціль необхідно підкріпити комплексом заходів, що забезпечували б досягнення бажаного результату. У зв'язку з тим, що реалізація таких заходів потребує визначеного часу і засобів, генеральна ціль містить у собі систему цілей щодо основних напрямів діяльності підприємства, орієнтованих на виконання ним своєї місії. Реалізація кожної з них пов'язана з розробкою власної стратегії. Одним із напрямків стратегічного планування є зовнішньоекономічна діяльність.
Найбільш поширене визначення цілей на основі таких головних функцій промислового підприємства:
- виробничо-технологічної, що відображає основне призначення організації у виробництві даного виду (видів) товарів і послуг відповідної якості;
- господарсько-економічної, обумовленої необхідністю забезпечення рентабельної роботи підприємства;
- науково-технічної, пов'язаної з використанням можливостей НТП як умови виробництва конкурентоспроможної продукції;
- зовнішньоекономічної, що визначає поведінку організації на зовнішніх ринках збуту;
- соціальної, пов'язаної із забезпеченням відповідного рівня соціального захисту працівників;
- екологічної, обумовленої необхідністю наближення до мінімуму техногенного навантаження на природне середовище.
Визначення цілей підприємства ускладнюється браком загальновизнаних методик. У вирішенні цього завдання перевага надається творчим, неформальним підходам. Водночас певне практичне значення мають такі загальні правила:
- цілі мають визначатися на основі відповіді на запитання, що таке виробничо-збутова діяльність організації (її бізнес), в якому напрямку вона розвивається і якою їй варто було б бути. Виявлені при цьому цілі визначають дії, спрямовані на реалізацію основного завдання підприємства;
- цілі мають бути реальними, стимулюючи до певних практичних дій, і поділятися на конкретні завдання, виконання яких може бути доручено відповідним особам. Таке членування є основою для оцінювання дій і стимулом для досягнення цілей;
- цілі мають забезпечувати можливість концентрації сил і засобів для їхнього практичного втілення. З усіх видів діяльності вони мають відображати саме ті фундаментальні проблеми, важливість яких виправдовувала б зосередження основних трудових, матеріальних і фінансових ресурсів для їхнього вирішення. Внаслідок обмеженості ресурсів і необхідності їхнього раціонального використання цілі повинні визначатися вибірково, з урахуванням реальних можливостей їх досягнення, а не охоплювати абсолютно усе;
- визначаючи цілі, їх слід обирати декілька (з урахуванням взаємозалежних підцілей). Спроба окреслити "єдину правильну ціль" зменшує коло пошуку і може повести у неправильному напрямку;
- необхідно забезпечувати узгодженість і взаємозв'язок між стратегічними і тактичними цілями, що сприяє безперервності процесу їх досягнення;
- розробляючи й обговорюючи цілі, бажано широко залучати працівників організації, що є гарантією концентрації зусиль колективу на їхнє визначення, сприйняття і реалізацію.
Цілей у підприємства може бути дуже багато, що викликає необхідність їхнього ранжирування. Воно полягає у виділенні головної цілі і додаткових, які нею визначаються. При цьому для досягнення головної цілі висуваються цілі другого рівня, для їх досягнення намічаються цілі третього рівня і т.д.
Кінцевим результатом ранжирування є розробка дерева цілей, при створенні якого останні можуть групуватися за часовими інтервалами, функціональними і функціонально-часовими ознаками.
Чітке визначення цілей у сфері зовнішньоекономічної діяльності - важлива умова успішного виходу на зовнішні ринки. Не менше значення має також приведення цілей у відповідність до існуючих ресурсів, оскільки позитивні зміни в кон'юнктурі ринків збуту далеко не завжди погоджуються з цілями підприємства і його ресурсними можливостями.
За певних умов на тих чи інших ринках збуту може скластися ситуація, сприятлива для значного короткострокового зростання прибутковості при нестійкій кон'юнктурі в майбутньому. В таких випадках і потрібне чітке визначення цілей зовнішньоекономічної діяльності як найважливішої передумови недопущення втягування підприємства у програшні ситуації. Випадкові, стихійні рішення іноді бувають вдалими, але тільки цілеспрямоване стратегічне планування дозволяє зводити до мінімуму можливі ризики.
Пріоритетність цілей зовнішньоекономічної діяльності організації значною мірою визначається досягнутим рівнем виходу на зовнішні ринки збуту і зацікавленістю в його підвищенні. Ця зацікавленість виявляється у поведінці організації на зовнішньому ринку, що може характеризуватися етноцентризмом, поліцентризмом, регіоноцентризмом і геоцентризмом.
5.3.5. АНАЛІЗ ЗОВНІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА
Аналіз ділового навколишнього середовища необхідний для передбачення майбутніх процесів його розвитку. Це дає змогу своєчасно вживати заходи щодо адаптації до змін у зовнішньому середовищі на основі розробки і реалізації стратегічних рішень на вищому рівні управління. Аналіз навколишнього середовища є базою макроекономічних, соціально-політичних, виробничих і технологічних прогнозів, служить для оцінювання довгострокових можливостей організації в умовах передбаченого розвитку відповідних процесів. Передбачення загроз і сприятливих можливостей є передумовою своєчасної розробки ситуативних планів на випадок їх виникнення, що полегшує формулювання стратегії, яка дозволяла б організації досягти цілі її розвитку і перетворити несприятливі обставини у вигідні умови функціонування.
Загрози і сприятливі можливості, викликані змінами в зовнішньому середовищі, можуть проявитися в економічній, політичній, ринковій, технологічній, конкурентній, соціальній і міжнародній сферах діяльності. Відповідно до їхнього складу і групуються чинники, вплив яких є об'єктом аналізу. Прикладний інструментарій аналітико-прогнозних робіт включає експертні оцінки і трендову екстраполяцію, імітаційне і еко-номіко-математичне моделювання, конкурентні зіставлення, мозковий штурм і використання методу Дельфі, розробку сценаріїв розвитку, "дерево цілей", аналіз впливу і взаємодії трендів.
Макроекономічний аналіз. Метою його є оцінювання тенденцій і динаміки розвитку макроекономічних процесів, економічної ситуації в країні й галузі. Аналіз загальногосподарської кон'юнктури включає прогнози розвитку економіки, виражені за допомогою таких макроекономічних показників, як рівень інфляції, зайнятості, цикли ділової активності, стан грошового обігу і т.д. Найбільш узагальненим показником, що використовується у прогнозах, є розмір валового національного продукту.
Одним із найважливіших питань, що потребує з'ясування при мак-роекономічному аналізі й прогнозуванні, є визначення стадії ділової активності, на якій знаходиться економіка країни, і оцінювання часу входження її в таку стадію циклічного розвитку. Зіставлення отриманої інформації з характеристикою стану підприємства дає змогу вибрати найбільш ефективну стратегію, що враховує не лише потенційні можливості об'єкта управління, але й сукупність економічних чинників, що впливають на його розвиток як зі знаком "плюс", так і зі знаком "мінус".
Цикл ділової активності ("дно" економічного циклу, розширення, пік і спад ділової активності) є предметом посиленої уваги економістів. Важливим вважається не тільки визначення тривалості етапу в часі й розміру зміни економічних показників, але й наближення "точки перегину" (піку або "дна" економічного циклу). При цьому враховується, що кожний етап циклу ділової активності має свої, тільки йому притаманні особливості "поведінки" економіки. Вони стосуються зростання ВНП, рівня зайнятості, купівельної спроможності підприємств і населення, інфляції, державної податкової і кредитної політики, грошового обігу і т.д. Тому знання "точки перегину" в циклі ділової активності дозволяє підприємству своєчасно підготуватися до змін у загальногосподарській кон'юнктурі. Підприємство або використовує сприятливі економічні можливості, або займається пошуком шляхів компенсації впливу заздалегідь передбачених негативних макроекономічних процесів.
Найбільш простим інструментом прогнозування циклів ділової активності служать провідні індикатори. Вони являють собою числові економічні ряди, що спадають або зростають подібно до ВНП. До таких змінних належать нові замовлення на товари тривалого користування, середня тривалість робочого тижня, загальний обсяг будівельних контрактів, ціни на акції, деякі оптові ціни і т.д. Провідні індикатори застосовуються для оцінювання рівня наближення економіки до "точки перегину". Якщо більшість провідних індикаторів зростає (чи падає вниз), це служить сигналом настання піку.
Крім циклу ділової активності важливим для підприємства є своєчасне оцінювання наслідків змін у державній економічній політиці. Насамперед це стосується заходів щодо вдосконалення господарського механізму, особливо у сфері оподаткування і кредитування, державне замовлення на продукцію, антиінфляційних заходів, державних інвестицій і т.д.
Слід зазначити також, що стратегічне планування і управління можливі лише за умови економічної стабільності, оскільки з посиленням економічної невизначеності прогнози розвитку економічного середовища втрачають надійність. Наслідком цього стає звуження планового горизонту.
Аналіз соціально-політичного середовища. Політична стабільність - ключовий чинник зменшення економічної невизначеності і своєчасного створення несуперечливої системи економічного законодавства, що регламентує підприємницьку діяльність. У центрі аналізу внутрішнього і зовнішнього соціально-політичного середовища перебуває оцінка загальнополітичної ситуації в країні, стабільності виконавчої влади, а також політичного ризику капіталовкладень у даному регіоні.
Значення аналізу міжнародних чинників для українських організацій істотно зросло після скасування монополії на зовнішню торгівлю. Підприємства, що працюють чи збираються працювати на світовому ринку, повинні приділяти першорядну увагу соціальним і політичним процесам, що відбуваються в реально існуючих і потенційних країнах-експортерах і імпортерах. Необхідно приділяти постійну увагу політиці урядів інших країн, змінам у їхніх зовнішньоторговельних режимах, спрямованих на захист внутрішніх виробників, розширенню національних ринків у цілому чи окремих галузях. З урахуванням чинників зовнішнього середовища стратегія організації може бути спрямована на пошук захисту з боку уряду України проти іноземних конкурентів, на зміцнення внутрішнього ринку або на розширення зовнішньоекономічної активності.
Заслуговує на увагу і система державного регулювання економіки, зміни в господарському законодавстві, що стосуються перспектив державного регулювання у сферах соціального захисту населення, зовнішньої торгівлі, політики ціноутворення, демонополізації, екології, охорони праці та здоров'я, обмежень на виробництво й імпорт товарів на основі контролю за їхньою якістю, наукових досліджень і розробок.
Аналіз виробничого середовища. У центрі аналізу виробничого середовища знаходяться виробничі прогнози, засновані на вивченні виробничих напрямків можливого розвитку і деяких кількісних розмірів, що характеризують структурні зміни у промисловому і сільськогосподарському виробництві.
Виробничий прогноз повинен грунтуватися на інформації про перспективи (зростання чи падіння) виробництва конкретних видів продукції, що виготовляються підприємством, а також на таких характеристиках підприємства, як прибутковість, капіталовкладення, динаміка основних виробничих фондів і т.д. Структурні зміни прогнозуються для зменшення невизначеності при прийнятті стратегічних рішень, що стосуються можливої заміни сировини, змін кваліфікаційного складу робітників, заміни обладнання, технологій тощо. Значну увагу слід приділяти можливим змінам структури і характеру попиту на продукцію, що виробляється чи освоюється підприємством.
Важливим елементом оцінювання очікуваного стану виробничого середовища є конкурентний аналіз. Він включає встановлення рівня конкуренції за кількістю і рангом конкурентів, оцінювання їхніх сильних і слабких сторін. Це полегшує вибір стратегії і тактики конкурентної боротьби в тих сферах економіки, в яких спостерігається або прогнозується відносне насичення ринку окремими видами товарів. Особливо важливим є конкурентний аналіз для експортних товарів чорних металів і деяких видів хімічної продукції в умовах несприятливої кон'юнктури ринків збуту, оскільки поставки їх на зовнішні ринки пов'язані із загостренням конкурентної боротьби.
Аналіз технологічного середовища передбачає оцінювання очікуваних змін у процесі науково-технічної конкуренції, прогнозування можливості появи принципово нових технічних засобів і технологій або можливості нетрадиційного використання відомих технологій і т.д.
Аналіз технологічного середовища проводиться з урахуванням науково-технічних тенденцій і змін, що відбуваються в науці і належать до даної галузі виробництва. Особлива увага приділяється передбаченню можливостей технологічного прориву, появі товарів із принципово новими характеристиками. Прогнозні оцінки є основою формулювання стратегії підприємства у сфері НДПКР. Вона охоплює вирішення таких питань, як розмір і структура бюджету науково-дослідних робіт, створення власної дослідницької бази, спільна з іншими фірмами наукова розробка проблем вдосконалення виробництва, придбання ліцензій тощо.
Аналіз технологічного середовища дає змогу порівняти свої можливості з можливостями конкурентів із забезпечення належного технологічного рівня виробництва і високого науково-технічного рівня продукції, що виготовляється або знаходиться в стадії освоєння.
У цілому аналіз зовнішнього технологічного середовища дає можливість, в кінцевому результаті, визначити спрямованість впливу економічних, політичних, ринкових, соціальних, технологічних, конкурентних і міжнародних чинників на умови функціонування об'єктів управління. Це полегшує для керівництва організації пошук відповідей на запитання про те, які зміни в зовнішньому оточенні вплинуть на поточну стратегію, які з них викличуть загрозу для її обгрунтованості, а які полегшать досягнення стратегічних цілей.
Аналіз зовнішнього технологічного середовища завершується складанням переліку як зовнішніх загроз, так і очікуваних позитивних змін, з якими буде стикатися підприємство. Форма представлення цього переліку може бути різною, але, як правило, вона має передбачати ранжирування чинників за масштабами їхнього впливу на організацію. Для наочності й полегшення роботи керівників, зайнятих плануванням стратегії, всі чинники можуть бути згруповані за ознаками позитивних можливостей і загроз і проранжировані з урахуванням рівня зменшення їхнього впливу.
5.3.6. АНАЛІЗ СИЛЬНИХ І СЛАБКИХ СТОРІН ОРГАНІЗАЦІЇ
Аналіз зовнішнього середовища, підкріплений оцінкою стану підприємства, його можливостей і перспектив розвитку служить вихідною базою для урахування сильних і слабких сторін організації при розробці стратегії її поведінки на внутрішньому і зовнішньому ринках. Стан підприємства є оцінкою ситуації, що склалася на період розробки стратегії розвитку, і мета аналізу - це виявлення проблем і можливостей використання внутрішніх ресурсів і резервів.
Для оцінювання ситуації на підприємстві збирається й опрацьовується інформація, що характеризує стан виробничо-технічної бази, системи постачання, організації управління, рівень НДПКР, фінансовий стан і т.д. Важливе значення має також конкурентний аналіз, під час якого порівнюються основні характеристики організації (зміни норми прибутку, обсягу продажів, продуктивності праці, виробничих витрат) з відповідними параметрами декількох основних конкурентів.
Екстраполяція тенденцій, що склалися, і результати конкурентних порівнянь дають змогу визначити проблемні сфери, на яких зосереджуються подальші розробки стратегії розвитку. Визначення таких проблемних сфер охоплює основні аспекти оцінювання діяльності підприємства:
- процес виробництва продукції, що враховує і структурні зміни у випуску виробів поточної номенклатури;
- процес створення нової продукції, що включає весь цикл робіт від висування ідеї і проведення НДПКР до виготовлення дослідного зразка;
- процес розвитку виробництва, заснований на освоєнні випуску нових виробів або модернізації традиційних, включаючи комплексну підготовку виробництва, його реконструкцію і технічне переозброєння.
Об'єктами вивчення при аналізі поточної ситуації служать: стан, структура і технічний рівень виробництва, наявність виробничих потужностей; науково-технічний потенціал; ефективність коопераційних зв'язків і системи матеріально-технічного постачання; відповідність кадрового забезпечення потребам розвитку і відповідність систем управління і організаційної структури підприємства завданням його розвитку.
Аналіз зовнішнього і внутрішнього середовища служить інструментом пошуку "вузьких місць" і відносних переваг підприємства, приведення в дію резервів підвищення ефективності виробництва.
Маючи достатньо повне уявлення про чинники, вплив яких є потенційною загрозою або створює додаткові сприятливі можливості, керівництво вищого рівня управління повинне дійти однозначного висновку щодо співвідношення сильних і слабких сторін діяльності організації. Для цього необхідно відповісти на запитання, чи має вона достатньо внутрішніх сил для того, щоб скористатися сприятливими можливостями і змінами, що очікуються в майбутньому, а також врахувати внутрішні слабкості, які можуть ускладнити можливість поліпшення стану взагалі і зовнішньоекономічної діяльності зокрема.
Оцінювання сильних і слабких сторін функціонування організації можливе за умови діагностики внутрішніх проблем, яку називають управлінським обстеженням. У стратегічному плануванні воно охоплює маркетинг, фінанси, виробництво, персонал, організаційну культуру та імідж підприємства.
Частка ринку і конкурентоспроможність належать до найбільш важливих показників, що характеризують успіхи і невдачі підприємства. Останні обумовлені визначеною залежністю між часткою ринку, освоєною підприємством, і його прибутковістю, внаслідок чого ці показники є об'єктом постійного контролю.
Різноманітність і якість асортименту значною мірою визначають стійкість ринкового стану організації. Проте для оцінювання останнього необхідно враховувати і тип підприємства (спеціалізоване або диверси-фіковане). Спеціалізовані компанії, що мають справу з монопродуктом, насамперед приділяють увагу показникам зростання і завоюванню більшої частки ринку, а диверсифіковані відчувають необхідність у такому більш загальному показнику, як збільшення обсягу прибутку.
Ринкова демографія безпосередньо впливає на чисельність споживачів і обсяги продажу, внаслідок чого не втрачає своєї актуальності своєчасне виявлення в ній яких-небудь змін. За сучасних умов проблема ускладнюється соціальним розшаруванням суспільства, зменшенням у населення купівельної спроможності і переоцінкою суспільних цінностей.
Ринкові дослідження і розробки нових товарів і послуг, а також зусилля у освоєнні нових ринків збуту є важливою умовою зберігання і зміцнення ринкового стану. Саме невміння реагувати на зміни в ринковій кон'юнктурі і своєчасно переключатися на виробництво продукції, що користується попитом, є основною причиною того, що більшість українських переробних підприємств потрапили в складне фінансове положення.

5.4. РОЗРОБКА БАЗОВОЇ СТРАТЕГІЇ

Відправним моментом у стратегічному плануванні є вибір базової стратегії.
Вихідними даними для вибору базової стратегії служать як макро-економічні чинники, так і внутрішні можливості підприємства, що визначаються циклом його розвитку, а основне завдання, що вирішується при цьому, полягає у забезпеченні узгодженості між цілями і ресурсами. Як результат спроб досягнення такого узгодження і виникають альтернативні варіанти. Кожному з них відповідає конкретний блок методів із забезпечення обраних напрямків діяльності, удосконалення організаційної структури і системи управління, зі стимулювання, підбору, ранжирування і підвищення кваліфікації кадрів, освоєння виробництва нових видів продукції, методів просування її на ринок і т.д.
У розробці варіантів базової стратегії широко використовується методичний прийом, пов'язаний із стратегічною сегментацією діяльності організації і виділенням стратегічних зон господарювання (СЗГ). Цей прийом є своєрідним поглядом збоку на об'єкт управління, пов'язаний з аналізом зовнішнього оточення і врахуванням окремих тенденцій, загроз і нових можливостей.
Об'єктом аналізу при стратегічній сегментації стають стратегічні зони господарювання. Вони розглядаються як окремі сегменти зовнішнього середовища, на які організація має або хоче одержати вихід.
Вибір СЗГ. На першому етапі розробки базової стратегії первинний аналіз полягає у виборі СЗГ і дослідженні їх у відриві від існуючої структури і номенклатури продукції і послуг. Це дає змогу оцінити перспективи, що розкриваються в певній СЗГ будь-якому конкуренту з погляду можливостей розвитку, прибутковості, стабільності і технології, і вирішити, як організація може конкурувати в цій зоні з іншими фірмами. Розробка номенклатури продукції. Після вибору СЗГ на підприємстві приступають до розробки номенклатури продукції і послуг, із якими воно вийде на ринок у даних зонах (сферах) діяльності. Для цього керівництво організації, що спирається на результати стратегічного аналізу, може використовувати такі інструменти формування номенклатури продукції, як життєвий цикл виробу, матриця можливостей щодо товарів-ринків, аналіз продуктового портфеля, матриця "життєвий цикл продукту - конкуренція", метод оцінювання впливу ринкової стратегії на прибуток чи загальну стратегічну модель Портера.
Використання моделі життєвого циклу продукції (ЖЦП) полегшує оцінювання поточного і перспективного стану ринку, визначення стратегічних зон господарювання підприємства, його внутрішніх ресурсів і конкретних можливостей залежно від стадії життєвого циклу товарів чи послуг. Побудова діаграм продажу товарів різних продуктів, їх груп за попередній період з урахуванням очікуваних прогнозних перерв дозволяє оцінити перспективність видів продукції, а також перспективи і характер роботи в даній СЗГ у майбутньому.
Використання матриці можливостей щодо товарів-ринків (рис. 12) базується на реалізації однієї з чотирьох альтернативних стратегій, орієнтованих на зберігання або розширення обсягів продажу: мова йде про стратегії проникнення на ринок, розвиток ринку збуту, розробки нового товару, диверсифікації.

Перша з перерахованих стратегій забезпечується активізацією маркетингової діяльності для збільшення обсягів продажу за рахунок модернізації виробів, зниження цін на них, поліпшення післяпродажного обслуговування, залучення споживачів продукції конкуруючих організацій, розширення кола споживачів за допомогою реклами і т.д.
Розвиток (розширення) ринку збуту забезпечується просуванням наявних товарів у нові географічні райони їхнього споживання або на інші сегменти ринку. Останнє пов'язано з формуванням нових модифікацій товару, використанням нових товарів збуту або поліпшенням реклами.
Типовим прикладом застосування стратегії розвитку ринку є діяльність ВАТ "Дніпрошина", спрямована на розширення номенклатури продукції, орієнтованої на транспортні засоби не тільки України і держав СНД, але і споживачів деяких інших країн. Нині підприємство освоїло виробництво 75 типорозмірів шин для мотоциклів, автомобілів і сільськогосподарської техніки. Географія постачань ВАТ "Дніпрошина" охоплює країни СНД, Чилі, Бразилію, В'єтнам, Пакистан, Єгипет, Нігерію.
Третій тип стратегії заснований на розробці нового товару з метою збільшення продажу на освоєних сегментах ринку. Для цього можуть бути поліпшені споживчі властивості продукції, створені нові її модифікації, розроблені товари нових моделей і типорозмірів, щоб повніше задовольнити запити споживачів.
При аналізі необхідності диверсифікації дається оцінка можливостей зміцнення ринкових позицій за рахунок освоєння виробництва нових видів продукції.
Аналіз продуктового портфеля (портфельний аналіз) заснований на побудові матриць шахового типу, у яких стратегії класифікуються за визначеними критеріями. Найбільшого поширення набула матриця "портфеля продукції", вперше запропонована Бостонською консультативною групою (рис. 13).

В основі портфельного аналізу лежить концепція життєвого циклу продукції, а застосування його засновано на оцінці можливостей підприємства за допомогою критеріїв розширення ринку, що вимірюється абсолютним обсягом продажу і темпами його зростання, а також розміром контрольованої частки ринку, що обчислюється у відсотках до загально-галузевого обсягу продажів.
Виділяють чотири категорії продукції з властивими їм типами стратегій (рис. 13).
Для продуктів категорії "зірки" основна стратегія підприємства - проникнення на нові ринки і формування нових сегментів на існуючих ринках за рахунок освоєння нових каналів системи розподілу з властивим їм високим рівнем витрат на рекламу і поліпшення якості продукції.
Для продуктів категорії "дійна корова" головним стратегічним напрямком діяльності підприємства є посилення і захист своїх ринкових позицій від конкурентів.
Для продуктів категорії "дика кішка", що приносять маленькі прибутки, але можуть перетворитися на "зірок" при додаткових капіталовкладеннях, в основі стратегії фірми лежать значні витрати на рекламу, встановлення ринкових недоліків товарів і поліпшення їхніх експлуатаційних властивостей для створення стабільного гарантованого ринку збуту.
Продукти категорії "собаки", що приносять мало прибутків, хоча і не потребують високих витрат, не мають перспектив і повинні бути зняті з виробництва. Для таких товарів характерний низький темп розширення ринку і його незначний розмір.
Виробництво продукту стає доцільним за умови забезпечення його переходу з категорії "диких кішок" у "зірки", а потім і в "дійні корови" (на рис. 13 це показано пунктирною стрілкою). Суцільні стрілки показують перерозподіл коштів від продажу "дійних корів" для підтримки "зірок" і подальшої розробки "диких кішок".
Загальна стратегічна модель Портера базується на розгляді таких двох основних концепцій маркетингу і властивих їм альтернатив, як вибір цільового ринку і стратегічна перевага фірми. Останнє може знайти свій прояв в унікальності освоєної продукції чи у відносно низькій її ціні, що забезпечується шляхом зниження витрат на виробництво. Об'єднуючи ці дві концепції, модель Портера передбачає виділення трьох базових стратегій.
Перша - стратегія переваг відносно витрат або цінових параметрів, у реалізації яких фірма орієнтується на широкий ринок збуту і масове виробництво продукції.
Друга стратегія - це стратегія диференціації, орієнтуючись на яку підприємство націлюється на широкий ринок, пропонуючи оригінальний товар, що має переваги перед аналогами.
Нарешті, третя стратегія - концентрація на специфічному сегменті ринку за рахунок низьких цін або унікальності запропонованого товару.
Застосування у розробці номенклатури продукції описаних вище методів полегшує визначення СЗГ і формування базової стратегії організації.
Ринкових стратегій може бути декілька, відповідно до видів виготовленої продукції. Зміст базових стратегій залежить від умов освоюваних ринків, номенклатури виробництва, конкурентоздатності продукції, фінансових, технологічних, збутових, кадрових можливостей підприємства, а також інших чинників.
Досвід розробки стратегій різних організацій свідчить про те, що їхнє керівництво рідко зупиняє свій вибір на якомусь одному варіанті. Як правило, загальна стратегія є комбінацією декількох стратегічних підходів, причому послідовність стратегічних підходів визначається значимістю і очікуваними результатами впровадження кожної із базових стратегій. У таких випадках загальна стратегія організації формується з використанням слів - "спочатку" і "потім". Наприклад, спочатку зосередимо наші зусилля на продовженні випуску вже освоєної продукції і на постачанні її на традиційні ринки, оскільки попит на неї усе ще достатньо високий; потім сконцентруємо увагу на нових ринках збуту, поставляючи на них традиційну продукцію; потім створимо нові модифікації популярних виробів і будемо будемо постачати їх на старі ринки з метою стимуляції повторних закупівель і т.д.
Вся різноманітність стратегій, які організації різних форм власності демонструють у реальному житті, є різними модифікаціями декількох базових стратегій, кожна з який ефективна за певних умов і відповідного внутрішнього і зовнішнього оточення. Тому важливо враховувати причини, що змушують підприємства віддавати перевагу тій чи іншій стратегії.
Стратегія обмеженого зростання, її застосовують більшість організацій, які функціонують у "старих галузях", що давно склалися і характеризуються стабільною технологією. При впровадженні стратегії обмеженого зростання цілі розвитку підприємства встановлюються "від досягнутого" і коригуються з урахуванням зміни умов функціонування (темпів інфляції, рівня насиченості ринку, платоспроможного попиту і
т.д.). Якщо керівництво в цілому задоволене станом організації, то в перспективі воно буде дотримуватися раніше впровадженої стратегії, оскільки орієнтація на неї залишається найпростішим і найменш ризикованим шляхом подальшого освоєння ринку.
Стратегія зростання найчастіше реалізується в нових галузях, що динамічно розвиваються і яким властива швидка зміна технологій. Ця стратегія визначається щорічним значним зростанням обсягів виробництва стосовно рівня попереднього року.
Стратегія скорочення або останнього засобу. Перевага їй надається вкрай рідко, оскільки характерним для неї є встановлення цілей нижче рівня, досягнутого в минулому. На стратегію скорочення орієнтуються у випадках, якщо показники діяльності організації мають стійку тенденцію до погіршення і жодні засоби не допомагають їй протистояти.
Комбінована стратегія - це будь-яке об'єднання розглянутих вище альтернатив - обмеженого зростання, зростання або скорочення. Такої стратегії дотримуються, в основному, значні диверсифіковані підприємства, що активно функціонують у декількох галузях із властивими їм розходженнями в ринковій кон'юнктурі. Так, організація може продати або ліквідувати одне із своїх підприємств і замість нього придбати одне або декілька інших. У цьому випадку і відбудеться об'єднання двох базових альтернативних стратегій - скорочення і зростання.
Кожна з наведених вище стратегій є базовою стратегією, що, в свою чергу, має ряд альтернативних варіантів. Так, стратегія зростання може бути реалізована шляхом придбання іншої фірми (зовнішнє зростання) або значного розширення асортименту продукції, яка вже виробляється (внутрішнє зростання). Стратегія скорочення також може мати певні альтернативи. До них належать: ліквідація - найрадикальніший варіант, коли організація перестає існувати; відсікання зайвого, при якому фірма ліквідує або перепрофілює свої неефективні підрозділи.
Формулювання загальної стратегії. Базові стратегії є варіантами загальної стратегії організації, заснованої на комплексі функціональних стратегій, проектів і програм (однією з таких функціональних стратегій і є стратегія поведінки підприємства на зовнішньому ринку), їхня розробка, об'єднання і узгодження є важливою умовою наповнення загальної стратегії конкретним змістом. Після перевірки базових стратегій на відповідність цілям організації, зіставлення їх зі стадіями життєвих циклів товарів, попиту і технології, загальна стратегія підкріплюється функціональними стратегіями, конкретними проектами і програмами.
Розробка функціональних стратегій містить формування цілей і постановку завдань, що сприяють їхньому досягненню. Після цього встановлюються терміни вирішення завдань, визначаються необхідні ресурси і т.д.
Формування функціональних стратегій, проектів і програм супроводжується їхнім об'єднанням і узгодженням у рамках загальної стратегії. Після цього наступає період завершення формування стратегій. Він передбачає доопрацювання загальної стратегії до рівня відповідності її цілям розвитку організації.
Методи доопрацювання можуть бути найрізноманітнішими. Враховуються цілі й завдання розвитку організації, усі види стратегічної інформації. Часто доопрацювання загальної стратегії здійснюється з урахуванням концепції життєвого циклу продукції, що дає змогу узгодити стратегію розвитку із структурою життєвого циклу товару і, відповідно, попиту на нього.
5.4.1. АНТИДЕМПІНГОВІ РОЗСЛІДУВАННЯ
Майже постійним супутником експортних процесів є антидемпінгові розслідування.
З 1990 р. до 30 червня 2000 р. у світі було розпочато 2719 антидемпінгових розслідувань, з яких у 1254 випадках вжито антидемпінгових з

аходів. При цьому близько 30 % антидемпінгових заходів були застосовані до країн з "перехідною економікою". Найчастіше антидемпінгові розслідування порушувалися проти експорту чорних металів (727), хімічної продукції (404), пластмас (283), машин та електрообладнання (254), виробів з текстилю (197) та ін.
Антидемпінгові та спеціальні розслідування проти української продукції, за даними міністерств економіки та промислової політики, провадяться в 10 країнах за 16 товарними групами (див. табл. 2). Хоча деякі джерела стверджують, що розслідування проводяться в 11 країнах світу за 29 товарними групами.


У 2000 та 2001 pp. у 23 країнах світу були введені антидемпінгові заходи проти української продукції за 57 товарними позиціями. Вітчизняний імпорт формує близько 50 % ВВП України.
На думку експертів, більшість вітчизняних підприємств-експортерів не готові до антидемпінгових процесів. Вони не знають, що робити та сподіваються на галузеві міністерства та відомства. Але, як показує досвід, захистити інтереси вітчизняних виробників державні чиновники не можуть. За об'єктивних обставин. По-перше, як свідчить світова практика, під час антидемпінгових розслідувань захищати свої інтереси повинні самі підприємства-експортери. Тому що будь-яке втручання державних органів у перебіг антидемпінгових процесів дає привід іноземцям для дорікання щодо порушення принципів ринкової економіки та обмеження експорту. Державні структури під час антидемпінгових процесів можуть надавати підприємствам, в основному, консультаційну підтримку.
По-друге, більшість продукції, що експортується, а саме, металургійна, значно поступається іноземній за якістю, тому продається дешевше. А чим нижча ціна, тим ймовірніше проведення антидемпінгових розслідувань, тим більше, що коди на товарні групи для всіх країн однакові.
По-третє, більшість країн, які починають антидемпінгові розслідування, й досі не визнали Україну країною з ринковою економікою.
До того ж Україна ще не перебуває ні в одній міжнародній торговій організації. Хоча навіть членство в СОТ, якого так прагне уряд, не врятує вітчизняних експортерів від дискримінаційних проявів.

5.5. СТРАТЕГІЯ ЕКСПОРТУ

Експорт обумовлений декількома важливими причинами. Сировину необхідно експортувати на підприємство-виробник, комплектуючі - на складальний конвеєр і готову продукцію - іноземним оптовикам і споживачам. Іноді весь цей процес відбувається в межах вертикально інтегрованої компанії, тому експортер продає свою продукцію на наступний рівень, оформивши відповідну внутрішньофірмову угоду. Проте у випадку продажу зовнішньому покупцеві експортер може вирішити, чи продавати йому продукцію прямо, чи через посередника.
Міжнародну діяльність фірми найчастіше починають із налагодження експорту своєї продукції. Навіть фірми, які мають значні контракти в інших країнах і здійснили в іноземні підприємства великі інвестиції, як правило, продовжують експортувати свою продукцію заради досягнення визначених цілей.
Основною причиною участі фірм в експортній діяльності є прагнення до збільшення прибутків від продажу. Капітале- і наукомістким фірмам, що спеціалізуються, наприклад, у біотехнології і фармацевтиці, експорт необхідний для розподілу капіталовкладень на більш значний обсяг продажу. Експортний продаж може бути також засобом пом'якшення проблеми надлишкових потужностей на внутрішньому ринку. Деякі фірми віддають перевагу експортуванню продукції в інші країни, а не вкладанню коштів у створення там виробничих потужностей через високий рівень ризику, пов'язаного з прямими інвестиціями. Нарешті, є фірми, що розглядають експортні поставки на численні ринки як стратегію диверсифікації збуту. Оскільки темпи економічного зростання для кожного ринку індивідуальні, така диверсифікація освоєних ринків дозволяє фірмам компенсувати низькі темпи зростання продажу на одних ринках за рахунок високих темпів зростання на інших.
Багато фірм починають займатися експортом зовсім випадково. Почавши експортну діяльність, вони стикаються з несподіваними труднощами. От чому до початку експортної діяльності необхідно розробити стратегію експорту. Проте до початку її розробки фірмі варто зрозуміти деякі основні проблеми, пов'язані з експортом.
Потенційні пастки. Крім труднощів, характерних для міжнародного бізнесу взагалі, а не лише для експортної діяльності, наприклад, проблем мови і культурних розбіжностей, новачки в експорті часто стикаються із завданнями, при виконанні яких виникають помилки, перелічені нижче:
- нездатність залучити кваліфікованих експертів з експорту і розробити основний план міжнародного маркетингу до початку експортної діяльності;
- недостатня готовність вищої ланки керівництва до подолання початкових труднощів і коригування потреби у фінансових коштах для експортної діяльності;
- недостатня старанність у виборі закордонних агентів і оптовиків;
- погоня за замовленнями з будь-якої країни світу, а не створення бази для розгортання прибуткових операцій і упорядкованого зростання;
- нехтування експортною діяльністю в періоди ринкових бумів;
- неспроможність вести справи з іноземними оптовиками на тих самих засадах, що і з їхніми конкурентами на внутрішньому ринку;
- небажання модифікувати продукцію відповідно до державного регулювання чи культурних переваг в інших країнах;
- нездатність видавати службову, комерційну і гарантійну документацію на мовах, зрозумілих торговим партнерам фірми за кордоном;
- нездатність залучити компанію, що спеціалізується на управлінні експортною діяльністю, чи іншого посередника у сфері маркетингу, коли фірма не має у своєму розпорядженні людей, які вміють виконувати спеціалізовані експортні функції;
- нездатність активно використовувати ліцензійні угоди або угоди про створення спільних підприємств. Цей момент має особливе значення в країнах, що обмежують імпорт.
Ще одна проблема, з якою стикаються експортери, пов'язана із змінністю політики тих країн, куди йде експорт.
Держава може запропонувати фірмам певні стимули та у будь-який час відмовитися від них.
Вибір закордонних ринків і стратегії виходу на них. Фірми, що починають свою міжнародну діяльність, часто віддають перевагу тим ринкам, для яких потрібні мінімальні зусилля щодо адаптації продукту і коригування маркетингової стратегії.
В цілому процес вибору закордонних ринків здійснюється, як правило, на базі наростаючого за ступенем деталізації аналізу, основну суть якого схематично подано на рис. 14.
Модель "чотирьох фільтрів", концепція якої була вперше запропонована Р. Волвурдом, дозволяє з великої кількості країн вибрати декілька найбільш перспективних не лише з погляду загального ринкового потенціалу, але і конкретних особливостей фірми, а також цілей її закордонної діяльності.
Нарешті, фірмі необхідно визначити, як вона буде доставляти товари на обраний ринок. Основою плану експорту є активна організація експорту, а не очікування з надією на те, що усе відбудеться саме собою.
Експортні функції і посередники, то полегшують експортну діяльність. Компанії, що займається чи планує займатися експортною діяльністю, варто вирішити, хто саме буде виконувати у цьому зв'язку деякі важливі функції - співробітники компанії чи інші фірми за контрактом. Мова йде про такі функції:
- стимулювання збуту, одержання замовлень, дослідження ринку;
- виконання кредитних досліджень, здійснення платежів і інкасація надходжень;
- організація перевезення вантажів за кордон;
- підтримка персоналу фірми, що займається збутом, розподілом і рекламою.
Практично будь-яка фірма час від часу може очевидно вигравати від використання послуг посередницької організації, що бере на себе всі або деякі з перерахованих функцій.
Різні посередники можуть полегшувати експортну діяльність. Одні з них виступають в ролі агентів, що представляють інтереси експортера, інші одержують право власності на товари і самостійно продають їх іншим країнам. Є, крім того, посередники, що займаються вузькоспеціалізо-ваними аспектами процесу експорту, наприклад транспортно-експедиційні організації, відповідальні за переміщення товару з внутрішнього на іноземний ринок.

З огляду на високу вартість оплати праці такого роду експертів фірми, як правило, на початковому етапі експортної діяльності залучають спеціалістів з боку. Будь-яка фірма може згодом створити в себе відповідні підрозділи, але спочатку сторонні спеціалісти дуже корисні для реалізації таких функцій, як підготовка експортних документів, заповнення митних документів в країні-імпортері, виявлення найкращого варіанта транспортування експортних товарів і т.ін. Ухвалюючи рішення про те, що краще - продавати продукцію самостійно або залучити для цього сторонню організацію, необхідно взяти до уваги розміри фірми-екс-портера, характер продукції, попередню практику і досвід експорту, ділову кон'юнктуру на обраних закордонних ринках.
Прямий продаж. Варіант прямого продажу вибирається експортером заради встановлення більш жорсткого контролю над функцією маркетингу й одержання більш високого прибутку. При такому підході виробник звичайно продає свою продукцію безпосередньо на іноземному ринку. Він може продавати її представнику своєї фірми з питань збуту або агенту в справах продажу, що працює за комісійні, іноземному оптовику, що одержує право власності на продукцію й отримує прибуток на кінцевому етапі всього процесу, тобто продаючи товари споживачам. Іноземні роздрібні торговці займаються, насамперед, споживчими товарами; компанія може направляти їм каталоги, запрошувати на торгові ярмарки або посилати до них своїх агентів з питань збуту. Продаж товарів, що Виготовляються відповідно до заявки-спе-цифікації, адресований безпосередньо кінцевим споживачам. Ця практика має більш широке застосування в маркетингу промислових, а не споживчих товарів.
Якщо фірма вибирає варіант прямого продажу, а не через посередника, їй необхідно створити діючу експортну службу. Це можна зробити кількома способами - від створення спеціального міжнародного відділу до формування самостійної міжнародної діяльності, пов'язаної з експортом. Фахівці з питань збуту на міжнародних ринках, як правило, працюють незалежно від збутовиків на внутрішньому ринку.
Непрямий продаж. Непрямий продаж означає, що виробник діє через іншу фірму в країні базування, направляючи свою продукцію на міжнародний ринок. Посередницька фірма може виступати в ролі комісіонера (commission agent) стосовно виробника і не отримувати права власності на товари. Комісіонер звичайно працює за дорученням іноземного покупця і намагається знайти експортну продукцію за найнижчими цінами. Комісіонер одержує комісійні від іноземного агента із закупівлі. Експортер може також закуповувати продукцію у виробника і продавати товар за кордон. У цьому випадку експортером зазвичай є компанія з управління експортною діяльністю (КУЕД).
Хоча КУЕД спочатку працювали за комісійні і не брали на себе ніякого ризику, тепер вони, як правило, функціонують за принципом купівлі-продажу і забезпечують фінансування партій товару, що відвантажуються на експорт. Основною функцією КУЕД є одержання замовлень на продукцію їхніх клієнтів за допомогою вибору придатних ринків, каналів розподілу і проведення кампаній щодо просування товарів на ринки збуту. КУЕД збирає, аналізує і надає кредитну інформацію, дає консультації з банківських рахунків, умов і термінів оплати в інших країнах. До послуг, які надаються КУЕД, також належать: підготовка відповідної документації; організація вантажоперевезень (в тому числі укрупнення партій вантажів з метою зниження витрат на транспортування); забезпечення захисту патентів і торгових марок в інших країнах; консультування і надання безпосередньої допомоги в розвитку альтернативних форм бізнесу, наприклад продажу ліцензій чи створення спільних підприємств.
КУЕД, що займаються не тільки експортом, а й імпортом, працюють на контрактній основі, підряджаючись на термін від двох до п'яти років, і виконують функцію ексклюзивного представника експортера на чітко визначеній іноземній території. В контракті визначаються цінова, кредитна і фінансова політика, послуги щодо просування товарів на ринок і порядок оплати. КУЕД, як правило, спеціалізується на додаткових і неконкурентних товарах, тому вони можуть запропонувати більш повний асортимент продукції обмеженій кількості імпортерів.

5.6. СТРАТЕГІЯ ІМПОРТУ

Потенційний імпортер повинен враховувати два аспекти - процедурний і стратегічний. Процедурний стосується, насамперед, митних правил і нормативів стосовно імпорту.
Імпортні операції неможливо здійснювати, не володіючи певним досвідом спілкування з відповідними установами і підготовки необхідної документації, а саме цього фірма іноді намагається уникнути. Тоді на допомогу приходить брокер з питань імпорту. Важливу роль в імпорті відіграють такі документи:
- розписки за товари, передані транспортно-експедиційній компанії для перевезення до місця кінцевого призначення;
- контракти на надання послуг з боку транспортно-експедиційної компанії;
- документи, що засвідчують право власності на товар.
Фірми найчастіше віддають перевагу іноземним, а не внутрішнім товарам, виходячи з таких основних причин: ціна; якість; недоступність певних матеріалів у своїй країні; прискорення і безперервність поставок; більш ефективне технічне обслуговування; сучасна технологія; досягнення визначених маркетингових цілей (особливо у зв'язку з офсетними угодами, коли від фірми вимагають імпортувати якісні товари з країни, у якій вона хоче збувати свою продукцію); зв'язок з іноземними підприємствами, що є іноземними філіями головної фірми.
Найважливішою стратегічною проблемою є імпорт товарів, вироблених іноземними підприємствами, пов'язаними з головною фірмою. Стратегічні переваги фірми частково обумовлені її спроможністю визначати, коли саме вона може забезпечити вищі прибутки за рахунок створення своїх виробничих потужностей за кордоном для обслуговування місцевих ринків чи складальних конвеєрів, на противагу укладенню субконтракт на реалізацію цих функцій із сторонніми (зовнішніми) фірмами. Вивчення внутрішньофірмових угод показало, що найважливішим чинником, що обумовлює внутрішньофірмовий імпорт, є технологічна досконалість продукції; іншими словами, чим вищий рівень технології, матеріалізованої у виробі, тим охочіше фірма бере участь у внутрішньофірмових експортно-імпортних операціях, на противагу закупівлям у сторонніх фірм, передачі їм відповідних контрактів.
Незважаючи на відомі вигоди, із послугами іноземних постачальників пов'язані і деякі труднощі: вибір за кордоном місця розташування постачальника з хорошою репутацією; час підготовки до випуску продукції і терміни поставок; труднощі експедиторського супроводу матеріалів, що постачаються, і безпосередніх контрактів з іноземним персоналом; політичні проблеми і труднощі встановлення нормальних відносин із персоналом іноземного підприємства; коливання обмінних курсів; методи здійснення платежів; якість товарів; брак і проблема повернення дефектної продукції; митні тарифи і мита; витрати на оформлення додаткової документації, необхідної для митного очищення; правові проблеми; транспорт; мова; культурні й соціальні традиції. Більшість з перерахованих проблем достатньо серйозні при закупівлях у зовнішніх фірм, оскільки внутрішньофірмові операції розуміють більш жорсткий контроль за якістю товарів. У той же час проблеми імпорту, такі, як, наприклад, використання іноземної валюти і митної документації, є загальними для будь-якого варіанта розміщення джерел постачання за кордоном.
Імпортуючи товари в іншу країну, фірма повинна досконало знати роботу митниці. З процедурного погляду, коли товар прибуває в порт призначення, імпортер зобов'язаний заповнити на митниці документи, в яких вказуються приблизна вартість і митна категорія вантажу. Існує понад 10 тис. митних категорій товарів, і майже 60 % із них можуть тлумачитися неоднозначно, тобто конкретна партія товарів може бути віднесена більш ніж до однієї категорії. Потім митниця досліджує товар на предмет можливих обмежень. Після цього може бути сплачене мито, і товар буде пропущений у країну. Розмір мита залежить від країни походження товару, його типу та інших чинників.
Брокер чи якийсь інший консультант з імпорту може допомогти імпортеру звести до мінімуму мито, для чого він:
- оцінює товари таким чином, що вони потрапляють до категорії, на яку поширюється більш сприятливий митний режим. Різні категорії продукції обкладаються різними митами. Наприклад, мито на готові вироби звичайно вище, ніж на деталі і компоненти;
- визначає категорію таким чином, що вона підпадає під знижки. Іноді експортери використовують імпортовані деталі й компоненти, за які вони сплачують імпортне мито, у своєму виробничому процесі. Знижка дозволяє їм відшкодувати до 99 % мита, сплаченого за імпортні товари, якщо вони експортують товари, що включають ці імпортні комплектуючі;
- домагається відстрочки сплати податку, використовуючи митні склади і вільні зони для зовнішньої торгівлі. Компанії не зобов'язані сплачувати мита на імпортні товари, що знаходяться на зберіганні на митних складах або зонах для зовнішньої торгівлі, поки їх не направлять у країну для збуту чи використання у виробничому процесі. Це дозволяє компанії зберігати товари, але не сплачувати мито негайно по їхньому прибутті в країну;
- обмежує відповідальність імпортера, правильно вказуючи країну походження товару. Оскільки розмір мита на імпортні товари часто залежить від характеру товару і країни походження, можна домогтися зниження розмірів мита, якщо правильно зазначити країну походження товару.
Іноді імпортовані товари негайно відправляються на експорт, використовуються для складання проміжних компонентів чи кінцевої продукції, що потім експортується. Такий різновид дій може дозволити компанії цілком або частково відшкодувати (за рахунок знижок) будь-які імпортні мита.

5.7. ГЛОБАЛЬНА СТРАТЕГІЯ

Є два основних типи міжнародних галузей.
1. Багатонаціональна галузь. Це сукупність національних галузей. Конкурентні переваги в одній з країн у більшій або меншій мірі не залежать від конкуренції.
2. Глобальна галузь. Тут на конкурентні переваги в одній країні сильно впливає ситуація в інших країнах. Фірми, що належать до глобальної галузі, конкурують одна з одною у всьому світі.
У деяких галузях багато видів діяльності, пов'язаної з виробництвом, маркетингом і послугами, мають відповідати певним вимогам, які ставляться до них у даній країні. В таких випадках ці вимоги відіграють істотну роль у створенні конкурентної переваги, і галузь буде тяжіти до багатонаціонального типу за своєю структурою. В інших галузях немає необхідності дотримуватися яких-небудь специфічних вимог у країні. Переваги в даному випадку досягатимуться за рахунок організації діяльності на глобальній основі, тобто таких чинників:
- економія на масштабі: корпорація, що пропонує стандартну продукцію на багатьох ринках, може одержати додатковий прибуток за рахунок широкомасштабного виробництва;
- перевага кривої досвіду, фірми можуть одержати додатковий прибуток в результаті обміну досвідом і спільним використанням ресурсів у різних країнах;
- перевага географічного положення: можлива ситуація, коли виробництво компонентів дешевше в одній країні, їхнє складання - в іншій, а проведення науково-дослідних робіт - у третій. Глобальна компанія знаходиться в більш вигідному положенні, вибираючи місце розташування своїх підрозділів;
- співробітництво зі споживачами продукції, які самі є багатонаціональними корпораціями. Якщо вашим клієнтом є багатонаціональна корпорація, то діяльність з її обслуговування на глобальному рівні окупиться.
Ці та інші переваги фірма може одержати, якщо вона організована на глобальному рівні. Проте компанії відчували значні труднощі в міру того, як їхні масштаби зростали. Найсерйозніші проблеми виникали в них із численними підрозділами, яким ставало дедалі сутужніше кооперуватися один з одним. Керівники підрозділів прагнули, щоб в їхніх руках був зосереджений якнайбільший контроль над бізнесом (і це цілком зрозуміло, адже вони зрештою звітувалися за роботу свого підрозділу). У свою чергу це призводило до того, що вони неохоче використовували компоненти, готові продукти і результати НДДКР, розроблені в інших підрозділах корпорації.
Найважче питання, яке стоїть перед глобальною компанією, полягає в тому, чи зможе вона задовольнити запити конкретної країни, не піддаючи небезпеці своє становище міжнародної компанії. Існує усього декілька продуктів, що рекламуються однаково незалежно від країни (наприклад, "Кока-Кола", "Мальборо"), але це лише винятки. Більшість глобальних корпорацій застосовують різноманітні підходи в маркетинговому просуванні своїх товарів на ринку залежно від країни, в якій вони збираються продавати. Наприклад, тонік "Швепс" рекламується як інгредієнт для алкогольних напоїв у Великій Британії і як безалкогольний напій у Франції.
"Тімотей" - глобальна торгова марка шампунів "Юнілевер" - пропонує свою продукцію у всьому світі як засіб гігієни, але залежно від національних особливостей миття волосся сам продукт змінюється.
Мають існувати стимулюючі чинники, які б підштовхували керівників підрозділів глобальної корпорації до співробітництва. Постійні опитування можуть допомогти керівникам підрозділів бути зацікавленими не тільки в успіху свого підрозділу, але й в успіху всієї компанії в цілому. Цей процес можна почати з обміну інформацією, із семінарів, конференцій, обміну кадрами (стажування працівників з одного офісу в іншому офісі даної корпорації). Згодом можна організувати систему закупівель на регіональному або навіть на міжнародному рівні. В кінцевому результаті корпорація має бути організована відповідно до свого міжнародного положення. У своїй основній роботі про міжнародну конкуренцію Майкл Портер зазначає декілька чинників, що необхідні галузі якоїсь країни для завоювання лідерства на світовому ринку.
1. Наявність сприятливих умов, тобто наявність основних ресурсів, а саме навичок, досвіду в даній галузі, розвинутої інфраструктури, науково-дослідних інститутів. У своїй книзі М. Портер зазначає також, що ті країни, де існували які-небудь несприятливі чинники, що заважають досягненню конкурентної переваги, змушені були працювати над вирішенням проблеми, і в кінцевому результаті домагалися ще більших переваг порівняно з іншими країнами (наприклад, великі витрати на енергоносії змушують країни розробляти ресурсозберігаючі технології виробництва товарів, що згодом користуються попитом у всьому світі).
2. Наявність попиту. На національному ринку країни має існувати високий попит на високотехнологічні продукти. Якщо такий попит відсутній, відсутній і стимул для корпорації займатися вдосконаленням і інноваціями.
3. Чинник споріднених і підтримуючих галузей. Факт наявності в країні розвинутої мережі споріднених і підтримуючих галузей дозволяє даній галузі зайняти лідерство на світовому ринку. Наприклад, целюлозно-паперова галузь у Швеції змогла вийти в лідери на світовому ринку завдяки наявності споріднених і підтримуючих галузей, що, у свою чергу, теж є лідерами на світовому ринку (хімічна, машинобудування, деревообробна промисловість і т.д.).
4. Стратегія фірми, структура, конкуренція. Одним із найважливіших чинників є сильна конкуренція на національному ринку. Досвід показує, що конкуренція на національному ринку життєво необхідна для фірми. З одного боку, якщо уряд даної країни підтримує злиття фірм з метою створення монополій для виходу на країни світового значення, це є сильним стимулом розвитку й вдосконалення. У конкурентній боротьбі між національними фірмами не визнають виправдань: усі грають, як кажуть, на одному полі. Очевидно, що принесена в жертву економія на масштабі, яка може бути отримана при злитті фірм, із лихвою окупиться вигодами жорсткої конкуренції.

5.8. СТРАТЕГІЧНИЙ КОНТРОЛЬ

Традиційно контроль розглядається як заключна фаза процесу управління підприємством. Вважається, що його завдання полягає в тому, щоб встановити недоліки процесу реалізації наміченого і виявити відхилення від плану. Стратегічний контроль не може грунтуватися на такому підході. Він охоплює весь процес менеджменту. Це пов'язано з тим, що процес планування протікає в умовах неминучої неоднозначності ситуації і прагнення до певності позиції, що дозволяє достатньо впевнено діяти. При аналізі ситуації, висуванні гіпотез щодо можливого розвитку подій у майбутньому менеджмент повинен відкидати частину інформації, що викликає небезпеку помилок у доборі і неврахуванні окремих чинників. Тому весь процес менеджменту повинен знаходитися під постійним контролем. Таким чином, на контроль покладається компенсуюча функція, що обмежує ризик неправильного вибору у процесі планування та забезпечує постійну перевірку надійності процесу планування і реалізації.
Як показано на рис. 15, стратегічний контроль містить у собі контроль стратегічних передумов і контроль стратегічного управління, що відбуваються у рамках стратегічного нагляду.

Контроль передумов охоплює припущення, зроблені у процесі планування, наприклад, поточний контроль можливої динаміки темпів приросту, курсів основних валют або числа безпосередніх конкурентів.
Контроль реалізації спрямований на врахування відхилень у процесі втілення стратегії. Він може здійснюватися у формі контролю досягнення заданих проміжних цілей, наприклад, шляхом перевірки того, чи були плани інвестицій виконані у встановлені терміни.
Стратегічний нагляд спрямований на те, щоб ще раз перевірити основні параметри планування і дії, прийняті стратегічним менеджментом. Інакше кажучи, це той контроль, що спрямований на виявлення можливих у майбутньому, але не врахованих дотепер у процесі планування подій, які суттєво вплинуть на діяльність підприємства і зможуть поставити під сумнів успіх планованих заходів. Прикладом слугуватимуть глибокі політичні зміни в країні, де фірма передбачає створити дочірнє підприємство. В цьому випадку стратегічний нагляд повинен звернути увагу на такі тенденції, не включаючи їх поки що в основні припущення, зроблені в процесі планування. Для того, щоб реалізувати ідею стратегічного контролю, на підприємстві має існувати спроможність ставити усе під питання та піддавати все сумніву. Лише тоді може здійснитися всебічний стратегічний контроль процесу менеджменту загалом.

Контрольні запитання і завдання
1. З аналізу яких чинників виводяться стратегічні переваги підприємства?
2. Назвіть етапи процесу стратегічного планування.
3. Які характерні риси стратегічного планування зовнішньоекономічної діяльності?
4. Чому розробку стратегії підприємства варто починати з формулювання його "місії"?
5. За якими позиціями ведеться аналіз зовнішнього середовища підприємницької діяльності?
6. Які критерії оцінювання стратегії підприємства?
7. Опишіть основні стратегії продажу на базі матриці "портфеля продукції" Бостонської консультативної групи?
8. У чому полягає сутність стратегічного контролю?
9. Визначте поняття стратегії і назвіть її елементи.
10. У чому полягають розбіжності понять "стратегічні підприємства ", "стратегічний менеджмент зовнішньоекономічної діяльності", "зовнішньоекономічна стратегія підприємства "?
11. У чому полягає значення стратегічного підходу до організації зовнішньоекономічної діяльності?
12. Які основні способи стратегічного управління?
13. Які існують стратегічні профілі міжнародних корпорацій?
14. У чому полягає сутність стратегії експорту?
15. Які потенційні пастки існують в експорті?
16. Назвіть складові стратегії імпорту.
17. Які особливості глобальної стратегії?
Література
1. Акофф Р. Планирование будущих корпораций. - М., 1985.
2. Ансофф И. Стратегическое управление. - М., 1969.
3. Bowman С. The Essence of Strategic Management. - N.-Y., 1990.
4. Гусев Ю.В. Стратегия развития предприятий. - СПб., 1992.
5. Грейсон Дж. (мл.), О'Дел К.Л. Американский менеджмент на пороге XXI столетия. - М., 1991.
6. Зовнішня торгівля. - 1999. - № 1, 2, 3.
7. Кинг У., Клиланд Д. Стратегическое планирование и хозяйственное управление. - М., 1982.
8. Котлер Ф. Основы маркетинга. - М., 1990.
9. Кредисов А.И., Березовченко С.Н., Волошин В.В. и др. Управление внешнеэкономической деятельностью: Учеб. пособие / Под общ. ред. А.И. Креди-сова. - К., 1996.
10. Лэнд Питер Э. Менеджмент - искусство управлять. - М., 1995.
11. Лобанова Е. Стратегическое планирование и прогнозирование на предприятии // Российский экономический журнал. - 1992. - № 3.
12. ЛюкшиновА.Н. Стратегический менеджмент: Учеб. пособие для вузов. - М., 2000.
13. Менеджмент и рынок: немецкая модель: Учеб. пособие: Пер. с нем. / Под ред. проф. У. Рора и проф. С. Долгова. - М., 1995.
14. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. - М., 1992.
15. Мухопад В. и др. Основы изучения отраслевой конъюнктуры. - Г., 1992.
16. Немцов В.Д. Стратегічний менеджмент: Підруч. для ВИЗ. - К., 2001.
17. Панченко Є.Г. Міжнародний менеджмент. - К., 1996.
18. Пахомов С.Б. Международный маркетинг: опыт работы заграничных фирм. - Г., 1993.
19. Попов С.Г. Внешнеэкономическая деятельность фирмы. Особенности менеджмента и маркетинга: Учеб. пособие. - М., 1997.

Глава 6 Фінансовий менеджмент зовнішньоекономічної діяльності

Сутність фінансового менеджменту. Міжнародні розрахунки. Банківський переказ. Чеки у зовнішній торгівлі. Вексель. Міжнародні валютні ринки. Фінансування зовнішньої торгівлі. Ризики у міжнародних розрахунках.

6.1. СУТНІСТЬ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Фінансовий менеджмент у сфері зовнішньоекономічної діяльності є сукупністю визначених інструментів, що компанії використовують у своїй фінансовій діяльності на міжнародних ринках. Серед цих інструментів - фінансове планування фінансових потоків, купівля і продаж валют для обслуговування різноманітних операцій, купівля і продаж акцій та інших цінних паперів на міжнародних фінансових ринках, оперування власними цінними паперами на закордонних ринках, управління валютними ризиками та ін.
Фінансовий менеджмент у сфері зовнішньоекономічної діяльності формується на стику двох секторів міжнародного бізнесу. З одного боку, його основою виступає система управління транснаціональними компаніями (менеджмент зовнішньоекономічної діяльності), оскільки фінанси ТНК є лише частиною всієї компанії, куди входять операційна діяльність, маркетинг, дослідження і розробка, персонал. Тому управління фінансовими потоками міжнародної компанії випливає із загально-корпоративного планування, організаційної структури, керівництва та ін. Про це йтиметься в розділі "Менеджмент у міжнародних корпораціях". Фінансовий менеджмент у сфері ЗЕД у зв'язку з цим деталізує загальні функції управління стосовно фінансових потоків транснаціональної корпорації (ТНК).
З іншого боку, фінансові ресурси ТНК та її грошові потоки є складовою міжнародних фінансових ринків. У зв'язку з цим управління грошовими потоками ТНК залежить від загальної системи міжнародних фінансів, ланками якого є не тільки інші ТНК, але й держави, фізичні особи, міжнародні організації, валюти різноманітних країн. Отже, управління фінансовими потоками ТНК залежить від міжнародних фінансів.
Типовим прикладом може бути провідна у сфері безалкогольних напоїв міжнародна компанія "Кока-Кола". Вона проводить свої фінансові операції і продає власну продукцію в 160 країнах, в тому числі і в Україні. Таким чином, компанія оперує у своїй фінансовій діяльності з валютами 160 країн. В 16 країнах, включаючи Україну, "Кока-Кола" робить концентрат, що потім перетворюється на готовий продукт у вищезгаданих 160 країнах. У міжнародних операціях компанія оперує з 40 різноманітними валютами. Близько 80 % усіх прибутків компанія одержує за межами США. Істотна частина цих прибутків формується шляхом вдалого продажу і купівлі валют.
Загальна схема фінансової діяльності міжнародних компаній подана на рис. 16. Як видно з цієї схеми, ТНК здійснюють три основних види діяльності, що опосередковуються міжнародними валютними ринками: експортно-імпортна діяльність, діяльність дочірніх фірм за кордоном, операції на міжнародних фінансових ринках. У кожному з цих напрямків використовуються свої інструменти, валюти, форми розрахунків, фінансові схеми та ін. У кожній ТНК у кожен конкретний момент складаються і свої співвідношення між зазначеними напрямками.

У сучасному економічному світі жодна компанія, жодний інвестор не може собі дозволити ігнорувати основні концепції міжнародних фінансів. На конкурентне положення окремих суб'єктів бізнесу, незалежно від того, чи займаються вони міжнародною діяльністю чи ні, можуть вплинути і зміни обмінних курсів, і різноманітні темпи інфляції, і різниця в процентних ставках.
Для компаній, що працюють на міжнародному ринку, прийняття відповідних рішень у цій сфері утруднюється ще й національними відмінностями в банківських правилах і торгових нормативних актах, засобах регулювання ринку і ступенем політичної стабільності в країні їхньої діяльності.
У наші дні інвестори, якщо вони прагнуть збільшити прибутки від своїх вкладень і зменшити ризики, теж повинні уявляти, як впливає значення обмінних валютних курсів на їхні інвестиції. Тому вивчення законів міжнародних фінансів є необхідною складовою навчання в сучасному бізнесі. Інтеграція світової економіки відбувається більш прискореними темпами. Національні кордони навіть найбільших країн вже не ізолюють бізнес, не захищають інвесторів від іноземної конкуренції, але і не перешкоджають новим можливостям. У даний час фінансова система США займає друге місце, поступаючись першістю Японії. З утворенням у 1992 році об'єднаного ринку Європейське Економічне Співтовариство зайняло місце США як найбільшого спільного ринку товарів і послуг.
Бізнесмени та інвестори, що не знайшли часу вивчити закони міжнародних фінансів, мають мало шансів для ефективної конкуренції або отримання оптимальних показників. Нижче розглядаються проблеми, вирішення яких потребує розуміння основних принципів міжнародного фінансування і методів, які застосовуються при їхньому здійсненні.
Ознайомимося з діяльністю менеджера американської компанії "Кока-Кола", яка відкрила своє виробництво в м. Бровари Київської області. Ця компанія повинна вирішити, чи варто розширювати свої виробничі потужності для задоволення зростаючого попиту на безалкогольні напої в Україні, Росії та в країнах Східної Європи. Комітет з фінансового планування ради директорів доручив своєму менеджерові оцінити доцільність відкриття нового заводу в Броварах. У такому випадку менеджеру, безумовно, будуть потрібні глибокі знання у сфері міжнародних фінансів.
По-перше, йому необхідно з'ясувати, які чинники, що належать до можливого інвестування, впливають на політичні і кредитні ризики. Які відповідні податкові закони в Україні? Як вони можуть змінитися за інвестиційний період? Обрання нового парламенту в Україні нерідко призводить до істотних корекцій валютного й інвестиційного законодавства. Яка можливість виникнення хаосу, введення військового стану і прояву рис, характерних для нестабільної ситуації в країні, куди планується інвестування? Чи існують обмеження на експорт та імпорт, наскільки імовірно, що існуючий сьогодні стан не зміниться в майбутньому?
Які відповідні норми з охорони здоров'я, безпеки у виробництві, екології, яким чином вони в цій країні змінюються? Які закони і звичаї з практики роботи з рахунками до оплати і рахунками до одержання? Чи існують необхідні банківські послуги і яка їхня вартість? Чи є обмеження на обмін валюти і яка можливість зміни сьогоднішньої ситуації в майбутньому? Після з'ясування відповідних чинників ризику менеджер мусить оцінити як загальні витрати компанії на контролювання цих ризиків, так і фінансові витрати на інші неминучі втрати.
По-друге, нашому гіпотетичному менеджеру необхідно проаналізувати потенційний валютний ризик, що можливий для компанії за цих умов. Який обмінний курс конвертації гривні в долари? Які обмінні курси між українською валютою і валютами інших європейських країн, куди завод зможе експортувати свою продукцію? Які прогнози стосовно ставок валютних курсів у майбутньому? Які фінансові інструменти і прийоми доступні для хеджування зазначених валютних ризиків? Оцінивши ці чинники ризику, наш менеджер повинен зайнятися розрахунком витрат на хеджування, зважаючи при цьому на всю сукупність поточних вартостей, розрахованих у доларах.
По-третє, менеджеру потрібно вивчити процентні ставки і темпи інфляції у всіх країнах, що мають відношення до даного проекту. В яких країнах варто отримувати фінансування? Скільки коштів одержати за рахунок позик, а скільки - за рахунок акціонерного капіталу? Який термін повернення позичкових коштів найбільш прийнятний? Чи необхідно компанії одержувати позику в євровалюті? На яку величину зростуть операційні витрати? Чи збільшаться ціни конкурентів тією ж мірою і як швидко? Після цього менеджеру потрібно оцінити можливість і доступність рефінансування як у США, так і за кордоном. Це лише основні проблеми, що виникають перед менеджером міжнародної компанії, який відкриває нове виробництво в іншій країні.
На рис. 17 представлена система діяльності ТНК на міжнародних ринках, з якої видно, що для різних напрямків використовуються різні інструменти. Для експортно-імпортних операцій достатньо купівлі-про-дажу валют. Для різних видів інвестицій потрібно використовувати ринки евровалюта, єврокредитів, цінні папери та ін.
З усього цього випливає, що багатонаціональний бізнес - не для слабких і неосвічених. Проте доти, доки потенційні вигоди якогось проекту не перекривають його витрати і ризики, компанії завжди прагнуть уникнути затрат і ускладнень, пов'язаних із веденням багатонаціонального бізнесу. І тут знання фінансового менеджменту у сфері ЗЕД і є тим самим ключем до контролю над супутніми риіиками і оцінки прибутків і витрат, властивих міжнародним операціям.
Вищезазначене дозволяє зробити висновок про те, що цілі фінансового менеджменту у сфері ЗЕД залишаються старими: ми хочемо, щоб наші активи коштували більше, ніж ми за них заплатили, і щоб при цьому ми сплачували за них за допомогою випуску зобов'язань менше, ніж вони коштують насправді. Застосування таких критеріїв до міжнародного бізнесу пов'язане з низкою додаткових проблем.

Специфічною рисою міжнародного управління фінансами є та обставина, що необхідно мати справу з більш ніж однією валютою. Тому ми розглянемо, як функціонують міжнародні валютні ринки, чому змінюються валютні курси і що необхідно зробити, щоб захиститися від валютних ризиків.
Фінансовий менеджер повинен також враховувати розходження в країнах за рівнем процентних ставок. Наприклад, навесні 2001 р. процентна ставка в США становила близько 8 %, у Німеччині - 4,5 %, в Гонконзі - 7,5, в Японії - 0,25 %. Варто враховувати причини цих розбіжностей у процентних ставках і те, як вони позначаються на міжнародних фінансових операціях. Чи необхідно материнській компанії надавати кошти, чи їй слід спробувати профінансувати операцію, спираючись на місцеві ресурси? А може, краще "ковтати" світ, як устриць, і позичати гроші скрізь, де пропонують найнижчі відсотки? Це залежить, насамперед, від стану міжнародних валютних ринків. Без розуміння причин того, чому існують розбіжності у валютних курсах і процентних ставках, неможливо виробити фінансову політику на міжнародних ринках.

6.2. МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ

Міжнародні розрахунки проводяться перш за все у зовнішній торгівлі за надані послуги і продані товари та некомерційні операції при кредитуванні й русі капіталів між країнами, в тому числі пов'язаному з будівництвом об'єктів за кордоном при наданні різноманітних допомог, підтримок.
Міжнародні розрахунки - це регулювання платежів за грошовими зобов'язаннями та вимогами, які виникають між юридичними особами та громадянами різних країн на підставі економічних, політичних, науково-технічних, культурних та інших відносин. Серед міжнародних розрахунків переважають платежі з зовнішньої торгівлі, кредитів та інвестицій. Міжнародні розрахунки в основному провадяться через банки за допомогою кореспондентських відносин, що обумовлюють ведення кредитними установами кореспондентських рахунків. Ці рахунки провадяться переважно у безготівковому порядку.
Стан міжнародних розрахунків залежить від умов зовнішньоторговельних контрактів, міжнародних правил та звичаїв, банківської практики, валютного законодавства та інших факторів.
Форми міжнародних розрахунків, що застосовуються у міжнародній практиці, подібні до тих, які мають місце у внутрішньоекономічних розрахунках. Це інкасо, акредитив, банківські перекази. Інкасова форма міжнародних розрахунків здійснюється відповідно до Уніфікованих правил по інкасо/ERI, що видані Міжнародною торговою палатою. Ділиться на інкасо з попереднім акцентом документів та інкасо з негайною оплатою. З метою гарантії та прискорення платежу часто розрахунки здійснюються телеграфом.
Акредитивна форма розрахунків регламентується Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів/ERA 500. Документарний акредитив пов'язаний із представленням товарних документів, за якими банк бере на себе зобов'язання провести за дорученням імпортера оплату товарних документів експортеру чи акцептувати тратту.
Якщо ці стандартизовані процедури не використовуються, то зовнішньоторгові партнери можуть домовитися про "недокументарні платіжні угоди"; такими, наприклад, є:
- попередня оплата (завдаток): оплата при видачі доручення;
- авансовий платіж до або під час поставки;
- чистий платіж (clean payment);
- оплата з відстроченим терміном платежу (deferred payment).
Авансові платежі або оплата вже отриманого товару здійснюються шляхом банківського переказу валюти імпортером експортеру. Ці перекази часто поєднуються з іншими формами міжнародних розрахунків з гарантією банку, який у випадку несплати вартості товару імпортером здійснює платіж проти товаророзпорядчих документів, одержаних від експортера. Використання банківських переказів сприяє прискоренню та спрощенню міжнародних розрахунків. Коли розрахунки ведуться з використанням відкритого рахунку, товар постачається на умовах його наступної оплати, а належна сума заноситься імпортером на рахунок експортера. Платежі здійснюються за згодою у встановлений період, а остаточне врегулювання заборгованості з відкритого рахунка - через банки, із застосуванням інших форм міжнародних розрахунків. Тому банки, як правило, не виділяють міжнародні розрахунки з відкритого рахунка, а включають їх в інкасо чи через банківські перекази. Основні переваги та недоліки цих форм наведені у табл. 3.


6.2.1. БАНКІВСЬКИЙ ПЕРЕКАЗ
Банківський переказ - це основна форма міжнародних розрахунків у сучасній практиці. Крім того, банківський переказ є елементом всіх інших форм міжнародних розрахунків (акредитиви, інкасо, чеки, векселі). Банківський переказ належить до платних комісійних операцій банку. Усі банки, які беруть участь у здійсненні банківського переказу, беруть комісію за проведення операції (рис. 18).
Оплата переказом можлива на будь-якій стадії виконання контракту: до відвантаження товару, після відвантаження товару, через певний період. Оплата до відвантаження означає аванс. У цьому випадку імпортер у встановлені контрактом строки або після повідомлення експортера про готовність товару до відвантаження дає доручення банку здійснити переказ валюти на користь експортера. Отримавши таке повідомлення, експортер відвантажує товар. Боржник передає своєму банку відповідний формуляр у трьох примірниках і в такий спосіб доручає йому переказати на рахунок свого кредитора певну Суму грошей.
Порядок виконання банківського переказу такий:
1) переказ відбувається відповідно до умов укладення контракту проти повідомлення продавця про відвантаження;
2) експортер відвантажує товар і отримує товарні документи від перевізника;

3) експортер відправляє повідомлення про відвантаження та інші комерційні документи імпортеру;
4) імпортер подає заявку на переказ;
5) імпортер отримує товарі
6) банк імпортера, отримавши заявку на переказ, здійснює списання грошей з валютного рахунку клієнта і зараховує їх на рахунок банка-кореспондента;
7) банк експортер:
а) перевіряє одержані документи;
б) списує гроші з рахунку банку імпортера, зараховує їх на рахунок постачальника;
в) передає документи про отримання ним грошей і виписує з рахунку клієнта.
Для здійснення переказів, які надходять регулярно, призначені тому самому одержувачу й сума яких щоразу однакова, можна скористатися так званим дорученням банку на проведення операцій за зобов'язаннями клієнта за його рахунок. У такому випадку банк платника щоразу автоматично переказує у відповідний час заздалегідь визначену суму. Для боржника це не тільки заощадження часу, але й гарантія того, що він не пропустить термін сплати.
6.2.2. ЧЕКИ У ЗОВНІШНІЙ ТОРГІВЛІ
Велику роль у зовнішній торгівлі відіграє розрахунок чеком.
Чек - спеціальний документ, який містить письмове розпорядження банку видати (перерахувати) вказану в ньому суму грошей з поточного рахунку особи, яка підписала чек. Існують різні види чеків. Банківський ордерний чек може за бажанням клієнта виступати замість переказу. Як правило, він відсилається банком безпосередньо отримувачу. Іноді чек вручається чекодавцю, щоб він передав або надіслав його отримувачу. В більшості випадків цей чек пред'являється отримувачем банку-кореспонденту банку чекодавця. Після перевірки підписів банку чекодавця може бути виписана сума в іноземній валюті. Якщо в банку-платника немає кореспондентських відносин з банком чекодавця, чек посилається банку, який має такі кореспондентські відносини, де й кредитується за рахунок отримувача.
Якщо пред'являючи чек, виписаний, як правило, в іноземній валюті, покупець вимагає національну валюту, сума виплачується за касовим курсом, який котирується на день оплати чека на валютній біржі чи на міжбанківському валютному ринку з даного виду розрахункових документів.
Іншим видом чека в міжнародному обігу є клієнтський чек, за допомогою якого чекодавець здійснює платіж безпосередньо своєму партнеру, що в цілому виявляється швидше, ніж платіж за допомогою переказів. На відміну від банківського, клієнтський чек виставляється клієнтам на їхній банк. Це в більшості випадків розрахункові чеки на пред'явника, виписані в національній чи іноземній валюті залежно від домовленості сторін. Чекодавець пересилає чек своєму партнеру за кордоном, який пред'являє його своєму банку для кредитування рахунку. Якщо пред'явник чека визначається банком кредитоспроможним, йому одразу ж записується на кредит рахунку дана сума з відміткою "З умовою отримання". У даному випадку запис на кредитування рахунку отримувача здійснюється швидше, ніж при переказі. Якщо на думку банку, якому пред'явили чек, пред'явник не володіє відповідною платоспроможністю, банк не кредитує його рахунок відразу, а бере чек на інкасо і оплачує його після підтвердження свого кореспондента. За способом передачі розрізняють три види чеків:
- чек на пред'явника - кожен власник чека вправі пред'явити його для оплати чи подати на інкасо. Його правомірність не підлягає перевірці;
- ордерний чек - у ньому однозначно названо одержувача, який може передати свої права на чек з допомогою так званого індосаменту третій особі. Для цього він пише на звороті текст: "Для мене на ордер фірми "XXX" і підпис. Таким чином, фірма "XXX" стала правомірною і може, в свою чергу, скористатися правами, які надає наявність чека, щодо банку платника чи особи, що виписала чек. Вона може також передати чек через механізм індосаменту іншим особам чи фірмам (за ордером). Останній, хто отримає чек, зобов'язаний довести своє право, пред'явивши безперервний ланцюг індосаментів. Цей вид чеків, як правило, використовується на міжнародному рівні;
- іменний чек.
За способом оплати розрізняють:
- наявні чеки;
- розрахункові чеки;
- кросовані чеки.
Відомі також дві форми закреслення:
- звичні кросовані чеки;
- специфічно кросовані чеки.
Особливим видом чеків у некомерційному міжнародному обігу є єврочек. Це національні чеки, які можуть використовуватися і за кордоном.
Іншим видом чеків є дорожній (туристський) чек, який виписується як в національній валюті, так і в доларах США.
Ризик неплатежу при чековому обігу суттєво вищий, ніж при переказі, особливо за клієнтськими чеками, коли немає гарантій, що банк, на який вони видані, здійснив платіж.
6.2.3. ВЕКСЕЛЬ
Одним з найважливіших інструментів розрахунків (і кредитування), які використовуються в міжнародній торгівлі, служить вексель. Існують два основних види векселів:
- соло-вексель (простий) - боргове зобов'язання однієї особи сплатити вказану суму іншій особі;
- тратта (переказний) (bill of exchange, draft) - безумовна пропозиція однієї особи, адресована іншій, сплатити в призначений термін третій особі певну грошову суму. У міжнародних розрахунках найчастіше використовується переказний вексель (тратта).
Форма векселя має важливе значення, оскільки при її недотриманні вексель втрачає силу зобов'язання. Реквізити векселя (тратти):
- вексельна позначка (мітка), тобто визначення документа як векселя (bill of exchange, Wechsel, lettre de change);
- сума векселя (безумовна вказівка виписати певну суму грошей);
- назва трасата (боржника);
- строк платежу;
- місце платежу;
- ремітент (отримувач);
- дата і місце складання векселя;
- підпис векселедавця (кредитора).
Вексель є абстрактною угодою, тому що не вказується матеріальна основа боргу. Звідси випливає: предметом вексельного зобов'язання завжди є гроші, а не товари і не цінні папери. Роблячи пропозицію платнику (трасату) здійснити платіж за векселем, векселедавець (трасант) також вступає в зобов'язувальні відносини з ремітентом, оскільки у випадку відмови трасата виконати пропозицію трасанту останній сам повинен здійснити платіж за векселем. Згода трасата заплатити за векселем оформляється у вигляді акцепту. Платник може обмежити акцепт частиною суми, тоді по решті суми вексель не прийнятий.
Термін платежу за векселем має бути одним для всієї вексельної суми.
Вексель без вказівки терміну платежу розглядається як такий, що має сплачуватись при пред'явленні.
Кредитор має три шляхи використання векселя:
- тримати до настання терміну оплати;
- використати для погашення своїх боргових зобов'язань;
- продати комерційному банку (облікувати вексель).
Перший спосіб очевидний. Другий шлях представляє собою передачу прав за векселем. Вона здійснюється шляхом нанесення передавального запису на звороті векселя (або аллонж) - індосаменту. Особа, яка поступається правами, називається індосантом, а особа, яка їх отримує, - індосатом. Здійснення індосаменту дорівнює по правовим основам видачі нового векселя, тому індосат отримує самостійне право вимоги.
Схема обігу переказного векселя виглядає так (рис. 19): фірма X постачає товар фірмі Y, а та, у свою чергу, свій товар - фірмі Z. До здійснення розрахунків фірма Y виявляється одночасно і дебітором (перед X), і кредитором (перед Z). Фірма Y може пустити в обіг переказний вексель, де пропонує фірмі Z у певний термін і в певному місці виплатити певну суму X. Фірма Y відсилає тратту фірмі Z для акцепту і акцептовану тратту (вексель) передає фірмі X. Фірма X, реалізуючи вексель, отримує платіж. Ланцюжок передач векселя може бути довшим і виявитися замкнутим.
Вексель може виписуватись у будь-якій валюті. Але, як правило, він виписується у валюті країни, в якій має здійснюватись платіж. Вексель може бути виданий і в валюті іншої країни з оплатою в валюті країни платежу.
Застосування векселів у зовнішньоторговельних розрахунках підприємств може обмежуватися валютним законодавством.

Для здійснення міжнародних розрахунків із своїми закордонними партнерами резидент має право:
- здійснити переказ зі свого валютного рахунку, відкритого в банку;
- купити валютні кошти на міжбанківському валютному ринку;
- отримати в банку кредит в іноземній валюті для виконання зобов'язань за імпортним контрактом.
Валютний ринок - це система економічних і організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах.
Операції на міжбанківському валютному ринку можуть здійснювати тільки суб'єкти даного ринку, до яких належать:
- НБУ або центральний банк;
- уповноважені банки (комерційні банки, які отримали ліцензію на право здійснювати операції з валютними цінностями);
- уповноважені фінансово-кредитні установи (які отримали ліцензію на право здійснювати операції з валютними цінностями).
Банки відіграють центральну роль на зовнішніх валютних ринках, оскільки вони продають і купують іноземну валюту, що, безумовно, є суттєвим елементом у міжнародних торговельних угодах.
Згідно з правилами здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України юридичні особи-резиденти мають можливість купувати іноземну валюту для забезпечення своїх зобов'язань перед нерезидентом з оплати продукції (робіт, послуг) і інших майнових прав. Функції валютного контролю банку при купівлі підприємством іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України полягають в отриманні від клієнтів необхідних документів для купівлі валюти:
- договір (контракт);
- вантажні митні декларації;
- товаросупровідні документи;
- акт виконаних робіт;
- специфікації;
- інвойси та інші документи, які стосуються даного договору.
Після перевірки пакету документів, купівлі валюти на міжбанківському валютному ринку України і зарахування іноземної валюти на рахунок клієнта банк ставить відмітку: "валюта куплена" (сума, валюта, дата). Дана відмітка проставляється банком на оригіналі контракту, на оригіналах вантажних митних декларацій клієнта. У випадку купівлі за дорученням клієнта іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України коштів під імпортний контракт, банк контролює списання валютних коштів з рахунків клієнта протягом 5 банківських Днів з моменту їх зарахування на нього. Якщо клієнт не переказує куплені на УМВР кошти протягом 5 днів за кордон або представляє письмову відмову від куплених валютних коштів, банк продає кошти на міжбанківському валютному ринку України.

6.3. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНІ РИНКИ

Міжнародні валютні ринки є сукупністю операцій з купівлі і продажу різноманітних валют усіма фінансовими організаціями світу. Слід зазначити, що щоденний оборот торговців валютою на міжнародних ринках' складає близько 1000 млрд дол. На думку багатьох банкірів і фінансистів, "міжнародні валютні ринки - це найбільше у світі казино, де ставки нічим не обмежені, а гру ведуть приблизно 10 тис. приватних банків і фінансових компаній". Найбільший обсяг валютних операцій на суму близько 200 млрд дол. США щодня здійснюється в Лондоні. У Токіо і Нью-Йорку цей обсяг складає по 100 млрд дол. США. Таким чином, три головні світові фінансові центри здійснюють 40 % світових валютних операцій. Лондонський ринок займає ключову позицію завдяки центральному розміщенню в основні години здійснення угод, а також його великим можливостям для проведення операцій. Для ефективної діяльності ТНК, які включають дрібні експортно-імпортні фірми, повинні добре розумітися на валютних курсах. Останні впливають на те, де саме оптовий або роздрібний торговець купує продукцію і продає її кінцевому споживачу, так само як і на те, де фірма-виробник купує сировину або комплектуючі вироби і фактично виробляє продукцію. Крім цього, валютний курс впливає на джерела залучення капіталу, необхідного для розширення діяльності фірми.
Обмінний, або валютний, курс (exchange rate) можна визначити як кількість одиниць валюти однієї країни, потрібну для придбання одиниці валюти іншої країни. Іншими словами, це вартість у вітчизняній валюті купівлі певних фондів, оцінених у валюті іншої країни. Наприклад, у табл. 4 наведено курси іноземних валют стосовно гривні, встановлені Національним банком України.


Якщо курс оголошується для негайних або поточних угод у закордонних валютах, його називають поточним курсом, або спот-курсом (spot rate). Спот-курс застосовується в міжбанківських операціях (interbank transactions) для реалізації протягом двох робочих днів, а також негайної доставки валюти в угодах типу "через прилавок" (over-the-counter), в яких, як правило, беруть участь небанківські клієнти. Якщо ж курс оголошується для поставки іноземної валюти в майбутньому, його називають строковим, або форвардним, курсом (forward rate). Строковий курс або курс на термін - це договірний курс між торговцем іноземною валютою і його клієнтом.
Оскільки більшість валютних операцій відбувається за участю торговців іноземними валютами, курси оголошуються торговцями, що працюють на валютні брокерські фірми або комерційні банки. Курси оголошуються торговцем, а не стороною, що купує або продає. Як би торговці не повідомляли ціни на поточному або терміновому ринках, вони завжди називають курс купівлі і курс продажу. Курс купівлі - той, за яким торговець згоден придбати іноземну валюту, а курс продажу - той, за яким торговець згоден її продати. Різниця, або спред (spread), на поточному ринку - це різниця між курсами покупки і продажу, тобто прибуток, або маржа (margin), торговця від своїх операцій у цілому.
У табл. 5 наведено дані про продаж і купівлю іноземних валют на міжнародних ринках. Для німецької марки курс купівлі/продажу становить 2,1315/2,1324, і це означає, що торговець згоден купувати долари США за 2,1315 німецької марки, а продавати за 2,1324 німецької марки, заробляючи на кожному доларі 0,0009 німецької марки.


Якщо в наведеному прикладі долари купуються за марки на валютному ринку Німеччини, тоді в цьому випадку курс називається прямим (direct), або нормальним (normal), котируванням. Якщо ж курс оголошується як кількість одиниць іноземної валюти за одну одиницю національної валюти, це називають непрямим (indirect), або оберненим (reciprocal), котируванням.
На практиці використовуються як пряме, так і обернене котирування. У Сполучених Штатах прийнято використовувати пряме котирування для внутрішніх (domestic) угод, їх часто називають американською системою (American system). У сфері міжнародної комерції банки найчастіше використовують європейську (European terms) або континентальну (continental base currency) систему, засновану на оберненому котируванні. Долар США прийнято вважати базовою валютою для міжнародних угод; у цьому випадку інша валюта в угоді називається валютою, що котирується (quoted currency), як показано в табл. 5.
Більшість відомих газет, особливо прямо пов'язаних з бізнесом або таких, що містять розділи "Бізнес", щодня публікують валютні курси. Так, наприклад, "Уолл-стрит джорнел" подає прямі й обернені курси 50 різноманітних валют у кожному номері. Ці курси - для міжбанківських операцій на суму понад 1 млн дол. США. Додатково до спот-курсів по кожній із названих валют подаються також термінові курси британського фунта, канадського долара, французького франка, німецької марки, японської єни і швейцарського франка.
І нарешті, останнім важливим терміном поточного ринку з негайною оплатою (спот-ринку) є крос-курс (cross rate), тобто валютний курс, розрахований на основі двох інших курсів. Оскільки більшість валютних операцій виражається в доларах США, найчастіше дві недоларові валюти співвідносять за допомогою крос-курсу.
Як вже зазначалося вище, поточний ринок, або спот-ринок, пов'язаний із торгівлею валютою протягом двох наступних робочих днів. Водночас деякі угоди або операції можуть початися в даний момент, а завершитися лише в майбутньому.
Форвардний курс - це курс, що використовується торговцями валютою для купівлі або продажу іноземної валюти в майбутньому. Існує різниця між поточним (спот) і форвардним курсом, що називається на форвардному ринку спредом.
Більшість валютних операцій проводиться комерційними банками, а інші операції виконують валютні брокери (brokers). Брокери - це спеціалісти, які спрощують угоди між банками і замінюють прямі контакти між ними. 58 % усієї торгівлі валютою в США відбувається на поточному (наявному) ринку, в основному міжбанківському. Наступною за величиною категорією є обмінні, або своп (swap), ринки. Своп - це одночасно і поточна, і термінова угода.
Серед інших основних валютних операцій варто назвати аутрайт форвард (outright forwards), тобто некомбіновані термінові угоди, опціо-ни (options) і ф'ючерсні (futures) контракти. Аутрайт форвард - це форвардний, або терміновий, контракт, не пов'язаний із поточним контрактом (spot transaction).
Ф'ючерсний контракт схожий на форвардний контракт у тому контексті, що він заздалегідь визначає валютний курс для обміну валюти в майбутньому. Проте він не настільки гнучкий, як форвардний, оскільки укладається на конкретні грошові суми і з конкретними термінами платежів, тоді як форвардний контракт можна в кожному випадку підігнати під визначений розмір угоди і терміни. Можливість укладення форвардного контракту залежить від характеру взаємовідносин клієнта з банком торговця, а ф'ючерсний контракт може бути укладений будь-якою особою через брокера на валютній біржі.
Валютний ринок заснований на економічному законі попиту і пропозиції. Іноді уряди країн втручаються у валютні операції з метою контролю валютних потоків, змушуючи свої центральні банки продавати або купувати валюту на відкритому ринку. Незважаючи на це, основна діяльність на валютному ринку обертається навколо комерційних банків у головних грошових центрах світу. Відповідно до огляду, виконаного Нью-Йоркським федеральним резервним банком у 1989 p., було встановлено, що 82 % валютних операцій припадає на міжбанківські операції, а решта 18 % розподіляється між ф'ючерсними та опціонним ринками, фінансовими і нефінансовими клієнтами.
У даний час комунікаційні мережі у світі настільки розвинуті, а також така велика кількість країн має валютні ринки, які діють практично без обмежень, що можна говорити про єдиний світовий ринок валюти. Він починає свою діяльність у невеликому масштабі в Новій Зеландії близько 9 години ранку за новозеландським часом - саме вчасно для того, щоб перехопити кінцеві результати роботи нью-йоркського ринку попереднього вечора. Через дві або три години розпочинає роботу ринок у Токіо, годиною пізніше - в Гонконзі й Манілі, а ще через півгодини - у Сінгапурі. До цього часу далекосхідний ринок вже активно працює, і фокус зміщується на Середній і Ближній Схід. Ринок у Бомбеї відкривається через дві години після ринку в Сінгапурі, а через півтори години естафету приймає Абу-Дабі, за ним - ще через годину - Джедца, годиною після - Афіни і Бейрут. На цій стадії торгівля на Далекому і Близькому Сході, як правило, стихає, але стає дещо нервовою, тому що торговці очікують розвитку ситуації в Європі. Ринки в Парижі і Франкфурті відкриваються на годину раніше, ніж у Лондоні, до цього часу ринок у Токіо готується до закриття, так що європейський ринок може мати уявлення про попередню торгівлю на японському ринку з його заключних операцій. Після обіду розпочинає роботу ринок у Нью-Йорку, і в міру того як згортається активність у Європі, акцент зміщується на захід. У пообідній час у Нью-Йорку торгівля також стихає. Передати естафету більше немає кому. Ринок у Сан-Франціско, що відстає від нью-йоркського на три години, є, по суті, філією останнього. Правда, можна передати невеличкі справи в банки Нової Зеландії, але ринок там дуже обмежений.
Зміни валютних курсів пов'язані з багатьма чинниками, їхню взаємодію показано на рис. 20. При цьому потрібно враховувати закономірності, позначені на схемі.

1. Теорія паритету процентних ставок. Згідно з цією теорією, процентні ставки в лірах, захищені від валютних ризиків, мають бути такими ж, як і процентні ставки в доларах. У наведених вище прикладах використовувалися процентні ставки за євродоларовими і євролірови-ми депозитами. Ринок евровалюта є міжнародним ринком, що є найбільш вільним від урядового і податкового регулювання.
Оскільки гроші можуть практично безперешкодно переміщатися між різноманітними евродепозитами, паритет процентних ставок практично завжди дотримується. Насправді, дилери встановлюють форвардну ставку в лірах, використовуючи інформацію про розбіжності в процентних ставках євроліри і євродолара.
Таке співвідношення не дотримується настільки суворо на внутрішньому ринку. В цьому випадку оподаткування та урядове регулювання іноді перешкоджає мешканцям однієї країни використовувати національні банківські депозити для захисту валютних ризиків на форвардному ринку.
2. Теорія очікувань форвардних курсів. Ця теорія не припускає, що прогнози менеджерів завжди ідеальні. Іноді фактичний майбутній валютний курс "спот" підстрибує вище старих форвардних курсів, а іноді буває нижчим. Але якщо теорія справедлива, тоді в середньому форвардний валютний курс має дорівнювати майбутньому курсу "спот". Знати про це дуже важливо для фінансового менеджера, оскільки це означає, що компанія, яка завжди виконує свої зобов'язання по валюті, не повинна витрачати додаткові кошти на її страхування.
Хоча в середньому форвардні валютні курси дорівнюють валютним курсам "спот", не варто надавати надмірне значення оцінці ймовірних змін валютного курсу "спот". Найчастіше, коли, здавалося б, має відбутися різке підвищення валютного курсу "спот" слідом за форвардним валютним курсом, реальне зростання виявляється меншим. І навпаки, зниження здається не таким сильним. Ці результати не збігаються з постулатами теорії очікувань. Навпаки, іноді складається враження, що компанії готові пожертвувати частиною прибутків або для придбання, або для продажу форвардного валютного контракту.
Необхідно також мати на увазі, що, як правило, форвардні валютні курси мало що говорять про валютні курси "спот". Це не означає, що форвардні валютні курси є поганим мірилом прогнозів менеджера, а лише те, що валютні курси важко передбачити. Деякі банки і консалтингові фірми складають прогнози змін валютних курсів.
Ефект Фішера - це теорія, що приписується Ірвінгу Фішеру (1867- 1947), економісту, який стверджував, що національні процентні ставки відображають можливі рівні інфляції. За його теорією, очікувані зміни обмінного курсу пов'язані з відмінністю процентних ставок в країнах обмінюваних валют. Нині ця теорія відома як міжнародний ефект Фішера. Цей ефект може продовжувати діяти або як результат взаємодії незміще-них форвардних курсів і паритету процентних ставок, або як результат процентного арбітражу, який здійснюється у вигляді ризику.
Глобальний ефект Фішера пов'язує різницю між процентними ставками в різних країнах з різницями в очікуваних темпах інфляції. Всі три типи прояву ефекту Фішера закладають основи для розуміння того, яким чином встановлюється рівновага міжнародного ринку капіталів.
Про масштаби операцій, проведених на валютних ринках, а також про наслідки цих операцій можна судити з "аварії фунта стерлінгів" восени 1992 p., яка відбулася завдяки діям одного з найбільших гравців цього ринку Джорджа Сороса.
Саме угода з фунтом стерлінгів в 1 млрд дол. зробила Дж. Сороса світовою інвестиційною суперзіркою. Він став людиною, що "підірвала Англійський банк", як говорили на Фліт-стрит. І це не перебільшення - Дж. Сорос справді вибив Велику Британію з європейського валютного механізму у вересні 1992 р. Він став визначним фінансистом XX століття.
Декілька слів про саму технологію успіху. На першій, підготовчій, стадії, що може тривати і декілька місяців, обережно скуповується валюта, проти якої буде вестися гра в майбутньому, і таким чином створюється "ударна група". Потім визначається належний момент, коли обрана грошова одиниця є особливо вразливою. Так Дж. Сорос, наприклад, для початку гри проти фунта стерлінгів вибрав осінь 1992 p., коли британська економіка переживала помітні труднощі. На початку вересня він зненацька "викинув" на європейські біржі величезну кількість фунтів стерлінгів за тодішнім курсом 2,8180 марки за фунт і скупив 15 млрд марок. Курс фунта через різке перевищення пропозиції над попитом стрімко покотився вниз, тому що інші біржові маклери також стали продавати англійську валюту. Незважаючи на масові інтервенції європейських національних банків, її курс 16 вересня був зафіксований на рівні 2,7780 марки. Відповідно до правил ЄС, якщо інтервенції національних банків не допомагають стабілізувати будь-яку валюту, то на порядку денному постає питання про її девальвацію і встановлення нових нижніх і верхніх меж допустимих коливань її курсу. Велика Британія (як і розраховував Дж. Сорос) обрала інший шлях: прагнучи уникнути девальвації своєї валюти, вона вийшла з ЄВС. Позбавившись підтримки національних банків, фунт продовжував деякий час падати, до 2,6530 марки 17 вересня і 2,5090 марки 30 вересня. В цей момент в гру знову вступив Дж. Сорос. Він різко скупив девальвуючу валюту за наявні в нього на початок цієї акції 15 млрд німецьких марок і отримав набагато більше фунтів, ніж він викинув на ринок. Це знову підняло курс фунта і принесло Дж. Соросу величезний прибуток, який він відразу конвертував у більш стійкі грошові одиниці.

6.4. ФІНАНСУВАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ

Для фінансування своїх зовнішньоторгових операцій експортери та імпортери можуть, у першу чергу, скористатися звичайними кредитними послугами обслуговуючого їх банку, а саме, контокорентними кредитами. Але специфічні умови зовнішньої торгівлі спричинили виникнення особливих кредитних форм і/або особливих форм забезпечення. Банки дуже часто підтримують зовнішню торгівлю своїх клієнтів гарантіями.
Гарантія повернення платежів (авансових сум). За такої гаранти банк, як правило, гарантує повернення авансових сум, отриманих його клієнтом для здійснення тієї чи іншої операції з поставки. Але гарантія повернення платежів (авансових сум) зустрічається також при авансуванні певних операцій щодо надання послуг, коли повернення авансів стає необхідним у випадку нездійсненої операції. Зазвичай розмір гарантій складає 15-30 % вартості замовлення.
Гарантія пропозиції. При тендерах банк учасника тендерних торгів гарантує певною сумою виконання контрактів поставки і договорів виробництва. Але це також розповсюджується на виплату сум, які зазвичай блокуються для можливо необхідного усунення браку. Звичайний розмір цієї гарантії 5-10 % від вартості поставки або послуг.
Гарантія коносаментів (letter ofidemnity). Банк бере на себе перед пароплавством зобов'язання відшкодування збитків, які можуть бути юридичне заявлені у випадку відпуску товарів без коносаментів (коли товар прибув у порт, а відправлені поштою коносаменти ще знаходяться в дорозі). Одночасно він бере на себе зобов'язання дослати затримані оригінали коносаментів. Доказом того, що вони були відправлені, як правило, є отримання копій, які завжди пересилають поштою окремо. Звичайний розмір такої гарантії 10-15 % вартості товару.
Форфейтинг є формою середньострокового експортного фінансування. Це поняття походить від французького "a forfait" - повністю, гуртом, разом. Під ним розуміють купівлю, як правило, кредитною установою платіжної вимоги експортера (в жиро- або вексельному обігу), яка супроводжується угодою про відмову від регресу при несплаті такої вимоги.
Перехід вимоги відбувається через поступку вимоги продавця (форфетисту) банку (форфейтеру), часто - на основі соло-векселя, виставленого імпортером на користь експортера й індосованого ним без забезпечення, з приміткою "without recourse" ("без регресу").
При жировимогах як додаткове забезпечення вимагають гарантію солідного банку в країні імпортера, а при соло-векселях - поручительство за ними.
Продажем експортної вимоги форфетист покращує свою ліквідність.
Ризик виконання вимоги несе форфейтер.
Лізинг- це фінансування, пов'язане з інвестиціями; в цілому, цей термін слід розуміти як надання права користування товарами на певний строк за плату.
Лізинг може діяти лише всередині однієї країни, коли сторона, яка дає в лізинг, і сторона, яка бере в лізинг, знаходяться в одній країні (Domestic leasing), або лізинг може "перетинати кордони" (Crossborder leasing), при якому партнери за договором мають свої офіційні адреси в різних країнах. Оскільки сторона, яка дає в лізинг, залишається власником наданих у лізинг виробів, і в цьому відношенні вони служать гарантією, то однією з умов транскордонного лізингу є юридична надійність у плані гарантій від зазіхань на об'єкт лізингу для власника (при затримці платежів).
З метою сприяння експортним операціям своїх клієнтів банки в країні експортера часто надають так звані кредити замовникам, тобто кредити закордонним споживачам (замовникам), причому ці кредити пов'язані із замовленням відповідного товару (цільовий кредит); виплата відбувається, як правило, за пред'явленням визначених договором купівлі-продажу документів, часто - безпосередньо експортеру.
Ризики країни імпортера в багатьох випадках покриваються страхуванням експортних кредитів у країні експортера, так що можливе відносно вигідне фінансування.
Купівля експортних товарів все більше залежить від імпорту виробів з країни споживача, щоб таким чином компенсувати валюту, яка витрачається, виручкою від експорту власної, прив'язаної до імпортної операції продукції.
Спочатку використовувані тільки в торгівлі між Сходом і Заходом, відомі тепер під назвою зустрічних угод, зустрічної торгівлі (Counter trade), бартерних операцій, компенсаційних угод, торговельні операції розповсюдилися також на торгівлю "порогових" і промислове розвинутих країн з країнами, що розвиваються. При цьому мова йде про зв'язок закупівель із зобов'язаннями щодо зустрічних закупкок або поставок. При цьому часто оплата замінюється повністю або частково переказом товарів і послуг.
Однак такі угоди лише в крайніх випадках можуть проводитися без балансування шляхом грошових платежів. При зустрічних угодах, які укладаються на практиці, існують два окремих договори, хоча вони і взаємно обумовлюються, тому що імпортер купить, тільки якщо експортер купить у нього. Але виконуються вони незалежно один від одного, тобто часто кожен із партнерів платить своєму контрагенту за зустрічну угоду.
Проектне фінансування дає можливість пропонувати точно адаптоване до конкретних потреб фінансування великих міжнародних проектів у таких галузях, як видобуток сировини (наприклад, нафта, газ, вугілля, золото, мідь), розвиток інфраструктур або комунікацій тощо.
При проектному фінансуванні банки застосовують методи, аналогічні тим, які використовуються підприємствами при прийнятті інвестиційних рішень. У той час, як у класичних кредитних операціях виходять із балансових показників боржника або з наявності забезпечення, проектне фінансування, в першу чергу, базується на прибутковості проекту, який буде фінансуватися. Таким чином, умовою є те, що проект повинен самостійно дати прибуток, тобто позитивне сальдо ліквідності для обслуговування власного і залученого капіталу.
Промислова кооперація і спільні підприємства (joint ventures). Для фінансування великих проектів або при довгострокових ділових відносинах часто доцільно створити спільне підприємство.
У випадку промислової кооперації відбувається об'єднання економічно та юридичне самостійних підприємств (або частин підприємств) з метою:
- спільного виконання великих і довгострокових замовлень за кордоном і
- спільного виконання зовнішньоторгових функцій (для використання переваг великих лотів в імпорті та експорті) або
- створення колективного підприємства в одній із двох країн чи в третій країні.
Спільне підприємство. Вітчизняне підприємство разом із закордонним засновує дочірнє підприємство за кордоном, офіційне місцезнаходження якого, як правило, розміщується в країні одного з партнерів і керівництво яким здійснюється двома партнерами спільно.
Такі спільні підприємства розвиваються дуже швидко останніми роками як у країнах, що розвиваються, так і в східноєвропейських. Партнери по такій кооперації мають переваги, перш за все, у:
- дешевій робочій силі в одній з двох країн;
- підвищенні продуктивності в одній з країн шляхом використання ноу-хау або капіталу з другої країни;
- полегшенні доступу на зарубіжний ринок або освоєнні внутрішнього ринку іноземним підприємством-партнером;
- кооперації на ринках третіх країн;
- зниженні політичного ризику шляхом залучення країн партнерів-учасників;
- зниженні податків, митних та інших зборів, беручи до уваги наявність статусу вітчизняного підприємства.
В більшості країн розроблено спеціальні закони для спільних підприємств. У багатьох промислове розвинутих країнах існують засоби фінансового сприяння створенню спільних підприємств, наприклад програма Joint- Venture-Phare-Program (JVPP) Європейського Союзу.
Фінансування наднаціональними фінансовими установами. Особливо значні для народного господарства інвестиції можуть фінансуватися і наднаціональними фінансовими установами, прикладами яких є:
а) група Світового банку:
- Міжнародний банк реконструкції і розвитку;
- Міжнародна організація розвитку;
- Міжнародна фінансова корпорація;
б) Європейський інвестиційний банк;
в) Банк для Східної Європи (Європейський банк реконструкції та розвитку).
Вони або фінансують такі інвестиції, або супроводжують їх так званим співфінансуванням (тобто спільним фінансуванням наднаціональної установи з одним або декількома комерційними банками).

6.5. РИЗИКИ У МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКАХ

У проведенні міжнародних розрахунків неможливо уникнути ризиків. Ризик існує як для імпортера, так і для експортера (кредитора і позичальника, агента і контрагента). В таблицях 6, 7 наведені різні види ризиків.



Ризик або небезпека зазнати втрат може залежати як від самого контрагента за контрактом, так і від політичної та економічної ситуації в країні чи в інших державах. За наявності, в принципі, однакових видів ризиків, причини їх виникнення для продавця і покупця різні.
1 сторони, і держави, і банки країн мають можливість зменшити додатковий ризик у зовнішній торгівлі; такі можливості зменшення ризиків наведено у табл. 8.

Одними з найпоширеніших ризиків при міжнародних розрахунках є ризики, пов'язані з несподіваними коливаннями обмінних курсів.
Є три типи ризиків обмінних курсів: операційний, бухгалтерський (ризик переоцінок) і економічний. У цій частині йтиметься про зменшення або навіть повне усунення першого зі згаданих ризиків.
Операційний валютний ризик - це такий ризик, якому піддаються ділові кола або приватні особи, коли майбутні платежі або отримання коштів повинні бути зроблені в іноземній валюті, майбутня ціна якої не визначена. Цей ризик може бути усунено використанням контрактів, які фіксують відносини, за якими повинні відбуватися передбачені в майбутньому платежі або надходження в іноземній валюті. Оскільки завжди є обставини, які можуть перешкоджати сторонам виконувати свої зобов'язання за такими контрактами, то було розроблено багато варіантів угод, що запобігають несприятливим результатам.
Найлегше усунути або істотно зменшити короткострокові операційні валютні ризики. Угоди з хеджування включають операції на форвардному, ф'ючерсному та опціонних ринках та ринках короткострокового капіталу. У випадках, коли таких ринків не існує, іноді звертаються до перехресного хеджування, використовуючи контракти у валютах, вартості яких тяжіють до взаємозалежності.
Довгострокове хеджування дорожче і більш складне для використання. Застосовуються у ньому прийоми і способи, такі як паралельні позики, валютні і кредитні свопи, які зменшують, але не усувають повністю операційні ризики. І часто компаніям і приватним особам доводиться вибирати між операційним валютним і кредитним ризиками.
Валютні ризики, пов'язані з переоцінкою, - другий тип валютних ризиків, під які підпадають підприємства і приватні особи при несподіваних змінах обмінних курсів. Переоцінка належить до операцій перерахунку фінансових звітів компанії з однієї валюти в іншу. При цьому валютний ризик переоцінки пов'язаний із зміною зареєстрованих даних про фінансовий стан компанії, викликаний змінами обмінного курсу, який використовується для переоцінки фінансових звітів.
Для переоцінки фінансових документів ми використовуємо обмінні курси. І несподівані зміни цих обмінних курсів призводять до незаплано-ваних змін у заявленому фінансовому стані компанії. Валютний ризик переоцінки належить до змін бухгалтерських вартостей прибутку і власного капіталу компанії, які відбулися через коливання обмінного курсу.
Природа валютного ризику переоцінки додатково ускладнюється тим, що в різних країнах існують різні бухгалтерські й розрахункові стандарти, які застосовуються для переоцінки фінансових документів з однієї валюти в іншу. Більшість цін, що вказуються у фінансових звітах компанії, базуються на початкових, а не на поточних значеннях вартостей. З цього випливає, що при переоцінці фінансових документів варто застосовувати обмінні курси, які відповідають початковим вартостям, а не поточним.
Валютний ризик переоцінки виникає внаслідок змін обмінного курсу на сумарні фінансові звіти багатонаціональних компаній. Глибина впливу і тип такого ризику залежать від методу, який використовується для переоцінки звітів про результати діяльності, і балансових звітів, підготовлених в одній валюті, в іншу. Основні підходи, використовувані для перерахунку фінансових документів, включають метод поточних і початкових вартостей, монетаристсько-немонетаристський метод і метод поточного обмінного курсу. Різні країни вибирають різноманітні методи, та й ті згодом видозмінюються. У США з 60-х років XX ст. в той чи інший час застосовувалися всі три методи.
Сучасна бухгалтерська практика в США керується документом FAS-52. Згідно з ним компанії повинні вибрати для своїх закордонних дочірніх фірм функціональні валюти. Якщо прибутки і витрати дочірньої компанії розраховуються в іноземній валюті, то ця валюта є функціональною. Якщо іноземна валюта схильна до гіперінфляції, то функціональною валютою є долар. Зміни розміру власного капіталу, викликані переоцінкою активів і зобов'язань за поточними курсами, фіксуються в спеціальній графі корекції переоцінки балансового звіту і не враховуються як прибутки чи втрати у звіті про результати діяльності. Найпоширенішим видом ризику, пов'язаним з обмінними курсами, є економічний валютний ризик, якому частково притаманні риси як операційного ризику, так і ризику переоцінки.
Економічний валютний ризик пов'язаний зі змінами вартості компанії, які залежать від змін обмінних курсів. Вартістю компанії вважається ринкова ціна акції, помножена на кількість таких акцій, випущених в обіг. Ринкова ціна акції - це ціна, при якій попит і пропозиція дорівнюють один одному. При такому стані ринку ніхто не вважає, що акція коштує більше, і ніхто не готовий сплачувати за неї вищу ціну. Аналогічно ніхто і не думає, що ця акція коштує дешевше, і ніхто не буде продавати її за нижчою ціною.
Намагаючись оцінити вартість акції, інвестори намагаються приблизно визначити майбутні надходження компанії. При цьому необхідно взяти до уваги і збільшення майбутніх прибутків компанії, і пов'язані з цим непевності. Для визначення вартості акції на даний момент результати попередніх розрахунків дисконтуються з урахуванням часу і можливої невизначеності. Якщо підсумкова оцінка вартості акції, до якої прийшов інвестор, вища її ринкової ціни, то він її купує; якщо нижча ринкової ціни - він її продає.
Економічний валютний ризик належить до змін ринкової або економічної вартості компанії в результаті змін обмінного курсу. Тією мірою, якою операційний курс і курс переоцінки впливають на ринкову вартість компанії, вони входять до складу економічного валютного ризику. До цього ризику схильні багатонаціональні корпорації, компанії, що займаються експортно-імпортними операціями, і навіть деякі види бізнесу, що працюють тільки на внутрішньому ринку. Економічний валютний ризик кількісно можна визначити за допомогою регресивного аналізу попередніх цін акції компанії і відповідних обмінних курсів валют, що впливають на ці ціни. Коефіцієнти регресії, що визначають зміну вартості акції при одиничній зміні вартості будь-якої окремої валюти, дають лінійні оцінки економічного валютного ризику компанії від кожної із валют.
Методики для зниження економічного валютного ризику включають вирівнювання валют платежів компанії з валютами, в яких відбуваються надходження коштів у компанію; диверсифікацію і використання відповідних стратегій для фінансування своєї діяльності закордоном. Проте, оскільки неможливо точно виміряти чинники, які пов'язують зміни обмінного курсу із змінами ринкової вартості компанії, то неможливо і точно провести хеджування економічного валютного ризику.

Контрольні запитання і завдання
1. У чому полягає сутність фінансового менеджменту у сфері ЗЕД?
2. Як виглядає схема фінансової діяльності ТНК?
3. Що таке валютний курс і як він визначається?
4. Які бувають типи валютних курсів?
5. Що таке валютний ринок?
6. У чому розбіжності прямого й оберненого котирування?
7. Чим відрізняється спот-курс від форвардного курсу?
8. Які відмінності маржі від спреду?
9. Які теоретичні положення лежать в основі взаємодії валютних курсів ?
10. Що сприяло успіху Дж. Сороса в його грі проти британського фунта стерлінгів.
11. Що таке операційний валютний ризик і як його уникнути?
12. Як страхуються валютні ризики переоцінки?
13. Який зв 'язок між економічними, операційними і валютними ризиками переоцінки ?
14. У чому проявляються суть та особливості міжнародних розрахунків?
15. Які форми міжнародних розрахунків ви знаєте?
16. Яка характеристика, класифікація і умови застосування акредитивної форми платежу та інкасової форми розрахунків, специфіка цих форм, характеристика чека, векселя як засобу розрахунку? Особливості платежу на відкритий рахунок та банківського переказу, їх переваги та недоліки?
17. Які основні документи необхідно представити в комерційний банк підприємству для купівлі іноземної валюти під імпортний контракт не-міжбанківського валютного ринку України ?
18. Охарактеризуйте основні форми середньострокового та довгострокового фінансування зовнішньої торгівлі: банківські гарантії, лізинг, форфейтинг, зустрічна торгівля, проектне фінансування, промислова кооперація і спільні підприємства, фінансування наднаціональними фінансовими установами.
Література
1. Бреши Р., Майерс С. Принципы корпоративных финансов: Пер. с англ - М" 1997.
2. Брігхем Є.Ф. Основи фінансового менеджменту: Пер. з англ. - К., 1997.
3. Внешнеторговые сделки / Сост.: И.С. Гринько. - Сумы, 1994.
4. Дегтярева О. И. Внешнеэкономическая деятельность: Учеб. пособие для вузов. - М., 2000.
5. ДениэлсДж. Д., Радеба Или X. Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции. - М., 1994.
6. Кириченко О.А. та ін. Банківський менеджмент. - К., 1999.
7. Кириченко О.А. Деякі аспекти входження України у світову господарську систему // Економіка України. - 1997. - № 7.
8. Луцишин 3.0. Міжнародні валютно-фінансові відносини: практична філософія та реалії української економіки. - Тернопіль, 1997.
9. Madura I. International Financial Management. - Third edition. - N.-Y., 1992.
10. Самсонов Н.Ф., Баранникова Н.П., Строкова Н.И. Финансы на макроуровне: Учеб. пособие для вузов. - М., 2001.
11. Слейтер Р. Сорос. Жизнь, деятельность и деловые секреты самого большого в мире инвестора. - Харьков, 1996.
12. Стровский Л.Е., Казанцев С.К., Паршина Е.А. и др. Внешнеэкономическая деятельность предприятия: Учеб. для вузов / Под ред. проф. Л.Е. Стров-ского. - 2-е изд., перераб. и доп. - М., 1999.
13. Херрис Дж. Менвилл. Международные финансы: Пер. с англ. - М., 1996.

Глава 7 Менеджмент у міжнародних корпораціях

Транснаціональні корпорації. Особливості функцій менеджменту і планування в міжнародних корпораціях. Планування в ТНК. Прийняття управлінських рішень у транснаціональних компаніях. Організаційна структура міжнародних корпорацій і культура їх діяльності. Управління персоналом у міжнародних компаніях. Керівництво, комунікації і контроль у транснаціональних корпораціях.

Українським підприємствам, що працюють на закордонних ринках, досить часто доводиться мати справу з потужними міжнародними (транснаціональними) корпораціями. Для того, щоб успішно співпрацювати з цими корпораціями, важливо не тільки аналізувати їхні дії на світових і національних ринках, оцінювати продукцію, що випускається, і надані послуги, добре орієнтуватися в їхніх щорічних звітах, але і чітко уявляти собі внутрішню структуру таких компаній. Мова йде про систему планування транснаціональних компаній, використовувані організаційні структури, підбір персоналу і його мотивацію, керівництво і практику прийняття рішень, контроль та ін. Всі ці аспекти вивчає менеджмент зовнішньоекономічної діяльності і зокрема менеджмент ТНК.

7.1. ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ КОРПОРАЦІЇ

Міжнародний бізнес - це будь-які господарські операції, що проводяться суб'єктами двох або більше країн з метою одержання прибутку. В якості таких суб'єктів можуть виступати як приватні, так і державні організації незалежно від розмірів, галузей та ін. При цьому в міжнародному бізнесі головну і зростаючу роль відіграють так звані транснаціональні корпорації (ТНК). За офіційним визначенням ЮНКТАД, транснаціональна корпорація (transnational corporation, multinational corporation, multinational company, multinational enterprise) ~ це підприємство, що об'єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності в двох чи більше країнах і провадить єдину політику і загальну стратегію завдяки одному або декільком центрам прийняття рішень.
Багатонаціональна компанія (БНК) використовує міжнародний підхід у пошуку закордонних ринків і при розміщенні виробництва, а також комплексну глобальну філософію бізнесу, що передбачає функціонування компанії як всередині країни, так і за кордоном. Повноцінна БНК, як правило, вдається до більшості з вищезазначених форм господарських операцій. Оскільки важко з впевненістю визначити, чи впроваджує фірма міжнародний підхід, використовується більш вузьке робоче визначення БНК. Зокрема, деякі автори підтверджують, що компанія повинна мати виробничі потужності, розміщені у певній мінімальній кількості країн, або досягти певного розміру, щоб її можна було віднести до класу БНК. Термін "багатонаціональна корпорація" також загальноприйнятий у літературі, присвяченій міжнародному бізнесу, і найчастіше вживається як синонім багатонаціональної компанії. Ми віддаємо перевагу терміну "компанія", оскільки у світі існує різноманіття компаній-партнерів, що мають загальний бухгалтерський баланс, але не приймають при цьому організаційну форму корпорації.
Ще одним терміном, який найчастіше використовується замість БНК, особливо в рамках ООН, є транснаціональна корпорація, або ТНК. Ним користуються також для визначення компаній, що знаходяться в різних країнах, але є власністю та очолювані громадянами однієї країни. Щоб уникнути непорозумінь, термін ТНК вживатимемо в другому значенні.
Деякі автори ділять БНК на дві категорії. До глобальної компанії відносять таку, яка інтегрує воєдино господарську діяльність, що здійснюється в різних країнах. Подібна компанія проектує видання або схему надання послуг стосовно певного сегмента світового ринку або в різних країнах виготовляє складові одного виробу. Багатокраїновою компанією називають компанію, що припускає великий ступінь незалежності при проведенні операцій у кожній з країн.
У транснаціональних корпораціях управлінська діяльність відрізняється певною специфікою, хоча суть її, як і в національних компаніях, зводиться до налагодження ефективної співпраці співробітників компанії. Проте, оскільки самі співробітники є громадянами різних країн, виникають додаткові проблеми управління персоналом, зокрема мовні й культурні бар'єри, розбіжності цінностей, поведінки, вірувань та ін. Подібні нові проблеми виникають і в процесі здійснення інших функцій управління: планування, організації, керівництва, контролю.
Сутність менеджменту у міжнародних корпораціях полягає саме в тому, що він є процесом застосування управлінських концепцій та інструментів у міжкультурному середовищі та одержанні, завдяки цьому, додаткових вигід і економії часу. А об'єктом менеджменту є транснаціональні корпорації. Завдяки більш досконалому менеджменту, порівняно з національними компаніями, вони не тільки нарощують свою присутність на міжнародних ринках, але й активно впливають на розвиток міжнародного бізнесу, діяльність національних фірм на світових ринках.
Якісні зміни в організаційних формах і методах міжнародної діяльності фірм - це результат тих зрушень, що відбуваються в сфері виробництва, де панівні позиції належать ТНК. Ці зміни відображають той факт, що проблема відтворення все більше перетворюється в проблему ринку, і, щоб здійснити розширене виробництво, ТНК все глибше впроваджуються в сферу міжнародного обігу шляхом створення власної закордонної мережі. Це впровадження водночас означає, що характер і сутність міжнародної діяльності фірм зазнають істотних змін, оскільки вона все більше відображає результати виробничої кооперації і виробничих зв'язків як між значними ТНК, так і всередині них.
Зосередження значної частини міжнародного товарообміну в ТНК і здійснення його у формах і методах, властивих їхній економічній природі, визначають багато в чому характер міжнародних економічних зв'язків за сучасних умов. Транснаціоналізація виробництва і капіталу стала не тільки безпосередньою умовою функціонування і розвитку ТНК, але і чинником, що визначає відомою мірою темпи і пропорції розвитку всієї світової системи господарства. Зі зростанням ролі зовнішньоекономічної сфери в діяльності ТНК вона стає все більш діючим чинником їхнього економічного зростання.
Найважливіші зміни в сутності міжнародної діяльності ТНК виявляють себе, насамперед, у тому, що поряд із торгівлею в її традиційному вигляді все більшого значення набувають нові форми обміну, такі як виробниче співробітництво, обмін науково-технічними знаннями і досвідом, іншими послугами.
Розвиваючись з кінця 60-х років XX ст., виробниче співробітництво і тісно пов'язана з ним торгівля науково-технічними знаннями перетворились на найбільш інтенсивно зростаючі сфери міжнародних економічних зв'язків між країнами й обумовили істотні зміни в структурі цих зв'язків. Міжнародний торговий патент, пов'язаний із реалізацією поставок у рамках виробничого кооперування перебуває у тісному зв'язку з виробничими потребами зацікавлених компаній.
Істотні зміни, що відбулися в міжнародному товарообігу, все частіше стають результатом розвитку міжнародних зв'язків ТНК, що укладаються на основі економічного і науково-технічного співробітництва між ними безпосередньо в матеріальному виробництві. Наслідком цього стало значне ускладнення продукції, що надходить у міжнародний товарообіг (унікальне і комплектне устаткування); часта зміна і відновлення продукції; швидке розширення її асортименту; зростання кількості взаємозамінних продуктів, вироблених різними технологічними способами; підвищення ступеня обробки сировини і матеріалів; розширення поставок проміжної продукції - компонентів, частин і деталей. У зв'язку з цим зросли кількість, складність, частота і різноманітність комерційних операцій на світовому ринку, що робить їх різнобічними і багатогранними.
Зміни, які додали якісно нового характеру формам і методам міжнародної діяльності, що застосовуються ТНК, багато в чому залежать від характеру діяльності ТНК і видів продуктів, що випускаються, від ступеня диверсифікації і структури виробництва, масштабів і характеру діяльності закордонних дочірніх компаній, специфіки ринків країн-імпортерів і багатьох інших чинників.
Характер міжнародної діяльності ТНК накладає істотний відбиток на розвиток міжнародного товарообміну, оскільки ТНК контролюють більше половини світової торгівлі і перетворили понад третину міжнародного товарообміну на внутрішньокорпоративні поставки неторгового характеру. Це означає, що ТНК одержали можливість здійснювати регулюючий вплив на міжнародну торгівлю в цілому, переносячи на неї застосовувані ними форми і методи. Оскільки внутрішньокорпоратив-ний обіг ТНК носить, певною мірою, планомірний характер, ця планомірність певним чином впливає на розвиток міжнародних економічних зв'язків, сприяючи посиленню їхньої збалансованості.
Відносини між найбільшими фірмами на світовому ринку стрімко переміщуються у сферу регулювання номенклатури, масштабів їхньої виробничої діяльності і ступеня участі в міжнародному поділі праці. Зміна форм і методів здійснення діяльності ТНК на світовому ринку відбиває пошук ними шляхів вирішення економічних проблем за умов посиленої конкурентної боротьби.
Взагалі, застосовувані БНК форми і методи міжнародних економічних зв'язків сприяли перетворенню їх у ТНК. Зростання потужності ТНК і їхньої панівної ролі на світовому ринку було визначено розвитком організаційних форм і методів їхньої міжнародної діяльності. Це свідчить про те, що розвиток форм і методів міжнародної діяльності ТНК є діалектичним процесом, що веде до виникнення в них якісно нових рис і водночас потребує подальшої зміни форми методів з метою пристосування до умов і потреб світового ринку.
Нові явища в організаційних формах управління міжнародною діяльністю ТНК випливають, насамперед, з проведеної ними політики переорієнтації від експорту товарів з країни базування материнської компанії до здійснення виробничої діяльності на підконтрольних закордонних виробничих підприємствах з наступною реалізацією продукції на закордонних ринках. Це продиктовано прагненням ТНК використовувати відносний надлишок капіталу для збільшення норми прибутку, одержуваної в країнах з більш низькою заробітною платою, меншими податками, витратами на сировину, транспортування та ін.
Однією з найважливіших умов зростання закордонної виробничої діяльності є тенденція до транснаціоналізації господарського життя, що за умов науково-технічної революції обумовила зростаючу потребу у спеціалізації і кооперуванні виробництва. ТНК стали все ширше використовувати спеціалізацію і кооперування виробництва як важливу форму, що забезпечує підвищення прибутковості виробництва в глобальному масштабі. Це здійснювалося, зокрема, шляхом розмежування виробничих програм між закордонними дочірніми компаніями, підвищення їхньої конкурентоздатності в результаті впровадження на їхніх підприємствах передових науково-технічних досягнень, отриманих в материнській компанії. Важливим стимулом до розширення закордонної виробничої діяльності ТНК було також зростання об'єктивної потреби величезного за масштабами виробництва на значних ринках збуту. Така потреба посилювала їхнє прагнення до зовнішньоекономічної експансії, бажання обминути митні й інші бар'єри і розширити свої позиції на ринках інших країн шляхом наближення до безпосереднього споживача з метою більш повного врахування його вимог і попиту. Це викликало необхідність виникнення і розвитку відповідних форм міжнародної діяльності ТНК. Природно, що управління міжнародними компаніями вимагає від менеджерів не тільки знання інших культур, починаючи з мов, але й інших якостей. Далеко не завжди успішний менеджер національної компанії є настільки ж успішним у транснаціональній компанії. Проведені численні дослідження дозволили виявити характеристики більш і менш спроможних менеджерів до міжнародного бізнесу. Результати цих досліджень подано в табл. 9.
Як видно з таблиці, вимоги до більш спроможних менеджерів у міжнародному бізнесі істотно відрізняються від звичних критеріїв успішного менеджера. Так, у процесі прийняття рішень звичним є використання фактів та інформації. У міжнародному бізнесі надійнішими є почуття і враження. Справа в тому, що факти добре використовувати в межах однієї культури. Сама аргументація фактами менш переконлива, ніж враження та інтуїція, засновані не тільки на документованій інформації (факти), але й на невловимих процесах, які важко довести фактами. Дуже важливим є питання адаптації до культури. Тут корисно узагальнювати самі процеси (що робиться?), але не їхні основи, причини (чому це відбувається?). Виявляючи причину, ми неминуче нав'язуємо ситуацію, свою культуру як стандарт, а це помилка. Немає правильних і неправильних культур. Є різні культури, до яких треба пристосовуватися.


7.2. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІЙ МЕНЕДЖМЕНТУ І ПЛАНУВАННЯ В МІЖНАРОДНИХ КОРПОРАЦІЯХ

Функції управлінської діяльності в міжнародних корпораціях наведено в табл. 10.


Як видно з таблиці, функції менеджменту в міжнародних компаніях мають істотні відмінності у зв'язку з діяльністю на міжнародних ринках, набором персоналу з різних країн, використанням різних систем обліку і звітності та ін. Ці обставини важливо враховувати в управлінні. Зокрема, розробляючи плани, потрібно збирати інформацію про різні ринки. Різні системи бухгалтерського обліку, що використовуються відділеннями компанії в різних країнах, потребують подальшої консолідації балансів та інших форм звітності. Розглянемо ці особливості функцій управління в транснаціональних корпораціях більш детально.
7.2.1. ПЛАНУВАННЯ В ТНК
Спочатку розробляються довгострокові стратегічні цілі, що на довгий час згуртовують організацію, яка прагне підвищити свої конкурентні можливості на глобальному рівні. Хоча деякі компанії починають, маючи настільки чітке уявлення про перспективу, що, як правило, виробляють їх у ході справи, якщо досягають успіхів у міжнародній діяльності. На такому етапі проводиться аналіз внутрішніх можливостей. При цьому оцінюються ресурси компанії, обмеження, що поширюються на її діяльність у цілому, а також чинники зовнішнього середовища, які по-різному впливають на окремі підрозділи. Тільки пройшовши цей етап, компанія може логічно вибудувати структуру міжнародної діяльності.
Оскільки кожна країна, в якій фірма проводить або має намір проводити свої операції, унікальна, аналіз місцевих умов варто виконувати до остаточного вибору альтернатив. Наприклад, місцеві чинники маркетингу дозволяють вибрати стратегію стосовно асортименту продукції. Можна встановити пріоритети таким чином, що програми реалізації тих чи інших альтернатив легко буде доповнити або скоротити, щоб вивільнити додаткові кошти для досягнення намічених цілей, коли змінюється доступність ресурсів або умови діяльності. Компанія може, наприклад, вибрати варіант переказу дивідендів з однієї із своїх філій у головну організацію, але це може виявитися нездійсненним. Керівникам необхідно також передбачити, що робити з прибутками, якщо буде введено валютний контроль.
Конкретні цілі необхідно також визначити для кожного операційного підрозділу поряд із виробленням способів виміру як відхилень від плану, так і параметрів, що їх зумовлюють. Завдяки своєчасній оцінці, керівництво може почати коригування плану або, в крайньому випадку, вдатися до надзвичайних заходів для досягнення своїх цілей. Розглянемо досвід планування в компанії "Мацусіта". Система планування в компанії "Мацусіта" проста, але багатогранна. Кожні 6 місяців від усіх керуючих відділеннями вимагаються три плани: довгостроковий п'ятилітній, що оновлюється залежно від того, як нова технологія та економічна ситуація змінюють майбутнє відділення; середньостроковий дворічний, що приводиться в дію в міру втілення в життя довгострокової стратегії розширення виробничих потужностей і виробництва нових виробів. Обидва плани не розглядаються старанно вищою адміністрацією компанії, хоча їм приділяється пильна увага з боку керівництва продуктових груп, в які входять ті або інші відділення; третій план є виробничою програмою на майбутній піврічний робочий період. Він направляється керуючими відділеннями на розгляд вищому керівництву. У плані викладені щомісячні перспективні оцінки випуску продукції, збуту, прибутків, матеріальних запасів, дебіторської заборгованості, потреби в кадрах, планового завдання щодо управління якістю і капіталовкладенням. Коли виникає відхилення від плану, спеціальна група, сформована з персоналу керуючими відділеннями і незалежних контролерів, оперативно розслідує причини відхилень.
Система планування у відділеннях (філіях) припускає, що кожний самостійний відділ у рамках відділень (філій), а потім і філія розробляють свій план. На їхній основі готується загальний план для усієї компанії. План розробляється на рік і складається з декількох документів:
- виробничий план;
- план продажу;
- плановий кошторис прибутків і збитків;
- план інвестицій;
- плановий кошторис капіталу (баланс джерел фінансування і напрямок витрат);
- плановий баланс;
- баланс оборотного капіталу.
"Технологія" планування показана на рис. 21 і містить у собі декілька послідовних кроків.

Основні положення затвердженого плану філії передаються президентом кожному керуючому філією в формі планового кошторису (бюджету) філії. Цей кошторис називається також "документом із королівською печаткою" (рис. 22).

Церемонія цієї передачі - виключно японська особливість, тому що "документ із королівською печаткою" розглядається як контракт між президентом компанії і керуючим філією. Виконання плану філії є обов'язковим для керуючого.
"Документ із королівською печаткою" містить тільки основні положення плану філії: обсяг торгового обігу, плановий прибуток і капітал філії. Відсоток виплат центральному офісу корпорації визначається як фіксований відсоток від обсягу продажу філії - в розмірі 3 % (загальний для усіх філій).
Кожний керуючий філією відповідає за досягнення, зафіксовані у "документі з королівською печаткою". Вибір методів, що використовуються для виконання цієї угоди, дається керуючим філією. Наведена процедура планування характерна для системи управління фірмою "Мацусіта".

7.3. ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ У ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОМПАНІЯХ

Будь-яка корпорація повинна визначити, на якому рівні варто приймати рішення з таких різноманітних питань, як асортиментна політика, придбання фондів, розміщення ліквідних активів. Чим вищий рівень прийняття рішень в організації, тим більшою мірою їх можна вважати централізованими; чим нижчий цей рівень, тим вони ближчі до децентралізованих. Проблему централізації і децентралізації можна аналізувати з позицій компанії в цілому або окремої її частини, якщо обмежитись, наприклад, конкретною філією. У цьому розділі останній випадок не розглядається, а викладений матеріал присвячений взаємозв'язку операцій на рівні країн з іншими частинами БНК, наприклад штаб-квартирою, регіональними бюро або іншими філіями. Рішення, ухвалені на рівні закордонної філії, вважаються децентралізованими, а прийняті на більш високих рівнях - централізованими. На централізацію і децентралізацію діють взаємовиключні чинники, тому політику стосовно організації фірми варто адаптувати до унікальних обставин її функціонування.
Повну централізацію і децентралізацію можна вважати крайнощами. По суті, жодна компанія не приймає тільки централізовані або тільки децентралізовані рішення; навпаки, будь-яка компанія змінює політику відповідно до типу проблеми і конкретних обставин. Місце, де приймаються рішення, може залежати від виду продукції, функції, країни. Крім того, в житті прийняття рішень рідко відбувається так асиметрично, як це може здатися. Інакше кажучи, менеджер може мати повноваження для прийняття рішень, але він вправі проконсультуватися і досягти згоди з іншими менеджерами, перед тим як скористається своїми повноваженнями.
Є чотири сфери міжнародного бізнесу, в яких приймаються переважно централізовані рішення:
- маркетингова міжнародна політика;
- фінанси;
- використання потенціалу експатріантів;
- використання виробничих потужностей.
Під час обговорення проблеми вибору місця прийняття рішень варто враховувати ступінь важливості конкретних рішень. Іноді цю думку висловлюють запитанням: "Які припустимі втрати в результаті прийняття неефективного рішення?". Чим значніші потенційні втрати, тим вищий рівень, на якому в організації знаходиться функція контролю. Якщо говорити, наприклад, про рішення в сфері маркетингу, то самостійність філій стосовно вибору конструкції виробу не можна порівнювати з автономією стосовно реклами, ціноутворення чи розподілу продукції. На конструювання, як правило, витрачається набагато більше коштів, ніж на реалізацію інших функцій, тому потенційні втрати від неправильного рішення будуть вищими. Крім того, скоригувати або скасувати неправильні рішення, що стосуються реклами, ціноутворення і розподілу, набагато простіше. Замість безпосереднього визначення кола рішень, що можна приймати на рівні філій, доцільніше встановити кількісні межі витрат і надати, тим самим, автономію філіям у прийнятті рішень, що не потребують значних капіталовкладень, наполягаючи при цьому на затвердженні згори більш значних операцій.

7.4. ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА МІЖНАРОДНИХ КОРПОРАЦІЙ І КУЛЬТУРА ЇХ ДІЯЛЬНОСТІ

З розширенням закордонних операцій перед корпорацією постає завдання адаптації її організаційної структури до змінного середовища для ефективнішого пристосування діяльності закордонних філій до цілей корпорації. При цьому виникає організаційна структура, яка виступає результатом взаємодії ряду чинників, в тому числі місця розташування і типу закордонних підприємств, їхнього впливу на загальну ефективність роботи корпорації, характеру активів, використовуваних для ведення бізнесу поза країною базування, і перспектив досягнення цілей міжнародної діяльності і загальних цілей корпорації в часі.
Фірмам варто визначати статус філій і створювати організаційні структури відповідно до загальних напрямів. Структурна схема для кожної країни може бути індивідуальною завдяки унікальності характеру діяльності філій і специфічності умов у кожній країні. Іноді в країнах створюються додаткові структурні підрозділи для координації діяльності, що охоплює більше ніж одну країну. Від форм і методів ведення операцій і розміщення виробничих підрозділів в країні базування і за кордоном залежать податки, витрати і контроль. Тому організаційна структура істотно впливає на досягнення цілей корпорації.
Всі різновиди закордонної діяльності можуть бути зібрані воєдино (наприклад, у рамках міжнародного відділу або підрозділу) або ж згруповані за видами продукції, однорідними функціями чи регіонами аналогічно структурі компанії в країні базування. На рис. 23 (А-Д) у спрощеній формі проілюстровано підходи інтеграцій закордонних операцій в регіональні групи; практично кожна компанія використовує якийсь із цих підходів.
Міжнародний відділ. Організаційне виділення міжнародних операцій дозволяє працівникам зі спеціальною підготовкою займатися такими різними питаннями, як оформлення експортної документації, укладання валютних угод, встановлення відносин з урядами закордонних країн. Об'єднавши всі закордонні операції, відповідний відділ може набути достатньої "критичної маси", щоб стати в організації дуже впливовою силою.





Якщо закордонна діяльність розподілена між звичайними виробничими або функціональними підрозділами, вона може бути настільки незначною, порівняно з бізнесом у власній країні, що компанія майже не цікавиться її розвитком, її виділення призведе до встановлення визначених взаємовідносин між міжнародним відділом і внутрішніми відділами, що займаються виробництвом продукції, кадрами, технологією та іншими питаннями. Оскільки працю менеджерів внутрішніх відділів оцінюють за результатами роботи всередині країни, ці люди можуть не допускати міжнародний відділ до своїх кращих ресурсів, використовуючи їх для поліпшення власних показників роботи.
Рис. 23 А ілюструє випадок виділення закордонних операцій у самостійний підрозділ, так, наприклад, діє фірма "Кемпбелл суп". Хоча подібна структура не дуже популярна в європейських БНК, їй, очевидно, віддають перевагу БНК, що базуються в США. Одна з причин такої розбіжності в поглядах полягає в тому, що американські компанії, як правило, сильніше залежать від внутрішнього ринку, ніж європейські; з цієї причини саме знаходження "критичної маси" дозволяє їхнім міжнародним відділам набрати силу.
Підрозділ, утворений за ознакою виду продукції. На рис. 23 (Б, В, Г) показано варіанти скоріше інтеграції, а не виділення міжнародних операцій. Продуктова організаційна структура (Б) популярна в компаніях, що працюють із диверсифікованими (насамперед шляхом придбання інших фірм) групами продукції, як, наприклад, у "Моторолі". Найчастіше продуктові групи навіть у виробництві всередині країни бувають цілком незалежними одна від одної. Зазначимо, що при цьому різні філії в одній і тій самій іноземній державі звітують перед керівництвом різних продуктових відділів у штаб-квартирі.
Підрозділ, утворений за регіональною ознакою. Організаційна структура, побудована за географічною ознакою (рис. 23 В), популярна, насамперед, у компаній з дуже розвинутими міжнародними операціями, у котрих немає домінування якоїсь однієї країни або регіону. Встановлено, що така структура частіше трапляється серед європейських БНК типу "Нестле", ніж серед американських, оскільки для останніх внутрішній ринок має величезне значення. Пригадаємо, що "Нестле" може використовувати таку організаційну структуру, тому що в операціях жодний регіон не має переваг.
Функціональна організаційна структура. Функціональна структура (рис. 23 Г) застосовується, насамперед, компаніями, що займаються видобутком корисних копалин (наприклад, нафти або бокситів), оскільки їхня продукція найвищою мірою однорідна, отже, методи виробництва і маркетингу в країнах практично однакові. Таку структуру використовує, наприклад, нафтова корпорація "Екссон".
Матрична структура. Через проблеми, притаманні інтеграції чи виділенню закордонних операцій у формі самостійного підрозділу, деякі фірми, наприклад "Доу кемікл", вибирають матричну організаційну структуру (рис. 23 Д). В організаціях такого типу закордонна філія звітує перед більш ніж однією групою (продуктовою, функціональною або регіональною). Теоретично, оскільки кожна група поділяє відповідальність за міжнародну діяльність з іншими групами, то вона від них залежить. Групи стають більш взаємозалежними, починають обмінюватися інформацією, і в кінцевому рахунку в прагненні налагодити обмін ресурсами кожна виробляє глобальні стратегічні перспективи. Наприклад, керуючі різними продуктовими групами прагнуть, щоб персонал підрозділу досліджень і розробок, що знаходиться у відповідній функціональній службі, одержав завдання розробляти технологічні процеси, які належать до продукції саме їхнього профілю. Ці ж керуючі продуктовими групами прагнуть, щоб регіональні керуючі приділяли належну увагу цехам з виробництва їхньої продукції в регіоні. Конкурують між собою не тільки продуктові групи - функціональні і територіальні підрозділи також повинні боротися за ресурси, які перебувають в розпорядженні інших підрозділів у матричній структурі.
Матрична форма організаційної структури дає змогу в процесі прийняття стратегічних рішень врахувати всі основні перспективи, однак вона не позбавлена недоліків. Одна з проблем полягає в тому, що група і коаліції з неминучістю вступають у боротьбу за дефіцитні ресурси, і коли керівники менш високих рівнів не можуть досягти згоди, необхідно приймати управлінські рішення і розподіляти ресурси на рівні, вищому за груповий. Такі чинники, як, наприклад, особлива довіра начальства до конкретного керівника або групи, можуть обумовлювати переважання рішень на їхню користь. Спостерігаючи за цим, інші співробітники можуть приходили до висновку, що відносна сила визначається приналежністю до конкретної групи або близькістю до конкретного керівника, через що керівники починають витрачати свою енергію на зусилля, що сприяють, як їм здається, посиленню їхнього авторитету, але зрештою розбіжності у відносній силі підрозділів тільки збільшуються. В результаті у процесі прийняття корпоративних рішень можуть бути зовсім не подані саме ті сфери діяльності, які могли б скласти найкращий глобальний стратегічний вибір. Таким чином, переваги матричної структури будуть нейтралізовані недружніми міжособистісними стосунками. Окремі методи дозволяють частково розв'язати описану проблему, наприклад, регулярний перерозподіл працівників між групами і розробка додаткових систем звітності й контролю, що відображають потреби кожної з груп (продуктової, функціональної і регіональної) на глобальному рівні. Проте застосування таких методів супроводжується додатковими витратами.
Будь-яка корпорація сповідує якісь загальні цінності, які поділяють усі її працівники. Такі цінності утворюють корпоративну культуру і формують механізм контролю, який є невидимим, але допомагає застосовувати офіційні, так би мовити, бюрократичні, механізми контролю. БНК меншою мірою спирається на корпоративну культуру з метою контролю, оскільки в менеджерів з різних країн можуть бути різні уявлення про правила ведення справ, а також про цінності й переваги, що існують у штаб-квартирі. Проте фірми намагаються поширювати корпоративну культуру, забезпечуючи тісніші контакти між керівниками філій з різних країн. Часті переміщення менеджерів з однієї країни в інші розширюють уявлення цих людей і підвищують їхню відданість системі цінностей і цілей корпорації, а в результаті спрощуються процедурні питання, зменшується потреба в комунікаціях всередині управлінської піраміди і необхідність контролю за діяльністю філій. Наприклад, компанія "ЗМ" не тільки влаштовує курси підвищення кваліфікації для менеджерів своїх філій, але й утворює групи навчання з представників різних країн, для того щоб кожна група була конгломератом поглядів людей багатьох національностей. "Івеко", другий у Європі виробник вантажних автомобілів, - компанія, що утворилася в результаті злиття італійських, німецьких і французьких фірм, прийшла до висновку, що єдину культуру важко сформувати за допомогою менеджерів похилого віку. Тому організація постійно займається активним пошуком кращих випускників університетів з всієї Європи і спрямовує їх на роботу в кожну з трьох країн, перед тим як вони одержать призначення в штаб-квартиру корпорації.
Рівень контролю з боку штаб-квартири за підбором керівників вищої ланки для філій може вказувати з достатньою точністю, який рівень контролю над діяльністю філій персонал штаб-квартири вважає необхідним. Направлення спеціалістів із країни базування на керівні посади у філіях чи навіть встановлення стандартів підбору і навчання можна вважати засобом забезпечення лояльності стосовно культури корпорації, а не культури філій. Такий підхід може бути ефективним навіть при частковому володінні закордонним підприємством або в ситуації, коли головна фірма вимагає від філій складання перспективних планів розвитку.
Незалежно від того, де ви працюєте, через значення міжнародного бізнесу, що посилюється, найважливішим стає вміння спілкуватися з людьми з інших країн. З філософської точки зору, найкращий спосіб розвинути в собі ці навички полягає у вивченні й аналізі відмінностей, які притаманні людям, що належать до інших культур.
Одна з прикрих помилок - думати, що "люди всюди однакові". Насправді представники інших культур різняться релігійними переконаннями, ціннісними пріоритетами, ставленням до правових норм, способом прийняття рішень, часовим відчуттям, методами використання простору, мімікою, жестами і своїми манерами. Ці відмінності можуть призвести до непорозуміння в міжнародних ділових відносинах, особливо якщо, крім цього, існують мовні бар'єри. У багатьох країнах, наприклад, жінки все ще не відіграють помітної ролі в бізнесі. У результаті жінки-адміністратори американських фірм, що працюють з іноземними компаніями, можуть виявити, що їх усунули від участі в прийнятті важливих рішень.
Хоча культурні бар'єри створюють значні труднощі для спілкування, ці проблеми можуть бути вирішені, якщо діяти неупереджено. Кращий спосіб підготовки до ведення справ із людьми, що належать до іншої культури, - попереднє вивчення цієї культури. Дізнайтеся все, що можна, про історію цієї культури, її релігію, політику і звичаї - особливо про ділові звичаї. Хто приймає рішення? Як зазвичай проходять переговори? Чи є прийнятним вручення подарунків? Який традиційний стиль одягу для ділової зустрічі? Взагалі, досвідчені бізнесмени, що займаються міжнародним бізнесом, радять використовувати такий підхід для забезпечення міжнаціональної взаємодії.
Зберігайте неупередженість. Не застосовуйте до іншої людині розхожих стереотипів і не підходьте до неї із заздалегідь встановленими мірками. Розглядайте людину, по-перше, як особистість, а потім вже як представника певної культури.
Уважно ставтеся до звичаїв інших людей. Будьте готові до того, що вони можуть мати іншу систему цінностей, навички і манеру поведінки.
Майте на увазі, що одні й ті самі жести і вирази в різних країнах можуть мати різний зміст. Мова жестів, якою користується інша людина, може ввести в оману, або ж, навпаки, співрозмовник може неправильно зрозуміти вас. Проясніть ваші щирі наміри повторенням і прикладами. Запитуйте і уважно вислуховуйте відповіді. Більше покладайтеся на слова, ніж на невербальне спілкування.
Пристосовуйте ваш стиль до особливостей іншої людини. Якщо інша людина висловлюється прямо і недвозначно, дотримуйтеся цього стилю. Якщо ні - також узгодьте свою поведінку з манерою вашого співрозмовника.

7.5. УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ У МІЖНАРОДНИХ КОМПАНІЯХ

Більшість фірм, що мають закордонні філії, стикаються зі складнішими проблемами врахування міжнародних аспектів кадрової політики, ніж описані у наведених конкретних ситуаціях. За всієї різноманітності підходів до управління людськими ресурсами в міжнародних корпораціях, більшість із них визнає величезне значення кваліфікованого персоналу для забезпечення зростання їхніх підприємств за кордоном і досягнення ними поставлених цілей. Дослідницька організація "Рада промислової конференції" провела "круглий стіл" для президентів корпорацій, де обговорювалося, як змінюється світ і що можуть зробити керівники компанії, щоб управляти цими змінами. Голова корпорації "Юнілевер" сказав: "Єдине і найголовніше питання для нас - це організація і люди".
Навряд чи можна переоцінити потребу у висококваліфікованому персоналі для заповнення штату організації. Будь-яка фірма повинна почати з визначення потреби в кадрах і найму людей, спроможних на високоефективну працю, і підвищувати їхню кваліфікацію, щоб вони могли братися за більш складні завдання. Нижче наведено чинники, які відрізняють управління людськими ресурсами в міжнародних операціях від управління цими ресурсами в конкретній країні.
1. Розбіжності ринків праці. В кожній країні існують свої особливості структури робочої сили і витрат на неї, і багатонаціональні компанії можуть отримати вигоду, маючи доступ до робочої сили різних країн. Наприклад, на розташованому в Мексиці оббивному підприємстві корпорації "Дженерал моторе" виробництвом зайняті низькокваліфіковані робітники, в той час як науково-дослідний підрозділ "Ай-Бі-Ем" наймає кваліфікованих фізиків у Швейцарії. Коли компанії звертаються до закордонних ресурсів чи ринків, один і той самий продукт може бути зроблений по-різному за рахунок розбіжностей у ринках праці.
2. Проблеми переміщення робочої сили. При переміщенні робочої сили в іншу країну перед людьми виникають правові, економічні, фізичні й культурні бар'єри. Але багатонаціональні компанії, навпаки, одержують вигоду від переміщення робочої сили, особливо коли розбіжності в ринках праці призводять до виникнення дефіциту необхідних спеціалістів. У таких випадках компанії часто змушені розробляти власну методику набору, підготовки, оплати і стимулювання роботи працівників, їхнього переведення з місця на місце.
3. Стиль і практика управління. До стилів управління в країнах ставляться по-різному; підтвердження цьому - практично різні соціальні норми взаємовідносин між працівниками й адміністрацією. Аналогічні розбіжності можуть зробити напруженими стосунки між персоналом головної фірми та її філії або знизити ефективність роботи керуючого за кордоном порівняно з його продуктивністю у своїй країні. Водночас знайомство з національними особливостями управління персоналом дає змогу переносити позитивний досвід з однієї країни в іншу.
4. Національна орієнтація. Хоча в переліку цілей компанії може бути пункт про досягнення високої ефективності й конкурентоспроможності в глобальному масштабі, її персонал (як працівники, так і керівники) може робити більший акцент на національні, а не глобальні інтереси. Деякі методи роботи з персоналом сприятимуть подоланню вузької національної орієнтації, якщо ж націоналізм домінує, то знадобляться й інші способи коригування ведення операцій.
5. Контроль. Такі чинники, як територіальна віддаленість і специфічні риси закордонної діяльності, ускладнюють контроль над нею, тому для забезпечення управління виробництвом у закордонних відділеннях компанії необхідно іноді дотримуватися чітко встановлених принципів кадрової політики. Проте відстані і специфіка країни можуть ускладнювати застосування компанією тієї кадрової політики, якій вона віддає перевагу, і змусити її використовувати різноманітну політику.
Політика і практика оплати праці безпосередньо торкаються життєвих і конкурентних спроможностей компаній, оскільки зумовлюють залучення, утримання і мотивацію персоналу. Різниця у витратах на робочу силу в різних країнах іноді призводить до виникнення переваг у конкуренції і стимулює багато компаній до створення виробничих потужностей за кордоном. Розмір оплати праці залежить від коштів, вкладених у бізнес; попиту і пропозиції (загальноприйнятий рівень заробітної плати) на певні професії в цьому регіоні; вартості життя; законодавства країни і спроможності профспілок відстоювати інтереси працівників. Тип оплати (заробітна плата, комісійні, премії і додаткові блага) залежить від звичаїв, почуття захищеності, податків і вимог уряду.
Міжнародні компанії зазвичай сплачують більше, ніж місцеві фірми, в країнах з дешевшою робочою силою, але набагато менше від рівня заробітної плати за аналогічну працю в багатих країнах. До чинників, що впливають на встановлення більш високої оплати праці в міжнародних компаніях, належать основоположні принципи управління, а також організаційна структура (наприклад, застосування методів, що викликають зростання продуктивності праці, веде до підвищення його оплати). Основний принцип управління в міжнародних компаніях, особливо порівняно з місцевими сімейними фірмами, полягає в пропозиції більш високої заробітної плати для притягнення висококваліфікованих робітників. Більше того, коли компанія вперше з'являється в країні, досвідчені робітники можуть вимагати вищу оплату праці, тому що не впевнені в успіху нового підприємства.

7.6. КЕРІВНИЦТВО, КОМУНІКАЦІЇ І КОНТРОЛЬ У ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЯХ

Управлінські кадри міжнародних компаній мають двох'ярусну структуру. По-перше, на рівні філій комплектуються кадри, спроможні керувати діяльністю підприємства всередині кожної з країн, де розташована філія. По-друге, на рівні головної або регіональної штаб-квартири компанії повинні працювати люди, спроможні координувати й управляти різноманітними закордонними і регіональними операціями фірми. Ці дві характеристики апарату управління тісно пов'язані між собою, оскільки саме персонал головної штаб-квартири відбирає керівників закордонних філій і оцінює їхню діяльність. Вказані два аспекти тісно пов'язані ще і тому, що персонал головної штаб-квартири і філій повинен належним чином усвідомлювати необхідність одночасного пристосування до місцевої специфіки і досягнення ефективності на глобальному рівні і бути готовим до компромісів.
Баланс влади при цих компромісах складний і залежить від такого чинника, як основні принципи функціонування фірми (тобто співвідношення поліцентричних і етноцентричних чинників), і від того, яку вигоду можуть одержати підприємства в різних країнах від незалежності здійснення операцій порівняно з іншими ланками фірми. При поліцен-тричній філософії фірма і її закордонні філії є федерацією на найвищому ступені незалежних виробництв. У цьому випадку вимога впровадження загальнофірмових норм або загальнокорпоративної культури в закордонних філіях менш актуальна, ніж це має місце при етноцентричній філософії, коли закордонні філії в міжнародному масштабі тісно взаємопов'язані. Незалежно від того, в якій точці між цими двома крайнощами знаходиться міжнародна корпорація, розроблені нею технологія, політика і стиль управління в одному місці можуть бути лише частково придатні деінде. Відповідальність за впровадження (чи невпровадження) форм управління, які практично застосовуються у корпорації і які є новими для окремих країн, лежить на керівниках міжнародних компаній - як штаб-квартир, так і філій.
Незважаючи на те, що, як правило, закордонні філії набагато менші за розмірами, ніж батьківські фірми, їхні керівники нерідко змушені виконувати функції, характерні для вищої ланки керівництва. Це означає, що вони повинні бути фахівцями з усіх питань, виконуючи широке коло різноманітних функцій, проводячи більше часу на роботі та віддаючи велику його частину міжнародним зв'язкам з діловими колами, урядом і широкою громадськістю, а також діловим зустрічам за межами компанії. У країні базування керівники підрозділів, що порівнюються за масштабом прибутку або витрат, можуть виконувати завдання керуючого середнього рівня, не набуваючи достатньо широкого досвіду, необхідного для посади головного керівника закордонної філії.
Персонал компанії, що виконує міжнародні функції, найчастіше зобов'язаний також взаємодіяти з високопоставленими офіційними особами в закордонних країнах. Такі види діяльності, як переговори про будівництво нових або розширення наявних виробничих потужностей, продаж технології й оцінювання фінансових умов, вимагають від керівників компанії під час їхніх поїздок в інші країни взаємодії на високих рівнях. Багато в чому їхні завдання є навіть більш важкими, ніж завдання керуючих філіями, оскільки їм припадає знаходитися вдалині від дому протягом тривалого або невизначеного періоду в спробах завоювати довіру і встановити стосунки з потрібними офіційними особами не в одній, а в багатьох країнах. Навіть якщо вони не стикаються з усіма труднощами закордонних відряджень, все ж, очевидно, відчувають дискомфорт від виконання своїх міжнародних обов'язків, якщо високо піднялися по ієрархічній градації, маючи до цього досвід роботи лише у вітчизняних відділеннях корпорації.
Керівники закордонних відділень компаній повинні добре володіти системою комунікацій, щоб забезпечити повне розуміння всіх інформаційних потоків, що циркулюють між головним офісом і його філіями. Це дуже непросто з урахуванням вартості телефонних розмов і факсів, різниці часових поясів і повільної доставки кореспонденції.
Зв'язки між керівниками, що говорять різними мовами, ще більш ускладнені. Листи і повідомлення, директивні документи й інструкції перекласти можна, але це потребує часу і витрат. За відсутності перекладу повідомлення може бути зрозумілим і закордонним відділенням, але процес зрозуміння буде більш тривалим, тому що на нерідній мові люди читають значно повільніше. Аналогічним чином, саме через труднощі в передачі інформації, менеджери за кордоном часто змушені прикладати більше зусиль для одержання адекватної якості роботи, ніж у себе в країні. Батьківська компанія часто не помічає ці чинники, що знижують ефективність, а відповідальність за них покладається на керівництво закордонної філії.
Оскільки розходження в культурі також залишають свій відбиток на змісті і сприйнятті того, що передається і приймається в офіційній інформації, керівники національних компаній можуть помилково вважати, що іноземці сприйматимуть прийняття рішень і стилі управління так само, як їхні співвітчизники. Проте коли люди різних національностей збираються разом, як наприклад, у колективі, що працює за якимось проектом, ця проблема стає особливо суттєвою. Деякі з цих розходжень можна зменшити, формуючи єдину корпоративну культуру. Але такий засіб виявиться неефективним у тих випадках, коли керівники працюють із багатонаціональним персоналом підприємств, кількість яких усе збільшується і до яких входять не тільки люди різних національностей, але й різні фірми, що особливо характерно для спільних підприємств і ліцензійних угод.
Сьогодні англійська мова є міжнародною мовою бізнесу, тому що: 1) великий обсяг міжнародного бізнесу ведеться фірмами з англомовних країн і всередині цих країн; 2) англійська мова стала основною мовою в усьому світі. Більше того, не можна чекати від керівників, що вони будуть володіти мовами всіх країн, де їхня компанія має свої відділення або філії. Отже, Мексика і Бразилія, а також Італія й Україна можуть укладати свої угоди загальною для усіх них другою мовою - англійською. Навіть деякі багатонаціональні компанії з Німеччини, Японії, Нідерландів, Швейцарії і Швеції визнали англійську офіційною мовою.
Активне володіння мовою, якою розмовляють в країні, де знаходиться керуючий, може допомогти адаптуватися в чужій країні, а також бути прихильно сприйнятим її населенням. Проте навіть якщо керівники вільно розмовляють загальною для всіх мовою, при проведенні серйозних обговорень, таких, наприклад, як переговори з офіційними представниками уряду, вони мають залучати кваліфікованих перекладачів.
Керівник закордонної філії повинен вміти працювати самостійно, оскільки багато штабних функцій за кордоном ліквідовані, щоб уникнути дублювання витрат. У штаб-квартирі фірми менеджер може спокійно піти в інший кабінет або ж зробити декілька телефонних дзвінків, щоб одержати консультацію спеціалістів. Керівник філії мусить більше покладатися на власні судження.
У закордонних відрядженнях персонал головної фірми може відчувати ті самі проблеми ізоляції, що і керівники закордонних філій, на додаток до ізоляції від сім'ї. Хоча й у головній фірмі багато посад передбачають виїзди у відрядження, у тому числі і закордонні, але місцеві відрядження, як правило, не здаються такими довгими завдяки можливості приїжджати додому на суботу і неділю. Один із бізнесменів, що займається міжнародною діяльністю, з гумором описував таку ситуацію:
"Часто ти навіть не можеш заздалегідь спланувати, коли поїдеш у відрядження або коли повернешся. Відвідини днів народження, шкільних спектаклів, ювілеїв, сімейних свят й інших заходів стають у твоєму житті уже винятком, а не правилом. Поки ти у від'їзді, можливо, підійде термін сплати за заставною, принесуть рахунок за кредитною карткою, вийде з ладу котельня в будинку, твоя дитина занедужає вітрянкою, податкова служба призначить дату повного аудиту, сімейний автомобіль дихатиме на ладан, а твоя дружина подасть на розлучення".
Штаб-квартира БНК потребує своєчасного надходження звітів від усіх операційних підрозділів, для того щоб можна було належним чином розподіляти ресурси, коригувати плани і винагороджувати працівників. По-перше, рішення з використання капіталу, кадрів і технології приймаються майже безупинно; тому періодичність надходження звітів повинна бути високою, і вони мають відображати ситуацію, щоб ресурси використовувалися якнайкраще. По-друге, плани необхідно поновлювати, щоб зробити їх більш реалістичними і підвищити можливість досягнення встановлених цілей. Зворотний зв'язок з повідомленням про результати й описом умов, що можуть на них впливати, важливі для розробки коригуючих кроків у формі нової стратегії досягнення поставлених цілей або у формі коригування самих цілей. Нарешті, звіти необхідні для оцінювання ефективності дій співробітників різноманітних операційних підрозділів компанії. Порівняння показників роботи не тільки допомагає визначати, хто і якої заслуговує винагороди або підвищення, але й стимулює прагнення працівників до усунення власних хиб.
Письмові звіти важливіші для БНК, ніж для фірми, що займається тільки постачаннями на внутрішній ринок, оскільки менеджери філій мають значно менше контактів з лінійним і адміністративно-управлінським персоналом, що знаходиться на більш високій сходинці ієрархії. В цій ситуації керівникам корпорації не вистачає неформального спілкування, що могло б допомогти їм правильно оцінити ефективність роботи філій.
Майже усі БНК використовують системи звітності філій, затверджені в країні базування. Цьому є ряд пояснень. Якщо система ефективно працює в їхній країні, керівники БНК, як правило, думають, що вона буде ефективною і на міжнародному рівні. Крім того, економічніше орієнтуватися на загальноприйняті у міжнародній практиці форми звітів, у цьому випадку відпадає необхідність у розробці нових механізмів звітності, а керівники корпорації добре знайомі з системою, перенесеною в інші країни без змін. Нарешті, звіти, подібні за формою, дають можливість керівництву порівнювати одну філію з іншими, готувати зведену звітність, не побоюючись, що складають "яблука з апельсинами".
Основне призначення систем звітності в БНК - забезпечення адекватної прибутковості шляхом виявлення відхилень від плану, що повинно сприяти виявленню сфер виникнення проблем. Об'єктом уваги при цьому можуть бути поточні або перспективні показники, що дозволяють коригувати уявлення про стратегічно важливі частини організації. Особливе значення надається .оцінці роботи філії, хоча прибутковість закордонного підрозділу є однією з найважливіших складових оцінок ефективності діяльності керівника.
Усі погодяться з тим, що діяльність філій варто оцінювати окремо від роботи їхніх керівників. Крім того, керівників не карають за умови і події, що знаходяться поза сферою їхнього контролю. Проте думки про те, що варто і що не варто враховувати при оцінюванні роботи менеджерів на місцях, у компаніях значно різняться. Наприклад, окремі фірми покладають на закордонних менеджерів відповідальність за втрату валюти при її обміні; інші цього не роблять. Існують чинники зовнішнього середовища, з погляду деяких компаній не підконтрольні місцевим менеджерам.
Інша група неконтрольованих чинників утворюється, коли приймаються централізовані рішення, спрямовані на оптимізацію діяльності корпорації в цілому. Конкретна філія може за таких умов почати працювати гірше, ніж могла б у випадку, якби їй надали свободу дій. По суті, стандартні форми звітності про роботу автономного "центру прибутку" цілком можуть приховувати значення, яке ця філія насправді має для корпорації в цілому.
З розширенням мереж телекомунікацій і комп'ютерного зв'язку керівники філій, розташованих у різних країнах світу, одержують можливість обмінюватися інформацією практично без зволікання. З одного боку, це дає змогу здійснити більш повну централізацію, оскільки можна досліджувати в режимі реального часу наслідки застосування того або іншого варіанта глобальної політики. З іншого боку, керівники філій можуть стати більш автономними, одержуючи у своє розпорядження необхідну інформацію.

Контрольні запитання і завдання
1. Що таке транснаціональна корпорація?
2. У чому полягає сутність міжнародного менеджменту?
3. Яке значення має знання міжнародного менеджменту для спеціалістів зовнішньоекономічної діяльності ?
4. Які особливості основних функцій менеджменту для транснаціональних корпорацій ?
5. Які основні стадії розробки плану для відділення ТНК?
6. Яка головна проблема прийняття рішень у ТНК?
7. Назвіть чотири сфери централізованого прийняття рішень у ТНК.
8. Які типи організаційних структур управління використовуються в ТНК?
9. Що таке організаційна культура ТНК?
10. Які особливості управління персоналом ТНК?
11. У чому специфіка управління ТНК?
12. Як здійснюються комунікації в ТНК?
13. У чому проблеми контролю в системі міжнародного менеджменту?
Література
1. Beamish P.W, Leeraw D.J., Crookell H. International Management. Text and cases. - Boston, 1991.
2. Белошапка В.А. Транснациональные корпорации в международном бизнесе. - К., 1994.
3. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. - К., 1990.
4. Деніелс Джон Д. Международный бизнес: Пер с англ. - М., 1998.
5. Дениэлс Джон Д., Радеба ЧиХ. Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции: Пер. с англ. - 6-е изд. - М., 1994.
6. Лук'яненко Д.Г. Міжнародна економічна інтеграція. - К., 1996.
7. Макмиллан Ч. Японская индустриальная система: Пер, с англ - М 1988.
8. Панченко Є.М. Міжнародний менеджмент: Навч. посіб. - К., 1996.
9. Поручник A.M. Интеграция Украины в мировое хозяйство. - К., 1994.
10. Роджерс Ф. Дж. ИБМ: Взгляд изнутри: Человек - фирма - маркетинг: Пер. с англ. - М., 1990.
11. Родченко В.В. Международный менеджмент: Учеб. пособие для вузов. - К., 2000.
12. Сірка А. Як робити бізнес з американцями і канадцями. - К., 1994.
13. Hodgets R., Luthans F. International Management. - N.-Y., 1991
14. Энг М.В. Мировые финансы: Пер. с англ. - М., 1998.

Глава 8 Міжнародна логістика

Поняття логістики: сутність і значення. Концепція і структура логістики. Логістична система як складова менеджменту. Створення міжнародних логістичних систем.

8.1. ПОНЯТТЯ ЛОГІСТИКИ: СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ

Зміни в управлінській орієнтації стали причиною розробки нової концепції управління матеріальними потоками, що одержала назву "логістики". Сутність концепції полягає в інтеграції всіх функціональних сфер, пов'язаних із проходженням матеріального потоку від виробника до споживача в єдиний комплекс, який називається комплексом логістики. Концепція містить у собі значні резерви економії корпоративних витрат. Дослідження, що проводилися Національною радою з управління фізичним розподілом (National Council of Physical Distribution Management, USA), показали, що впровадження інтегрованої логістичної системи може привести до економії в розмірі 10-20 % від загальних корпоративних витрат.
Сучасні методи підвищення ефективності управління матеріальними потоками мають практичний інтерес для української економіки, їхнє використання дасть можливість підприємствам нашої країни ефективно діяти як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
Грецьке за походженням слово "логістика" (мистецтво враховувати) - вживається в мовах багатьох народів (logistic - англ., logistik - нім., logistique - франц., logistica - італ. і т.д.). Наукою, на думку Т. Павеллека, логістика стала завдяки військовій справі. Візантійський імператор Леон VI (865-912 pp.) так визначав завдання логістики: "платити армії, озброювати її, забезпечувати військовим майном, своєчасно і повною мірою піклуватися про її потреби, належним чином готувати кожну дію військового походу і відповідно до цього управляти і розпоряджатися рухом і розподілом власних збройних сил".
Тільки в 60-х роках XX століття ці принципи логістики стали застосовуватися не тільки в системі постачання армій, але й у промисловості деяких країн Західної Європи.
Інтенсивний розвиток логістики у невійськовій галузі пов'язується з енергетичною кризою початку 70-х років. Саме тоді спеціалісти звернулися до логістики як однієї з ефективних форм інтеграції виробництва, транспортування, розподілу і збуту товарів із широким залученням сучасних технічних засобів.
Існує багато визначень логістики, тому що вона - новий науковий напрямок, що знаходиться в стадії формування. Крім того, труднощі з визначенням поняття логістики пояснюються тим, що логістика має багато розділів, про що свідчать її функції (рис. 24).

Відповідно до одного із найзагальніших визначень, логістика є теорією і практикою управління матеріальними потоками. З погляду менеджера, логістика інтерпретується як організація управління цілеспрямованою підготовкою і доцільним використанням коштів і послуг, необхідних для вирішення конкретних завдань.
Логістика виступає як певна виробнича інфраструктура економіки. Вона базується на чіткій взаємодії попиту, поставок, виробництва, транспортування і розподілу продукції. Логістика починається з первинних джерел сировини або вироблення напівфабрикатів, продовжується в обігу матеріалів і напівфабрикатів у рамках виробничого процесу підприємства і завершується доставкою готової продукції споживачу для досягнення економічних цілей підприємця.
З позиції маркетингу, логістика - процес управління виробництвом, рухом і збереженням матеріалів і товарів, а також супутніми інформаційними потоками за допомогою організації каналів товароруху, причому поточні й майбутні витрати мінімізуються за умови високоефективного виконання і доставки замовлень.
Основні функції макрологістики наступні:
- контроль за якістю, розподіл випуску виробів по виробничих підрозділах підприємства;
- переробка транспортованих вантажів - урахування й управління запасами, їхнє переміщення, зв'язок і організація інформаційних потоків;
- упаковування виробів, їхнє зберігання, складування, вантажно-розвантажувальні операції;
- маркетинг - фінансування і взаємні розрахунки, планування попиту на основі вивчення ринку, організація служби постачання і збуту;
- споживання - проектування замовлень на продукцію, складування запасів, забезпечення споживачів, фінансування замовлень.
Отже, логістику на сучасному етапі варто розглядати як ключовий елемент конкурентної ринкової стратегії підприємства, як ключову первинну діяльність із забезпечення конкурентних переваг.
В умовах лібералізації економіки логістика повинна одержати своє визнання і в Україні. На початкових стадіях формування логістичних структур можна звернутися до міжнародного досвіду в цій галузі. В багатьох країнах функціонують національні логістичні об'єднання, створена Європейська асоціація логістики (ELA). Авторитетними теоретичними джерелами є періодичні видання: "Logistics" (Велика Британія), "Logistiques Magazine" (Франція), "Logistik Spektrum" (Німеччина), "Production and Inventory Management" (США), "International Journal of Physical Distribution and Logistics Management" тощо.

8.2. КОНЦЕПЦІЯ І СТРУКТУРА ЛОГІСТИКИ

Досвід розвинутих країн у сфері підвищення ефективності матеріального виробництва свідчить про те, що одним із основних інструментів зміцнення позицій на ринку є використання концепції логістики в організації економічної діяльності підприємства. В сучасному розумінні логістика охоплює як безпосередньо виробництво, так і сферу планування і управління всією діяльністю підприємства в ланцюжку "постачальник - виробник - споживач".
Логістика проголошує пріоритет споживача, тобто 100 % виконання договірних зобов'язань, високий рівень сервісу. Водночас застосування логістичних рекомендацій вигідне постачальникам. Так, на підприємствах "Форд" використання системи "точно в строк" (just in time) дало можливість за два роки скоротити запаси на 40 %. За даними проф. А. Смєхова, реалізація основних положень логістики дає можливість скоротити витрати на транспортування і збереження продукції на 15-20 %, зменшити рівень запасів на 50 %, знизити тривалість робочого циклу на 50-70 % [4].
Отже, логістика гармонізує інтереси постачальників і споживачів. Концепція логістики базується на таких принципах.
1. Розгляд руху матеріальних ресурсів від первинного джерела до кінцевого споживача як єдиного матеріального потоку. Елементи, що формують матеріальний потік підприємства, технологічно пов'язані, а витрати, обумовлені ними, економічно залежні. Це означає, що зміни в одному із видів діяльності впливають на інші, а спроби зниження окремих витрат можуть призвести до більш високих сукупних витрат.
Недостатньо оперативні дії служб постачання можуть негативно відбитися на роботі виробничо-координаційного відділу, безвідповідальність якого, у свою чергу, дезорганізує діяльність служби збуту. Прагнення оптимізувати роботу виробничих підрозділів може призвести до перевантаження складів одним видом продукції і невчасного забезпечення іншим. Низькі витрати на транспортування можуть стати хорошою метою, якщо транспортна служба намагається її досягти, не приносячи в жертву швидкість і надійність доставки, якщо не буде потрібно збільшувати витрати на утримання запасів. Чим більший обсяг партії деталей, що запускаються у виробництво, тим менші витрати на переналагодження устаткування. Проте витрати на збереження незавершеного виробництва збільшуються. Навпаки, зі зменшенням обсягу партії витрати на збереження запасу знижуються, а витрати на переобладнання збільшуються. Розміщення виробничих потужностей, складів, пунктів технічного контролю впливає на транспортні витрати.
Основною характеристикою матеріального потоку підприємства є безперервність. Протягом усього технологічного циклу постачання продуктів кожен його учасник повинен забезпечувати споживачів за принципом "точно в строк", але ці дії мають супроводжуватися мінімальними сукупними витратами, пов'язаними з рухом.
З огляду на зв'язок між стадіями, що формують матеріальний потік підприємства, його міжфункціональний характер і беручи до уваги цільову спрямованість, логістика передбачає використання організаційно-управлінських механізмів координації - логістичних систем.
Організаційний механізм пов'язаний із досягненням достатнього рівня інтеграції за допомогою відповідних перетворень у структурі управління підприємством. Організаційна структура може бути різною і залежати від характеру продукції, що випускається, кількості її споживачів, матеріаломісткості, від розміру підприємства і т.д.
Управлінський механізм пов'язаний із впровадженням спеціально розроблених управлінських процедур, основою яких є планування постачання, виробництва, збуту, збереження і транспортування як єдиного матеріального потоку.
2. Впровадження логістичних систем - організаційно-управлінських механізмів координації дій спеціалістів різноманітних служб, які управляють матеріальним потоком.
Поняття "логістична система" вживається щодо органів управління і характеризується двома ознаками. З одного боку, логістична система - це організована множина структурних елементів, що функціонують для досягнення єдиної цілі, з іншого боку - план, за допомогою якого суб'єкт управління прагне її досягти.
Логістична система - це організаційний механізм, що перетинає функціональні межі підрозділів підприємства (за допомогою гнучкої координації) і спрямовує їхні дії на досягнення мети логістики. Підрозділ відповідає за виконання всього набору видів діяльності, пов'язаних із матеріальним потоком і необхідних для задоволення попиту споживачів, - від вибору постачальників до надання послуг. На чолі підрозділу стоїть менеджер матеріального потоку, що формулює оперативні цілі, усуває конфлікти, відповідає за вдосконалення системи і кінцеві результати її функціонування. Як важливий елемент ієрархічної структури управління він підпорядковується першому керівнику підприємства.
Поряд із поняттям "управління матеріальним потоком" спеціалісти виділяють ще два терміни - "управління матеріалами" і "управління розподілом". Перший стосується руху матеріалів у межах підприємства, другий - розподілу готової продукції серед споживачів.
У рамках підрозділу з управління розподілом об'єднуються пов'язані з рухом функції, які знаходяться в "економічному просторі" між крайньою межею виробничого процесу, тобто відвантаженням готової продукції з розміщених на території підприємства складів збуту, і сферою споживання продукції, що постачається.
Таким чином, підрозділ з управління матеріалами - це організаційний механізм зниження витрат, які виникають, в основному, на етапах постачання і виробництва, а підрозділ з управління розподілом - аналогічний механізм зменшення витрат, але вже в сфері збуту. Обидва варіанти побудови інтегрованого підрозділу базуються на розчленуванні матеріального потоку і є окремими випадками загального управлінського рішення. Його доцільно рекомендувати підприємствам, які незалежно від виробничого профілю стикаються з проблемами, пов'язаними з координацією дій усіх підрозділів, через які проходить матеріальний потік.
Розглянуті організаційні форми успішно зарекомендували себе в промислових корпораціях США. Перехід до ринкової економіки й об'єктивні потреби виробництва зумовлюють можливість створення аналогічних інтегрованих підрозділів на вітчизняних підприємствах.
3. Використання агрегованого показника, який крім вартості самих матеріалів, враховує також витрати, пов 'язані з їхнім рухом. На підставі співвідношення фактичних сукупних витрат із мінімальними при дотриманні одного обмеження - якісного обслуговування споживачів - роблять висновок про ефективність функціонування логістичних систем.
Витрати, пов'язані з рухом матеріальних ресурсів, по суті, є витратами на створення і збереження запасів і досить легко піддаються формалізації.
Управління логістикою спрямовано на координацію планування і поточної діяльності в сфері матеріального забезпечення і розподілу в тісному зв'язку з технологічним процесом (рис. 25).
Впровадження концепції логістики на підприємстві може дати такі реальні результати:
- скорочення кількості продажу, "втраченого" за відсутності запасів необхідної продукції, завдяки більш точному розміщенню запасів і контролю за ними. Тим самим досягається подвійна мета: збільшується обсяг продажу і забезпечується більш високий рівень обслуговування споживача;
- логістична система, яка спроможна швидко реагувати на ринкові зміни, може забезпечити скорочення "циклу обслуговування споживачів" і, відповідно, скорочення запасів у них. Це дає підприємству-постачальнику переваги перед конкурентами в боротьбі за свою частку ринку;
- вдало спроектована логістична система сприяє зміцненню зв'язків постачальника зі споживачем. Це може бути досягнуто шляхом інтеграції засобів доставки продукції постачальника і засобів одержання її споживачем.
- ефективні методи "фізичного розподілу" дають істотну економію витрат, що можна поширити і на споживача у формі зниження оплати за доставку продукції і т.д.;

- впровадження ефективної логістичної системи дає можливість підприємству більш успішно і прибуткове конкурувати на окремих ринках.
Отже, концепція логістики - це спосіб мислення, що визначає цілі і принципи виробничо-господарської діяльності підприємства, сама ж логістика виступає при цьому засобом дій, засобом реалізації концепції.
Якщо концепція логістики - це спрямованість ділового мислення, то логістика - це спрямованість дій у сфері бізнесу. Якщо концепція логістики - це філософія підприємства, то логістика - це система управління, об'єктивно необхідна для реалізації цілей підприємства.

8.3. ЛОГІСТИЧНА СИСТЕМА ЯК СКЛАДОВА МЕНЕДЖМЕНТУ

Як вже було зазначено вище ядром-концепції логістики є системний підхід до управління, що передбачає інтеграцію всіх функціональних сфер, пов'язаних з обслуговуванням матеріальних потоків, і врахування взаємозв'язків між ними. Виходячи з цього, можна виділити дві групи взаємозв'язків, що лежать в основі управління логістичною системою.
1. Взаємодії "поведінкового" характеру між організаціями і організаційними структурами, що формують канал розподілу, тобто кооперація або конфлікти між ними.
2. Взаємозв'язки між основними функціональними сферами, що складають так званий комплекс логістики: запаси, інформаційне забезпечення, складування, упаковування, перевезення.
Створити ідеальну для всіх підприємств логістичну систему неможливо. Для кожного підприємства вона буде унікальною, оскільки її метою є досягнення конкретних стратегічних завдань підприємства. Проте можна виділити основні загальні етапи процесу планування і створення логістичної системи: постановка цілей системи, визначення реального її стану (шляхом зовнішнього і внутрішнього аудиту); створення і розгляд альтернативних проектів системи, впровадження одного з них і контроль за ним (див. рис. 26).

Визначення цілей є першим і відповідальним кроком, від якого залежить ефективність логістичної системи. Кожна ціль повинна мати якісну і кількісну характеристики і часовий інтервал для її досягнення.
Сьогодні можна виділити чотири основні напрямки логістичної стратегії: мінімальні загальні витрати; максимальний рівень обслуговування споживачів; короткострокова максимізація прибутків; максимальні конкурентні переваги.
Наступним кроком у процесі створення логістичної системи є аналіз реального стану системи реалізації продукції, що дає змогу виявити потенційно сильні і слабкі сторони існуючої системи з погляду поставлених цілей, а також визначити вплив зовнішніх чинників на ефективність її функціонування.
Аналіз реального стану логістичної системи здійснюється через внутрішній і зовнішній аудит.
Внутрішній аудит пов'язаний з аналізом відповідності структури існуючої системи і поставлених перед нею цілей, причому цей аналіз здійснюється для кожної "місії". Важливим елементом внутрішнього аудиту є аналіз витрат, пов'язаних із реалізацією продукції. По-перше, це дає змогу визначити структуру витрат системи і виявити основні резерви їх економії. По-друге, він дає можливість вищій ланці управління підприємства зробити вибір між альтернативними проектами логістич-них систем.
Впровадження логістичної системи потребує розроблення нового підходу до обміну витрат, так званої логістичної калькуляції витрат, орієнтованої на кінцевий результат. Така калькуляція передбачає розподіл витрат за функціональними сферами, "центрами затрат": опрацювання замовлень, рух продукції в межах підприємства, складування, підтримка запасів, управління.
Розподіл витрат у "центрах" забезпечує їхній зв'язок із рухом матеріальних і інформаційних потоків через логістичну систему. Одночасно витрати розподіляються за видами продукції і сегментами ринку, які обслуговуються підприємством.
Інформація, отримана в результаті логістичної калькуляції витрат, є основою для проведення аналізу витрат логістичної системи. Ключову роль тут може відіграти концепція компромісів, що застосовується на різних рівнях логістичної системи, внаслідок чого виділяють такі види компромісів, як міжфункціональні, міжопераційні, міжвидові та ін.
Але такої інформації недостатньо для створення ефективної логістичної системи. Тому зовнішній аудит охоплює аналіз структури ринку, технологічних чинників, основних тенденцій в економіці, стану каналів розподілу, а також положення конкурентів на ринку. Велику роль у зовнішньому аудиті відіграє прогнозування.
На підставі отриманої в результаті внутрішнього і зовнішнього аудиту інформації керівництво підприємства розробляє альтернативні варіанти логістичних систем, тому що вибір одного варіанта системи з ряду можливих приводить до найкращих результатів.
У процесі вибору найбільш прийнятного проекту логістичної системи проводиться оцінювання рівня відповідності розроблених проектів запланованим цілям.
Логістична система має бути гнучкою, тобто спроможною адаптуватися (за мінімальних затрат) до ринкових змін. Планування гнучкої логістичної системи здійснюється на основі аналізу чутливості системи та аналізу ринку.
Аналіз чутливості системи спрямований на визначення ключових параметрів системи (у першу чергу - витрат) при зміні умов її функціонування.
Аналіз ринку пов'язаний з оцінкою розподілу ймовірності показників, що характеризують ефективність системи (наприклад, прибуток), на основі розподілу окремих ключових чинників (обсяги попиту і т.д.).
Вирішальну роль у впровадженні концепції логістики відіграє логі-стична інформаційна система, що є основним засобом забезпечення інтеграції і координації діяльності функціональних підсистем у межах єдиної логістичної системи підприємства.
При створенні логістичної інформаційної системи необхідно пам'ятати, що потреби в інформації на різних рівнях ієрархічної структури підприємства не однакові. Це означає, що інформаційна система має забезпечувати кожен ієрархічний рівень необхідною інформацією для прийняття конкретних управлінських рішень.
Нарешті, треба сказати, що впровадження логістичної системи потребує часу і відповідних умов її побудови, за яких система вважатиметься ефективною і надійною.

8.4. СТВОРЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ЛОГІСТИЧНИХ СИСТЕМ

Розвиток логістики стимулює необхідність швидкого реагування виробників на кон'юнктуру ринку, породжує прагнення за короткий термін адаптуватися в нових умовах. У результаті створюється логістика підприємства. Але основні цілі логістики коригуються у зв'язку з розвитком інтеграційних процесів у світовому економічному просторі. Створюється простір для впровадження міжнародних логістичних систем, характерною ознакою яких є рух товарів через державні кордони. Такий рух може виникати в ситуаціях, коли:
- підприємство експортує частину виготовленого чи вирощеного продукту. Наприклад, устаткування для виробництва паперу експортується у Швецію, пшениця - в Росію, вугілля - в Японію.
- підприємство імпортує сировину, наприклад деревину з Канади, або готові вироби, наприклад мотоцикли, з Італії або Японії;
- часткове комплектування виробів здійснюється в одній країні, а відвантажуються вони в іншу, де здійснюється їхнє складування і подальша обробка. Наприклад, фірма штампує електронні компоненти в США, відвантажує їх у зону вільної торгівлі на Далекому Сході, де їх збирає дешева робоча сила, а зібрані таким чином компоненти повертаються в США, де стають частиною готової продукції;
- вироби комплектують за кордоном для розподілу в країні комплектування, в інших закордонних країнах і в країні, де розташована фірма. Деякі автомобілі, що продаються в США, збирають у Канаді. (За наявності окремої канадсько-американської торгової угоди, американський виробник автомобілів може експортувати в Канаду, із невеличкими тарифними обмеженнями або взагалі без них, такий самий обсяг інших моделей, що збираються в США.)
Особливим є випадок, коли внаслідок причин географічного характеру внутрішня торгівля перетинає іноземні кордони, часто на безмитній основі. Так, наприклад, товари, що перевозяться вантажним автотранспортом між Детройтом і Буффало або між Аляскою і 48 іншими штатами через Канаду, подорожують без мита, а це означає, що перевізник, який опрацьовує їх, дає окреме юридичне зобов'язання тримати їх "упакованими" і повинен простежити за тим, щоб їх не розпакували для продажу чи використання в межах країни, через яку вони перевозяться.
Прикладами створення ефективних логістичних систем у міжнародному масштабі можуть служити логістичні системи деяких відомих західних фірм, таких як: компанії "Крафт, Інк.", корпорацій "ЗМ" і "Дженерал Моторе".
Компанія "Крафт, Інк." продає продовольчі товари на 10 млрд дол. у рік. Операції, що здійснюються нею, є прикладом інтегрованої логі-стичної системи. Дистрибуційна структура успішно зв'язує всі ланки руху матеріалів, у тому числі закупівлю, управління активами, виробниче календарне планування, управління запасами і транспортування.
Основними цілями управління такими логістичними системами є:
- цінова конкурентоздатність у кожному аспекті: придбанні, розподілі і транспортуванні;
- неухильне дотримання стандартів якості, в тому числі якості, гарантованої постачальниками і перевізниками;
- розвиток індивідуальних зв'язків із постачальниками матеріалів і послуг;
- розвиток управління з метою найму, притягнення і розвитку людей на будь-якій посаді з "чистим" відпливом в інші організаційні підрозділи "Крафт, Інк.".
Компанія "ЗМ" (річний обсяг продажу 7 млрд дол.) підтверджує, що глобальною метою її логістичної системи є забезпечення прогнозованого, стійкого і надійного обслуговування, відповідно, за доступними цінами, а також створення високоякісної системи матеріально-технічного забезпечення. "ЗМ" визначає якість як "відсутність необхідності переробляти те, що було зроблено неякісним з першого разу". "ЗМ" впроваджує в життя програму "партнери по якості" (корпорація має зв'язок "комп'ютер - комп'ютер" із 27 компаніями з перевезень).
Корпорація "Дженерал Моторе" використовує японську логістичну систему "канбан", за допомогою якої необхідні матеріали в необхідній кількості в потрібний час доставляються в потрібне місце працівниками, які знаходяться на наступних етапах виробничого процесу. При цьому засобом для передачі замовлень на виробництво і постачання є картка (японською - "канбан"). Споживач чи наступна за ним у технологічній ланці ділянка диктує асортиментну програму виробнику. Конкретного графіка роботи підприємства немає, і кожний попередній в технологічній ланці учасник виробничого процесу, навіть співробітник закупівельної служби, дізнається про завдання, коли з такої ланки надходять замовлення, оформлені в картці. Таким чином, обумовлений планом постачань графік робіт має тільки ділянку кінцевого складування, що "розкручує клубок інформації у зворотний бік". Така система має багато переваг, серед яких особливо виділяються дві:
- розміри запасів зменшуються, і значною мірою зменшуються витрати на збереження матеріальних запасів;
- проблеми якості відразу ж виявляються, і їх можна швидко відкоригувати.
Політика своєчасності функціонування всіх ланок логістичної системи корпорації визначається такими положеннями: гнучкими методами перевезень; використанням спеціалізованого устаткування для перевезення комплектуючих; послідовним прийманням; автоматичним розвантаженням; прийманням у місці використання; бездокументним прийманням (електронний зв'язок); застосуванням інтегрованих систем для переміщення вантажів.
У створенні логістичного ланцюжка міжнародного масштабу виникає ряд специфічних проблем. Наприклад, складно уявити, яким чином логістичний ланцюжок буде перетинати національні кордони, якщо ще не сформований загальний економічний простір, наприклад загальний європейський ринок. У побудові міжнародних логістичних систем існують такі проблеми:
- регулювання і спрощення митних і технологічних процедур при переході матеріальних потоків через кордони;
- уніфікація стандартів, правил, тарифів, вимог до технологій і технічних засобів перевезення;
- при збереженні суверенітетів визнання державами пріоритетів міжнародних угод, завдяки яким реалізуються принципи логістики;
- акцентування на якісних показниках товарів при забезпеченні умов їхнього збереження, одержання високого економічного ефекту;
- значне інвестування в розвиток транспортної інфраструктури, що пов'язана з управлінням матеріальними й інформаційними потоками;
- застосування правил захисту загального ринку;
- лібералізація транзитних процедур при переході вантажів через кордони країн-учасниць ринку;
- узгодження спрямованості магістрального транспорту і продуктивності перевантажувального обладнання;
- розвиток логістичних послуг;
- застосування в міжнародному масштабі правил, норм і стандартів, обов'язкових для користувачів міжнародної логістичної системи.

Контрольні запитання і завдання
1. Дайте визначення поняття "логістика".
2. Назвіть основні етапи розвитку логістики.
3. Що таке "матеріальний потік"?
4. Які види логістики ви знаєте?
5. Сформулюйте основні цілі торгової логістики.
6. Які принципи включає концепція логістики ?
7. Виділіть основні стадії формування логістичної системи.
8. Визначте умови створення ефективної логістичної системи підприємства.
9. Що таке "міжнародна логістична система "?
10. Які реальні результати може дати впровадження концепції логістики на підприємстві?
Література
1. Johnson James С., Wood Donald F. Contemporary Logistics. - N.-Y., 1990.
2. Капельян С.Н. Основы коммерческих и финансовых расчетов: Учеб. пособие для вузов. - Минск, 1999.
3. Рынок и логистика / Под ред. Г. Гордона. - М., 1993.
4. Смехов А. Новое научное направление или новая панацея // Материально-техническое снабжение. - 1990. - № 1.
5. Соколенка С.И. Современные мировые рынки и Украина. - К., 1995.

Глава 9. Юридичний характер менеджменту. Право і менеджмент

Менеджмент вивчає відносини між людьми. В підприємницькій діяльності вони можуть бути складними і багатосторонніми.
У процесі торгівлі виникає дуже багато таких відносин. Справи, якими займається менеджмент, - передача, транспортування товару, збереження на складі і т.і-н. - мають такий характер, що їх обов'язково потрібно розглядати конкретно, точно, без загальних формулювань.
Майже кожна дія менеджера торкається тих або інших юридичних питань. Тому для менеджменту є обов'язковими дві загальні вимоги юридичного характеру:
1) всі відносини в менеджменті мають бути обумовлені й точно зафіксовані (наприклад, починаючи з того, які права має директор акціонерного товариства);
2) вони повинні бути узгоджені з вимогами чинного законодавства. Таких вимог дуже багато, тому що держави завжди відігравали і відіграють велику роль у розвитку і контролі менеджменту. Менеджер зовнішньоекономічної діяльності повинен погоджувати свої дії з вимогами законодавства двох або більше країн.
Менеджер стикається з найрізноманітнішими юридичними питаннями. Найбільш типовими з них є організаційні аспекти підприємств, у тому числі:
- можливі форми підприємництва;
- умови створення підприємств;
- допустима сфера діяльності підприємства;
- зобов'язання підприємства;
- "внутрішня" діяльність, у тому числі права й обов'язки посадових осіб і власників (засновників, акціонерів);
- "зовнішня" діяльність, у тому числі укладання угод і т.ін.
Серед дій, що необхідно здійснювати менеджеру (директору і т.ін.) "зовні", можна назвати:
- купівлю-продаж;
- вибір представників і делегування їм повноважень (доручень) або укладання з ними договорів (агентських, дистриб'юторських і т.ін.);
- виконання договорів;
- вирішення фінансових питань (платежі, товаросупровідні документи, одержання і виплата кредитів, застава).
Коли менеджер вирішує всі ці питання в межах країни (платіж іде у вітчизняний банк на рахунок місцевої фірми, дистриб'ютор - місцева фірма, під час перевезення товару не потрібно перетинати кордон), - неминучі труднощі й проблеми. Дуже важливо, щоб усі можливі проблеми були заздалегідь вирішені юридично, тобто за згодою сторін, і (або) у законодавстві. Там, де існують торговельні звичаї, бажано, щоб ніхто не сумнівався в їхньому існуванні. Але ж все це відбувається в одній правовій системі. У контрагентів не виникне спору про те, яке право застосовувати до угоди. Вони належать до однієї правової культури, тому при переговорах у них, скоріше за все, не виникне непорозумінь.
Якщо мова йде про угоду міжнародну (наприклад, з іноземним підприємством), ситуація ще складніша.
Розбіжності в правових системах різних країн додають труднощів.
Наприклад, у багатьох країнах існує достатньо законодавчих норм, які обмежують свободу договору доручення. У Бельгії і країнах Латинської Америки сторони не можуть обирати право, що регулює їхні відносини. Законодавством цих країн визначено, що в усіх випадках це має бути право Бельгії або однієї з країн Латинської Америки відповідно. В інших країнах таких обмежень немає.
В одних державах невеликі невідповідності між інформацією, що міститься в рекламі, і реальним станом справ будуть вважатися лише "кумедним перебільшенням", в інших же - це серйозне правопорушення. В різних країнах існують різні процедури реєстрації нових підприємств. Розбіжності у правових культурах теж мають велике значення. Наприклад, традиційний англо-американський підхід до написання контрактів, коли в них докладно викладаються всі питання угоди (до дрібних деталей), не відповідає підходу, що домінує в Німеччині (і в Україні), де контракти пишуться гранично коротко (порівняно з англійськими або американськими), а юристи при цьому виходять із того, що інші питання вже "врегульовані в законодавстві".
Такі розбіжності в підходах можуть викликати як додаткові спори при укладенні договору, так і ускладнення при його виконанні. Крім того, якщо виконання договору (точніше його неналежне виконання або невиконання) призводить до виникнення спору, той факт, що угода міжнародна, створить більше клопоту. Щоб запобігти зайвим ускладненням, сторони можуть заздалегідь домовитися, у суді якої країни буде вирішуватися спір. Проте в деяких країнах свобода такого вибору обмежена. Якщо буде винесене рішення на користь однієї із сторін у суді країни, де ця сторона знаходиться, швидше за все його неможливо буде виконати, оскільки країна іншої сторони спору не визнає іноземного судового рішення.
Міжнародна торгівля товарами пов'язана з митним оформленням та іншими митними процедурами. Розбіжності в законодавстві, традиціях і т.ін. можуть ускладнити процес.
Для вирішення (або принаймні зведення до мінімуму) цих проблем, потрібно щоб:
- вони були заздалегідь вирішені юридично чітко і недвозначно;
- кожна зі сторін заздалегідь знала, які юридичні наслідки матиме та або інша її дія.

Контрольні запитання і завдання
1. Чому завдання менеджера стають складнішими, якщо для їх виконання він має діяти в межах двох або кількох країн?
2. Що повинен менеджер брати до уваги, якщо діяльність його підприємства починає виходити за межі однієї країни ?
Література
1. Гречникова И.Н. Маркетинг и международное коммерческое право. - М., 1990.
2. Дениэлс Джон Д., Радеба Ли X. Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции: Пер. с англ. - 6-е изд. - М., 1994.

Глава 10 Види підприємництва в зовнішньоекономічній діяльності

Форма і організація підприємств. Фізичні особи. Юридичні особи. Товариства. Товариства з обмеженою відповідальністю. Акціонерні товариства. Інші об'єднання. Державні торгові підприємства. Представництва і агентства підприємств.

10.1. ФОРМА І ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ

Для підприємницької діяльності (як внутрішньодержавної, так і міжнародної) дуже важлива форма організації підприємства. Вона потрібна, щоб дати окремим особам або об'єднанням осіб можливість займатися підприємництвом.
Історично підприємницька діяльність ніколи не підпадала під певну загальну схему. Завжди і скрізь першою формою організації бізнесу була одна людина, що працювала не тільки для себе (для споживання), але й для інших (на продаж). Ще одна форма організації підприємства - колективна (декілька людей діють разом). Досить часто люди вкладають свій капітал і покладаються в організації підприємництва на спеціалістів. Існує безліч варіантів організації колективних підприємств. Найголовніше у виборі форми підприємства - характер підприємницької діяльності. У дрібній торгівлі люди, як правило, самі управляють створеними ними підприємствами. На великих підприємствах обирають такі форми організації, які дозволяють досягти загальної мети з найменшими витратами і з найбільшим прибутком ("cost effectively"). Щоб залучити великі обсяги капіталу, часто необхідно брати у борг, що може оформлятися через випуск цінних паперів (привілейованих акцій, облігацій і т.ін.). Для організації великого бізнесу, у тому числі управління майном, необхідно наймати кваліфікованих спеціалістів.
В організації підприємства важливо зменшити ризик "втратити все" у випадку невдачі. Звідси прагнення уникнути необмеженої відповідальності учасників об'єднання і виникнення "підприємств з обмеженою відповідальністю". Кредитори підприємства з обмеженою відповідальністю можуть звернути стягнення тільки на те майно, що знаходиться в його власності, але не на майно учасників такого підприємства.
Важливим є питання про те, яким чином будуть прийматися рішення в підприємстві з обмеженою відповідальністю.
Якщо люди (підприємства) хочуть діяти в бізнесі спільно, то створення підприємства - це єдиний засіб досягнення мети. Доцільність створення нового підприємства залежить від конкретних обставин.
У двадцятому столітті все більшу роль почав відігравати ще один чинник - податкове законодавство. Від форми організації бізнесу нерідко залежить, хто буде сплачувати податки - наприклад, підприємство або його засновник, - і якою буде сума цих податків.
Отже, для організації бізнесу головне значення мають такі чинники, як кількість учасників; обсяги капіталу; ризик; порядок управління; оподаткування.
У праві всі особи поділяються на фізичних і юридичних. Фізична особа - людина. Юридична особа - будь-яка організація, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати прав і нести обов'язки, бути позивачем або відповідачем у суді (див., наприклад, Цивільний кодекс Української РСР, ст. 23).
Варто мати на увазі, що права юридичних і фізичних осіб займатися міжнародною торгівлею ніяк не відрізняються. Наприклад, в Україні після 18 років фізична особа має ті ж права, що і юридична особа, тобто може набувати від свого імені прав, нести обов'язки, бути позивачем або відповідачем у суді. До цього віку фізична особа може мати права, але, як правило, не може їх набувати, і найчастіше не може бути позивачем або відповідачем у суді.

10.2. ФІЗИЧНІ ОСОБИ

На практиці немає істотної різниці між тим, як працює фізична особа і корпорація. Фізична особа, так само як і корпорація, може найняти менеджерів, що будуть управляти підприємством самі або разом із цією фізичною особою.
Відмінності існують у питанні реєстрації. Справа в тому, що в більшості країн фізичній особі, на відміну від корпорацій, не потрібно проходити реєстрацію, шоб займатися міжнародною торгівлею. Питання про реєстрацію може виникнути, коли підприємство здійснює роздрібну торгівлю і хоче відкрити "торгову точку" - магазин, кіоск тощо.
Коли мова заходить про відповідальність перед кредиторами, то фізична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, без обмежень.

10.3. ЮРИДИЧНІ ОСОБИ

Коли люди прагнуть займатися колективним підприємництвом, вони повинні обрати одну з форм організації спільного бізнесу.
Питання про організацію бізнесу може постати і тоді, коли людина хоче займатися бізнесом сама, але за посередництвом юридичної особи, яку вона створює самостійно.
Існує декілька найважливіших питань, які потрібно вирішити, організовуючи підприємство.
1. Хто і як буде розпоряджатися майном і хто буде приймати рішення? Для управління бізнесом нерідко наймають менеджерів. Важливо заздалегідь знати, які вони мають права та обов'язки, якими будуть наслідки їхніх дій для третіх осіб. У багатьох випадках учасники роблять внесок майном або грошима, але не бажають керувати справами підприємства безпосередньо. З іншого боку, як правило, без згоди учасників підприємства менеджери не можуть приймати найбільш важливі рішення, що стосуються істотних змін у діяльності і структурі підприємства, як, наприклад, злиття підприємств. Керівники (менеджери) підприємства приймають рішення з всіх інших питань. Дуже важливо чітко визначити права, обов'язки і відповідальність керівника підприємства. Це необхідно:
- по-перше, щоб упорядкувати відносини між керівником підприємства і його засновниками (акціонерами);
- по-друге, щоб упорядкувати відносини між керівником і співробітниками підприємства;
- по-третє, щоб захистити кредиторів підприємства від можливих порушень з боку його керівника.
2. Як будуть розподілятися прибутки?
3. Хто і як (у яких межах) буде відповідати за борги? Існує багато можливих форм організації колективного бізнесу. Наприклад, учасники можуть зібрати разом певне майно або гроші для здійснення єдиного проекту. Історично саме таким способом здійснювалося багато торгових походів у середньовічних Венеції та Генуї.
Учасники можуть домовитися про те, щоб займатися підприємництвом разом на постійній основі. Дуже багато людей бажають брати участь у бізнесі своїм капіталом, розраховуючи потім одержати частину прибутку, але не бажають самі вести справи. Інші учасники можуть вести справи. При цьому вони мають право передати частину свого капіталу в спільну власність або не передавати нічого. Такий капітал стає спільною власністю учасників товариства і розпоряджатися ним вони можуть тільки разом. Якщо підприємство велике, складним стає питання про порядок прийняття ділових рішень.
Організовуючи колективний бізнес, потрібно вибирати одну з форм підприємства. Коло можливих варіантів у різних країнах не однакове. Проте всі можливі форми можна розділити на декілька логічних груп:
- товариства;
- підприємства з обмеженою відповідальністю;
- інші об'єднання.
10.3.1. ТОВАРИСТВА
Товариства створюються там, де дві або декілька осіб бажають діяти разом, але не бажають або не можуть мати велику організацію і коли вони самі хочуть брати участь у менеджменті. Питання, що порушуються при організації товариства, - про спільні відносини, а також про власність і про права кожного учасника на цю власність, про розподіл прибутку і про вирішення питань користування капіталом.
Згідно з законодавством багатьох країн товариства поділяються на два види:
- повні товариства;
- командитні товариства (societe en commandite, Kommanditgesellschaft, societa in accomanditad).
У повних товариствах усі учасники відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном і грошима. Повні товариства створюють, як правило, ті люди, що бажають безпосередньо управляти справами товариства.
У командитних товариствах частина учасників робить внесок, але не бажає брати участі у роботі підприємства, їхня відповідальність обмежена тільки їхніми внесками. Інші ж відповідають за зобов'язаннями товариства всім майном і безпосередньо управляють його справами.
Варто мати на увазі, що в багатьох країнах товариства не є самостійними особами, їхні справи учасники вирішують тільки разом і всі рішення приймаються від імені їх усіх. Капітал, переданий для ведення бізнесу, знаходиться в спільній власності його учасників, а не у власності товариства як самостійної особи.
10.3.2. ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ. АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА
Підприємства з обмеженою відповідальністю почали розвиватися в Західній Європі, головним чином в Англії, у вісімнадцятому столітті, під впливом індустріальної революції. В цей час виникла потреба у великих обсягах капіталу. Поняття "спільний капітал" ("joint stock") з'явилося в торгових містах Італії в XV-XVI ст. Спільний капітал створювався, як правило, для реалізації одного проекту, наприклад торгового походу. Оскільки такі проекти завжди пов'язувалися з деяким ризиком, вкладники були зацікавлені в тому, щоб обмежити свою відповідальність на випадок невдачі.
З розвитком промисловості цей спосіб використання спільного капіталу для підприємницької діяльності почав розвиватися значно швидше. Але для того, щоб це відбувалося ще успішніше, були потрібні більш сприятливі умови для інвесторів. Обмеження ризику інвесторів створило б такі умови. Інвестори бажали одержати всі переваги участі в підприємстві, але водночас обмежити свою відповідальність тільки тим капіталом, який вони передали для ведення цього підприємства. Щоб зробити це можливим і в такий спосіб залучити капітал до підприємницької діяльності, було необхідно юридичне "винайти" поняття обмеженої відповідальності. Цей юридичний винахід призвів до великого розвитку не тільки промисловості, але й торгівлі.
Крім того, розвиток обмеженої відповідальності сприяв виникненню важливої відмінності між товариствами і підприємствами з обмеженою відповідальністю - останніми управляли спеціально найняті менеджери. Засновники лише зрідка (декілька разів на рік) збиралися і вирішували найбільш принципові питання управління підприємством. На таких підприємствах сам розвиток став залежати саме від здібностей і зусиль менеджерів.
Згодом роль головних менеджерів все більш зростала. На сьогодні її порівнюють з роллю президентів держав, їхня діяльність може впливати на економічний розвиток країн і навіть усього світу (пригадаємо, наприклад, тепер уже колишнього головного менеджера корпорації "Майкрософт" Білла Гейтса).
Сучасна система підприємств з обмеженою відповідальністю з її поділом на "пасивних" вкладників і менеджерів викликає колосальну кількість юридичних суперечок, насамперед у таких питаннях, як відносини між управляючим і учасниками підприємства, між учасниками, що мають більшість у підприємстві, і тими, що знаходяться в меншості. Ці труднощі в різних країнах вирішуються по-різному.
Один спосіб - спробувати врегулювати всі питання в законодавстві. До нього схиляються в країнах "континентального" права (наприклад Німеччина, Франція). Проте практика довела, що врегулювати всі питання в законодавстві неможливо.
В інших країнах (країни "англо-американського" права) з питань внутрішніх відносин на підприємствах з обмеженою відповідальністю є дуже велика судова практика.
Безумовно, існують не тільки великі, але й маленькі підприємства з обмеженою відповідальністю. Вони становлять, по суті, ще один вид товариств, але всі їхні учасники мають обмежену відповідальність. Крім того, форма підприємства з обмеженою відповідальністю краще пристосована для розподілу прибутку між учасниками, особливо в тих випадках, коли частки вкладників нерівні.
З цієї причини в країнах континентальної Європи (за винятком Нідерландів і Скандинавських країн) підприємства з обмеженою відповідальністю поділяють на два види. Наприклад, у Німеччині підприємство з обмеженою відповідальністю може бути:
- "Aktiengesellschaft" (акціонерним товариством), або
- "Gesellschaft тіt beschrankter Haftung [G.m.b.H.]" (товариством з обмеженою відповідальністю).
Норми, що регламентують порядок створення і внутрішні відносини між учасниками підприємств різних видів, відрізняються. До акціонерних товариств ставляться більш жорсткі вимоги.
У Великій Британії є розбіжності між "private company" і "public company". Перші не можуть мати більше 50 засновників і не можуть поширювати акції серед осіб, коло яких визначити заздалегідь нереально.
У США, Нідерландах, Скандинавських країнах усі підприємства з обмеженою відповідальністю створюються і функціонують однаково. Правда, відмінності між "private company" і "public company" все-таки існують, але вони не стосуються порядку створення підприємств і внутрішніх відносин у них.
На практиці всі види підприємств з обмеженою відповідальністю працюють однаково. "Public companies" створюються тоді, коли потрібно залучити значні кошти, які неможливо одержати від декількох засновників.
Спільні підприємства. Для створення юридичної особи необхідна участь, як мінімум, двох осіб (принаймні на початку). Коли ці особи походять з різних країн (наприклад громадяни різних країн або підприємства, зареєстровані в різних країнах), така організація підпадає під спеціальні норми, що встановлюють:
- особливі вимоги до таких юридичних осіб. Наприклад, у багатьох державах, що розвиваються, іноземці не можуть мати більше визначеного відсотка акцій (зазвичай - 49 %) у місцевих підприємствах;
- додаткові права таких юридичних осіб. Це часто відбувається в країнах із перехідною економікою, щоб залучити іноземні інвестиції.
10.3.3. ІНШІ ОБ'ЄДНАННЯ
Світовій практиці відомі й інші форми поєднання зусиль людей і підприємств. У одних об'єднаннях відносини мають лише договірний характер, в інших - частина майна переходить у спільну власність учасників. Не всі з цих об'єднань є юридичними особами. Іноді підприємства просто укладають договір про координацію своїх зусиль у тій або іншій сфері. Вклад у спільну діяльність може бути не тільки у вигляді майна, але й в інших формах - наприклад, передача ліцензії на технологію, франчайзинг (про це більш докладно див. п. 2.7).
Прикладом об'єднань зусиль людей можуть бути кооперативи для придбання квартир.
Деякі підприємства з обмеженою відповідальністю і товариства створюються для благодійних цілей, і їхня діяльність регулюється спеціальним законодавством.
Раніше могли створюватися і такі об'єднання, як картелі - договірні асоціації підприємств, що регулюють поведінку своїх учасників на ринку, але на сьогодні їх створення заборонено.
Прикладом об'єднання є також і консорціум - тимчасова угода між декількома банками або промисловими підприємствами для спільного розміщення позики або здійснення єдиного капіталомісткого промислового проекту. Відносини в консорціумах будуються на договірних основах, майно або кошти не передаються у спільну власність.

10.4. ДЕРЖАВНІ ТОРГОВІ ПІДПРИЄМСТВА

У більшості країн держава займається торгівлею тільки у виняткових випадках.
Державні підприємства стали виникати внаслідок бажання держав взяти на себе відповідальність за розвиток деяких важливих галузей економіки, що мають суспільне необхідний характер (наприклад, електроенергетика, дороги, пошта). З іншого боку, характер цих галузей такий, що приватні особи не зацікавлені ними займатися.
Тому держави почали створювати підприємства, майно яких, як і самі підприємства, є власністю держави.
На відміну від приватних об'єднань, одержання прибутку для державних організацій не головне. Тому їхні менеджери не завжди прагнуть працювати з найменшими витратами і з найбільшим прибутком. Через це державні підприємства нерідко збиткові, і їх необхідно субсидіювати. Все це спотворює економічну діяльність у країні.
У двадцятому столітті під впливом марксистських і соціалістичних ідей роль держави в економіці багатьох країн значно зросла. Мова йде, насамперед, про так звані соціалістичні держави, але не тільки. В багатьох країнах були націоналізовані деякі галузі промисловості. На сьогодні існує зворотна тенденція - до денаціоналізації.
У будь-якому випадку, щоб займатися торгівлею, необхідно залучати спеціалістів, які мають знання і досвід у торгівлі. Чиновники, що працюють у міністерстві, мерії і т.ін., не завжди володіють достатніми знаннями і досвідом в комерційній діяльності. Крім того, багато питань у діловому житті потрібно вирішувати оперативно, що неможливо, якщо підприємством безпосередньо керує державний чиновник, у якого є ще й інші обов'язки.
Основні юридичні питання, що можуть виникнути в роботі з державними підприємствами, такі.
1. Чи може держава відповідати за своїми зобов'язаннями в іноземному суді? Якщо так, то в яких випадках?
2. Чи може державне підприємство посилатися як на форс-мажорні обставини на рішення держави, що цілком контролює це підприємство?
3. Чи можна піддавати сумніву законність акту іноземної держави, наприклад, якщо, на думку іноземного суду, він порушує вимоги міжнародного права (норми звичаєвого міжнародного права або норми, закріплені в міжнародному договорі, обов'язковому для держави, яка видала акт)?
Чи може держава відповідати за своїми зобов 'язаннями в іноземному суді? Якщо так, то в яких випадках?
Історично держава не могла бути відповідачем у суді. Так було зручніше - суд все одно не міг би здійснити юрисдикцію над іноземною державою. З іншого боку, у визнанні такої юрисдикції просто не було необхідності, оскільки держава дуже рідко брала участь у комерційній діяльності. Вона збирала данину, змушувала відбувати військову повинність і т.ін. Іншими словами, вона виконувала тільки функції суверена. Держава майже ніколи не діяла як приватне підприємство. Держава не займалася будівництвом, постачанням електроенергії, не купувала і не продавала товарів.
Питання про імунітет держави виникло у міжнародному торговому обігу невдовзі після того, як держава почала брати участь у комерційній діяльності нарівні з іншими торговцями.
Коли підприємства беруть участь у торговому обіг, вони хочуть мати гарантії того, що їхній контрагент, навіть якщо це іноземна суверенна держава, виконає усі свої зобов'язання. Такою є сутність торгового обігу. Саме потреби торгового обігу призвели до того, що з'явилася концепція обмеження імунітету від іноземної юрисдикції. Відповідно до цієї концепції, коли держава вступає в комерційну діяльність (наприклад, укладає контракт з іноземною особою), вона позбавляє себе імунітету від юрисдикції з питань, пов'язаних з цією діяльністю.
Не у всіх випадках держава, чиї інтереси порушені, погоджується з такою концепцією. Щоб уникнути можливих ускладнень, багато торговців домагаються включення в договір із державою спеціального застереження про те, що держава відмовляється від державного імунітету для цілей виконання цього договору.
Цікаво, що в країнах континентальної Європи питання про імунітет держави від іноземної юрисдикції теж не закріплені в законодавчих актах, і суди керуються в цих питаннях як допоміжними джерелами доктриною і рішеннями судів. Проте таке положення, можливо, незабаром зміниться, після прийняття європейської конвенції з цього питання.
Так вже історично склалося, що саме в країнах англосаксонського права норми про імунітет держави були закріплені в законодавчих актах. Зрозуміло, ще до їхнього прийняття існували судові прецеденти з тих або інших питань. Але багато з цих юридичних норм суперечили одна одній, або були прогалиною в праві.
У США був прийнятий Акт про іноземний суверенітет 1976 р. У Великій Британії питання про іноземний суверенітет було врегульовано у 1978 р.
Чи може державне підприємство посилатися як на обставини непереборної сили на рішення держави, яка повністю контролює це підприємство?
У процес торгівлі нерідко втручається держава. При цьому не виключається, що своїми діями вона унеможливить виконання міжнародного комерційного контракту. Наприклад, фірма "А" має зобов'язання перед фірмою "Б" виплатити за товар 10 000 дол. США. Після укладення договору, країна У - країна місцезнаходження фірми "А", приймає закон, що забороняє переведення іноземної валюти за кордон. Швидше за все, фірма "А" зможе посилатися на цей факт як на "обставини непереборної сили" (force majeure), що звільняють її від відповідальності за невиконання договору. А якщо фірма "А" - державне підприємство? Адже в цьому випадку держава сама собі створює force majeure.
В законодавстві і практиці більшості країн ще не вироблено єдиного підходу до цієї проблеми. Є приклади визнання таких актів держави як force majeure, навіть якщо мова йде про державне підприємство.
Чи можна піддавати сумніву законність акта іноземної країни, наприклад, якщо, на думку іноземного суду, він порушує вимоги міжнародного права (норми звичайного міжнародного права або норми, закріплені в міжнародному договорі, обов'язковому для держави, яка видала акт) ?
Припустимо, що законодавство країни А вимагає, щоб законодавчі акти публікувалися не пізніше, ніж за 10 днів до набуття ними чинності, і передбачає, що всі акти, які не були своєчасно опубліковані, не мають юридичної сили.
Фірма "1" подає в суд у країні Б і вимагає визнати акт держави А, що не був своєчасно опублікований, недійсним. Скоріше за все, суд країни Б не розглядатиме такий позов, оскільки в багатьох країнах існує концепція "акта держави", що забороняє оспорювати в суді однієї країни акти іншої країни. Причина появи такої концепції дуже проста - якби суди мали право визнавати недійсними акти інших держав, це могло б призвести до ускладнень у міждержавних відносинах. Останнім часом з'явилися законодавчі акти і судові рішення, що до певної міри обмежують концепцію "акта держави".
Насамперед іноземна держава може сама відмовитися від права на використання концепції "акта держави". Хоча чекати такого від держави можна тільки в рідкісних випадках, але таке право існує.
Інше запитання, що виникає в таких випадках і відповідь на яке не зовсім зрозуміла, - чи може держава, яка відмовилася від використання концепції "акта держави", потім знову заявити про використання цієї концепції?
Крім того, чи можна вважати, що держава-відповідач відмовиться від використання концепції "акта держави", якщо вона в ході судового розгляду не заявила про це прямо, але висунула зустрічний позов, визнавши, таким чином, допустимість розгляду в суді свого акта? На це запитання в більшості держав також немає відповіді.
Важко також із певністю.сказати, чи залишається концепція "акта держави" в силі, якщо питання виникло у зв'язку з комерційною діяльністю відповідної держави. В законодавстві і практиці більшості країн ще не було вироблено єдиного підходу до цього питання.
Безпосереднє втручання держави в економіку - виняток? У будь-якому випадку, пряме втручання держави в економічну діяльність - явище виняткове і незвичне.

10.5. ПРЕДСТАВНИЦТВА І АГЕНТСТВА ПІДПРИЄМСТВ

У міжнародній економічній діяльності дуже велика кількість угод здійснюється не прямо, а за допомогою посередників, представників. За оцінками спеціалістів, більше половини світової торгівлі здійснюється за допомогою представників або посередників, без яких неможливо було б вирішити багато питань у підприємництві.
Допомога посередників може використовуватися для:
- пошуку закордонного контрагента;
- підготовки і укладення угоди;
- супроводження товару в дорозі (транспортно-експедиційні послуги);
- страхування товарів при транспортуванні;
- виконання митних формальностей;
- проведення рекламних і інших заходів для просування товару на ринки інших країн;
- технічного обслуговування.
Право представництва - дуже складне. Особливо багато питань виникає про права представника і наслідки його дій (наприклад, коли його дії створюють права або обов'язки для довірителя). Для того, щоб звести ці труднощі до мінімуму, потрібно якомога детальніше передбачити всі питання в угоді про представництво. Багато країн навіть встановили в законодавстві умови договору представництва, що будуть діяти, якщо тільки сторони не домовляться про інше.
Так складається, що довіритель знаходиться в більш сильному економічному положенні, порівняно з представником, і нерідко може диктувати представнику умови угоди, які можуть бути невигідними для представника. Багато держав, намагаючись захистити представників, обмежують свободу договору про представництво. До таких обмежень належать, наприклад:
- обмеження права сторін вибирати право, застосовуване до угоди. Такі обмеження існують у Бельгії і у державах Латинської Америки;
- встановлення обов'язкових правил припинення відносин представництва, від яких сторони договору не можуть відійти.
В міжнародній практиці є багато видів представників. Найбільш типові - це незалежні агенти та незалежні дистриб'ютори.
Незалежні агенти. Агент, як правило, може своїми діями створювати права й обов'язки для довірителя. До незалежного агента, зазвичай, не переходить право власності на товар довірителя.
Агенту виплачують комісійні, як правило, у відсотках від сум угод, здійснених з його допомогою. Якщо агент продає товар довірителя, то відсотки він одержує вже після того, як покупець заплатить за товар. Довіритель може також гарантувати агенту регулярну виплату мінімальних комісійних, а також відшкодовувати витрати агента на виконання доручень довірителя.
Ризик того, що покупець не заплатить за товар, лежить на довірителі, а не на агенті.
Незалежні дистриб'ютори. Незалежний дистриб'ютор продає товари від свого імені і за свій рахунок. Як правило, за отриманий товар він виплачує довірителю оговорену суму. Після цього дистриб'ютор має право продати товар за будь-якою ціною. Якщо дистриб'ютор не зуміє продати товар, гроші експортер йому не повертає.
Ризик того, що покупець не заплатить за товар, лежить на дистриб'юторі, а не на експортерові.
Довіритель, як правило, надає дистриб'ютору виняткові або переважні права на розповсюдження своєї продукції на визначеній території.
Законодавство багатьох країн забороняє іноземним підприємствам або громадянам бути дистриб'юторами на своїй території.
Таким чином, агенти і дистриб'ютори - дві "крайні форми" представництва. Між ними існують проміжні види, у яких тією чи іншою мірою поєднуються ознаки агентів або дистриб'юторів.
Англо-американський і континентальний підхід до представництва. Історично склалися два основних підходи до тлумачення відносин представництва:
- англо-американський;
- континентальний.
Різниця в цих підходах полягає в тому, що:
- у країнах із континентальним підходом (насамперед, країни континентальної Європи) існує більше обмежень свободи договору про представництво, ніж у країнах з англо-американським підходом;
- ці обмеження в країнах із континентальним підходом встановлені в законодавстві, у той час як у країнах з англо-американським підходом вони розвинулися в судовій практиці.
Як вибрати представника. Приймаючи рішення про те, якому виду представництва віддати перевагу, необхідно враховувати:
- особливості ринку відповідного товару;
- той факт, що торгівля через представників на зовнішньому ринку дуже часто пов'язана з додатковими труднощами і перешкодами.
В багатьох країнах, наприклад у Бельгії і країнах Латинської Америки, свобода договору між довірителем і представником обмежена. Наприклад, якщо представник діє на їхній території, сторони не можуть самі обирати право, застосоване до договору. Таким правом у всіх випадках буде право Бельгії (або країн Латинської Америки, відповідно).
Дуже часто експортери укладають торгові угоди через представника або посередника, щоб уникнути податкових зобов'язань у країні імпорту.
Податкові зобов'язання виникають, як правило, тільки в таких випадках:
- коли експортер здійснює діяльність на території країни імпорту через дочірню компанію;
- якщо агент знаходиться в трудових відносинах із своїм довірителем;
- коли експортер діє на території країни імпорту через постійне представництво.
Визначення "постійного представництва" відрізняються в різних країнах. Це викликає додаткові труднощі.
Щоб уникнути плутанини і зайвих непорозумінь у процесі торгівлі, щоб торговці могли заздалегідь знати, які податки і де доведеться сплачувати, багато країн уклали спеціальні двосторонні угоди (угоди про уникнення подвійного оподаткування).
Наприклад, така угода між країною А і країною Б передбачає, що особи з країни А, які одержують прибутки в країні Б, сплачують податки тільки в країні А. Проте якщо особа з країни А одержує всі або частину прибутків у країні Б через постійне представництво, то ці прибутки або їхня відповідна частина оподатковуються тільки в країні Б.
При цьому багато міжнародних угод у цій галузі передбачають, що особа однієї країни (довіритель) "має постійне представництво" в іншій країні, навіть якщо діяльність довірителя здійснюється через представника, якщо особа, що діє від імені довірителя, має право своїми діями створювати договірні зобов'язання для свого довірителя. Така особа "не має постійного представництва", якщо вона діє через брокерів, комісіонерів та інших незалежних агентів у рамках звичайного процесу торгівлі.
Українському підприємству, перед тим як починати експортувати товар, бажано вивчити положення відповідної міжнародної угоди про уникнення подвійного оподаткування, якщо така угода існує і діє.

Контрольні запитання і завдання
1. Які питання є найважливішими при організації колективного бізнесу?
2. Яка різниця між юридичними і фізичними особами ? Чи відрізняються права юридичних і фізичних осіб стосовно зовнішньої торгівлі?
3. Чому можна сказати, що державні торгові підприємства - виняток?
4. Які ви можете назвати важливі юридичні питання, що можуть виникнути, якщо держава безпосередньо втручається в підприємництво ?
5. Для чого можуть знадобитися представники?
6. Які найтиповіші форми представництва ?
7. Що таке договори про уникнення подвійного оподаткування?
Література
1. Грачев Ю.Н. Внешнеэкономическая деятельность. Организация и техника внешнеторговых операций: Учеб.-практ. пособие. - М., 2001.
2. Солошенко Л. Внешнеэкономическая деятельность: организация и документальное оформление. - X., 2001.

Глава 11 Види міжнародних угод торгового характеру

Купівля-продаж товару. Укладання договору. Виконання зобов'язань за договором. Наслідки невиконання договору. Неможливість виконання. Міжнародні транспортні перевезення. Страхування. Платіж. Правові основи здійснення платежу. Гарантії і фінансування купівлі-продажу. Зберігання товару на складі. Товарообмін. Бартер. Передача технології. Захист інтелектуальної власності. Торгівля послугами. Фінансові і банківські відносини. Страхові підприємства. Юридичні й бухгалтерські послуги. Транспортні послуги. Телекомунікації. Будівництво. Гірнича справа. Інвестиції.

11.1. КУПІВЛЯ-ПРОДАЖ ТОВАРУ

Серед різноманітних комерційних угод договір купівлі-продажу - один із найбільш поширених. За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати товар покупцю у власність, а покупець зобов'язується сплатити оговорену ціну.
В торгівлі, і особливо в міжнародній, дуже часто покупець товару знаходиться далеко. В цьому випадку порядок передачі товару покупцю стає важливим.
Головні відмінності "внутрішньодержавної" купівлі-продажу від міжнародної купівлі-продажу:
- внутрішня купівля-продаж, як правило, регулюється однією державою, в той час як міжнародна купівля-продаж регулюється двома (або більше) державами;
- при міжнародній купівлі-продажу вартість товару розраховується двома (або більше) сторонами;
- при міжнародній купівлі-продажу варто враховувати, які міждержавні угоди можуть впливати на права й обов'язки сторін.
При укладанні договору міжнародної купівлі-продажу бажано пам'ятати такі положення:
1) найменування (прізвища, імена) й інша інформація про сторони (телефон, факс, адреса електронної пошти);
2) опис товарів;
3) кількість товару (у договорах, що передбачають поставку товару в декілька етапів, - кількість товару на кожному етапі);
4) час поставки (у договорах, що передбачають поставку товару в декілька етапів, - час поставки на кожному етапі);
5) метод і місце поставки, а також, якщо це потрібно, перелік документів до товару, що повинен мати продавець;
6) ціна;
7) час платежу;
8) засіб і місце платежу (включаючи валюту платежу, а також поправку суми на рівень інфляції);
9) вимоги про страхування;
10) гарантія виконання продавцем (резервний акредитив);
11) гарантія платежу покупцем (документарний акредитив);
12) митне оформлення товарів у країні продавця;
13) митне оформлення товарів у країні покупця (включаючи сплату мита, зборів, податків і т.ін.);
14) права покупця у випадку порушення договору продавцем:
- непоставка товарів;
- неповна поставка товарів;
- невчасна поставка товарів;
- поставка ушкоджених, неякісних товарів або не тих товарів, що були оговорені в договорі;
15) ризик випадкової втрати речі;
16) права продавця у випадку порушення договору покупцем:
- відмова прийняти товар;
- неплатіж або затримка платежу;
17) припинення або розірвання договору:
- коли або за яких обставин;
- які передумови припускають припинення або розірвання договору.
18) порядок розрахунку збитків;
19) виконання зобов'язань за договором у натуральному вигляді (тобто поставка саме таких товарів, що були зазначені в договорі);
20) інші засоби захисту;
21) неможливість виконання (форс-мажор, комерційна нездійсненність, інші причини);
22) права третіх сторін, зобов'язання третіх сторін;
23) наслідки банкрутства продавця;
24) наслідки банкрутства покупця;
25) вибір застосовуваного права;
26) вирішення спорів:
- третейський суд;
- вибір суду (який суд повинен вирішувати спір);
27) повідомлення:
- у якій формі;
- коли і де повинні передаватися;
28) поправки або одностороннє припинення договору;
29) мова договору;
30) які документи і якою мовою складають офіційний текст договору. Як видно з цього переліку, при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу може виникнути багато запитань, у тому числі:
- що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною;
- коли переходить право власності на товар;
- коли переходить ризик випадкової втрати товару;
- хто зобов'язаний застрахувати товар і заплатити за страховку;
- хто зобов'язаний організувати транспортування товару і заплатити за транспортування;
- хто зобов'язаний сплатити мита, податки, збори;
- коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору;
- наслідки невиконання договору;
- неможливість виконання.
В різних країнах існує різне законодавство з питань, що можуть виникнути при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу. Такі розбіжності тільки шкодять міжнародній торгівлі - вони створюють зайві ускладнення. Торговці завжди зацікавлені заздалегідь знати, як саме будуть розглядати їхні дії у випадку виникнення спору.
Вчені, юристи, політики, менеджери давно прагнуть подолати ці труднощі і спростити процес торгівлі. Робота ця велася як на приватному, так і на міждержавному рівні.
На приватному рівні головна роль належить Міжнародній торговельній палаті (Париж). Ще в середині двадцятого століття Міжнародною торговельною палатою були розроблені Уніфіковані торгові терміни ("Інкотермс").
"Інкотермс". "Інкотермс" - це типові умови договору купівлі-продажу. Правила "Інкотермс" застосовуються у всіх випадках, коли сторони зробили посилання на них у договорі.
"Інкотермс" можуть використовуватися при укладанні договорів купівлі-продажу, які вимагають від продавця транспортування товару будь-яким видом транспорту, а також для договорів, де покупець одержує товар на складі продавця.
У тлумаченні й застосуванні комерційного договору можуть виникати труднощі, як у силу неоднозначності тих або інших його положень, так і в силу того, що деякі питання в ньому просто не передбачені.
"Інкотермс" містить декілька варіантів вирішення таких типових питань, що викликають труднощі при тлумаченні і застосуванні договору:
- коли переходить право власності на товар;
- коли переходить ризик випадкової загибелі товару;
- хто зобов'язаний застрахувати товар і заплатити за страховку;
- хто зобов'язаний організувати транспортування товару і заплатити за транспортування;
- хто зобов'язаний сплатити мита, податки, збори.
На сьогодні існує декілька редакцій "Інкотермс". Розбіжності між ними не дуже суттєві. Будь-яку з цих редакцій можна використовувати. Останньою є редакція "Інкотермс" 2000 р.
"Інкотермс" містить тринадцять типових умов купівлі-продажу товарів:
1) EXW (із заводу);
2) FCA (вільний перевізник);
3) FAS (уздовж борту судна);
4) FOB (на борту);
5) CFR (вартість і фрахт);
6) CIF (вартість, страховка, фрахт);
7) СРТ (перевезення сплачені до);
8) СІР (перевезення і страховка сплачені до...);
9) DAF (поставлено на кордон);
10) DES (поставлено із судна);
11) DEQ (поставлено з причалу);
12) DDU (поставлено без сплати мита);
13) DDP (поставлено зі сплатою мита).
Ці умови можна класифікувати за декількома ознаками.
По-перше, існує умова про продаж товарів, що не потребує участі перевізника (EXW), і інші дванадцять умов, що потребують участі перевізника.
По-друге, є шість типових умов продажу (FAS, FOB, CFR, CIF, DES і DEQ), що передбачають перевезення морським транспортом, і шість інших умов, що можуть бути застосовані до продажу, які включають перевезення будь-яким видом транспорту, у тому числі декількома видами (FAC, СРТ, СІР, DAF, DDU, DDP).
Дванадцять умов купівлі-продажу, що передбачають транспортування товару, також можна розділити на "контракти відвантаження" і "контракти поставки". В контрактах відвантаження продавець передає товар у руки перевізника й організовує його транспортування, але саме перевезення товару здійснюється за рахунок покупця і на його ризик.
У контрактах поставки продавець відповідає за передачу товару перевізнику і організацію перевезення, причому перевезення здійснюється за рахунок продавця і на його ризик.
Сама Міжнародна торговельна палата пропонує поділяти всі умови поставки на чотири групи, причому до кожної групи входять умови, в скороченій назві яких перша буква відповідає назві групи. В кожну групу входять умови, що за головними положеннями схожі між собою:
1. Е - EXW. Товар передається покупцеві, але використання послуг перевізника прямо не передбачене.
2. F - FCA, FAS, FOB. Покупець несе всі витрати і ризики до передачі товару перевізнику.
3. С - CFR, СІF, СРТ, СІР. Покупець повинен здійснити поставку товару до перевізника, за свій рахунок забезпечити транспортування товару перевізником, і, за деякими типовими умовами, застрахувати товар. Покупець не бере на себе ризики, пов'язані з подіями, що мають місце після передачі товару перевізнику.
4. D - DAF, DES, DEQ, DDU, DDE. Покупець повинен передати товари перевізнику, забезпечити їхнє транспортування і нести всі ризики і витрати до прибуття товарів у країну призначення.
ЮНСІТРАЛ і Віденська конвенція. На міждержавному рівні головна роль належить Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). Укладена в 1980 році Віденська конвенція про міжнародні договори купівлі-продажу товарів (надалі - Віденська конвенція) є плодом багатьох років роботи в рамках цієї організації.
Віденська конвенція стосується таких питань:
- що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною;
- коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору;
- наслідки невиконання договору;
- неможливість виконання.
Віденська конвенція застосовується сторонами, якщо вони:
1) прямо не вказали в договорі, що Конвенція або якась її частина до них не застосовується, і
2) сторони договору знаходяться в двох різних державах:
- для обох цих держав Конвенція набрала сили, або
- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили і сторони домовилися про те, що до їхньої угоди застосується саме право цієї держави, або
- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили, і за нормами міжнародного приватного права застосовуваним до угоди є право цієї держави.
11.1.1. УКЛАДАННЯ ДОГОВОРУ
Щоб договір купівлі-продажу був укладений, необхідно:
1) щоб одна сторона договору запропонувала укласти договір на визначених умовах. Таку пропозицію укласти договір у торговій практиці прийнято називати офертою;
2) щоб інша сторона дала згоду укласти договір на тих умовах, що запропонувала перша сторона. Згоду укласти договір у торговій практиці прийнято називати акцептом.
Отже, щоб відбулася купівля-продаж, необхідно, щоб мали місце:
- оферта;
- акцепт.
У різних країнах по-різному підходять до питання про те, що можна вважати офертою або акцептом.
У Віденській конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.) зазначено, що оферта - це дія (або бездіяльність) однієї зі сторін угоди, з яких очевидно, що вона бажає укласти договір купівлі-продажу.
Офертою вважаються тільки такі дії, що відповідають усім із зазначених нижче вимог:
1) оферта має бути пропозицією укласти договір;
2) вона повинна передбачати, що оферент буде пов'язаний її умовами у випадку акцепту. Публічне оголошення не є офертою, якщо тільки в ньому прямо не передбачено інше;
3) оферта має бути достатньо визначеною, вказувати на:
- товари;
- якість товарів;
- ціну товарів.
Віденська конвенція містить досить гнучкі правила встановлення "визначеності" оферти:
1) оферта вважається визначеною навіть тоді, коли товари просто "позначаються". Інших вимог у Віденській конвенції не передбачено;
2) оферта вважається визначеною, якщо вона:
- встановлює ціну або якість товару,
- передбачає порядок визначення ціни або якості.
Акцепт - дія (або бездіяльність) іншої сторони, з чого очевидно, що вона приймає умови, запропоновані в оферті.
Якщо сказане в акцепті істотно відрізняється від того, що сказано в оферті, такий акцепт є новою офертою. Якщо ж відмінності не суттєві, то відповідь на оферту визнається акцептом, якщо тільки оферент:
- не заперечить проти цього усно;
- не повідомить про це.
Зробити це оферент повинен протягом "розумного проміжку часу". Віденська конвенція не пояснює, що варто розуміти під "розумним проміжком часу". Вона також не містить вичерпного визначення поняття "істотні відмінності акцепту від оферти". Проте вона має перелік питань, що вважаються суттєвими. До таких питань належать:
- ціна;
- порядок платежу;
- якість і кількість товару;
- місце і термін поставки;
- обсяг відповідальності однієї зі сторін перед іншою;
- вирішення спорів.
Коли акцепт виражений у словах, то питання про те, чи мав він місце, зазвичай, не виникає.
Проте акцепт може бути виражений і через поведінку адресата оферти (через дії або бездіяльність)..
Віденська конвенція передбачає, що поведінка свідчить про акцепт тільки тоді, коли сторони про це домовилися заздалегідь. У всіх інших випадках поведінка може свідчити про акцепт тільки:
- в силу оферти, або
- в результаті практики, що сторони встановили у своїх взаємовідносинах, або
- в силу звичаю.
11.1.2. ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ЗА ДОГОВОРОМ
Договір купівлі-продажу виконаний, коли обидві сторони виконали всі свої обов'язки, зазначені в ньому.
За Віденською конвенцією, продавець зобов'язаний:
1) передати покупцю або іншій уповноваженій особі за договором товар і всі документи, що належать до товару, в пункті й у терміни, обумовлені в договорі. При цьому товар має відповідати умовам договору за кількістю, якістю та описом;
2) передати право власності на товар. Покупець зобов'язаний:
1) прийняти товар;
2) сплатити за нього ціну, узгоджену сторонами.
При виконанні договору можуть виникнути такі питання:
1) чи здійснює продавець поставку товару;
2) якщо так, то в який пункт необхідно здійснити цю поставку:
- до пункту передачі перевізника;
- до місцезнаходження покупця;
3) якщо поставка здійснюється до місцезнаходження покупця, то в чому полягають обов'язки продавця:
- укласти договір перевезення проданого вантажу за рахунок продавця, або
- укласти договір перевезення проданого вантажу і застрахувати вантаж за свій рахунок;
- укласти договір перевезення проданого вантажу, застрахувати вантаж за свій рахунок і нести ризик випадкової загибелі товару до передачі його покупцю. Всі ці питання сторони можуть узгодити в договорі купівлі-продажу.
Сторони міжнародного договору купівлі-продажу можуть використовувати як основу для свого договору типові умови "Інкотермс". Ці умови настільки добре опрацьовані, що сторонам достатньо, наприклад, просто записати в договорі: "Продавець поставляє товар на умовах FOB Іллічівськ", і умови поставки будуть повністю урегульовані.
11.1.3. НАСЛІДКИ НЕВИКОНАННЯ ДОГОВОРУ
Віденська конвенція передбачає: якщо продавець не виконав або неналежним чином виконав свої зобов'язання за договором, у розпорядженні покупця є три засоби правового захисту:
1) право вимагати виконання договору;
2) право вимагати розірвання договору;
3) право вимагати відшкодування збитків. Якщо договір за вимогою покупця було розірвано, зрозуміло, покупець вже не може вимагати його виконання.
Розірвання договору звільняє обидві сторони від їхніх зобов'язань за договором при збереженні права відшкодування збитків. Сторона, що виконала договір повністю або частково, може вимагати від іншої сторони повернення всього, що було нею поставлено або сплачено за договором. Якщо обидві сторони зобов'язані здійснити повернення отриманого, вони повинні зробити це одночасно.
Здійснення покупцем свого права на інші засоби правового захисту не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків.
Сторони можуть домовитися і про інші засоби забезпечення виконання договору, наприклад про неустойку, тобто сплату визначеної суми. При цьому сторони можуть домовитися про те, що збиток відшкодується тільки в частині, не покритій неустойкою, а можуть домовитися і про те, що збиток відшкодується в повному обсязі незалежно від неустойки.
11.1.4. НЕМОЖЛИВІСТЬ ВИКОНАННЯ
Віденська конвенція передбачає, що сторона не несе відповідальності за невиконання будь-якого зі своїх зобов'язань, якщо доведе, що:
- невиконання було спричинено перешкодою поза її контролем, і
- від неї не можна було "розумно" очікувати усунення цієї перешкоди до уваги при укладанні договору, і
- не можна було "розумно" чекати, що вона уникне або подолає цю перешкоду або наслідки цієї перешкоди.
Якщо невиконання стороною свого зобов'язання викликане невиконанням третьою особою, притягнутою нею для виконання усього або частини договору (наприклад, перевізником), ця сторона договору купівлі-продажу звільняється від відповідальності тільки в тому випадку, якщо сторона доведе, що невиконання третьою особою:
- було викликано перешкодою поза контролем третьої особи;
- від цієї третьої особи не можна було "розумно" очікувати прийняття цієї перешкоди до уваги при укладанні договору зі стороною договору купівлі-продажу, і
- не можна було чекати, що ця третя сторона уникне або подолає цю перешкоду або наслідки цієї перешкоди.
Крім того, щоб звільнити себе від відповідальності, сторона договору, що не виконує свого зобов'язання, повинна повідомити іншу сторону про перешкоду і її вплив на виконання угоди. Якщо це повідомлення інша сторона не отримала протягом "розумного" терміну після того, як про перешкоду стало відомо партнеру, останній відповідає за збитки, спричинені цією перешкодою. Наприклад, якщо продавець протягом "розумного" терміну не повідомив покупця про те, що він не зможе поставити товар, обумовлений у контракті, оскільки той був знищений в результаті землетрусу, продавець не може бути звільнений від обов'язку відшкодувати збитки.
У будь-якому випадку звільнення від відповідальності поширюється лише на той період, протягом якого існують перешкоди.

11.2. МІЖНАРОДНІ ТРАНСПОРТНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ

Питання міжнародних транспортних перевезень - одні з найскладніших у міжнародному комерційному праві. Перевезення товарів - справа, пов'язана з ризиком. Перевізники завжди прагнули максимально обмежити свою відповідальність. З іншого боку, вантажовідправники мають договірні зобов'язання перед своїми покупцями і теж прагнуть зменшити ризик втрати або псування перевезених товарів.
Безумовно, якоюсь мірою рішенням цих проблем могло б стати страхування. Але з економічного погляду справа полягає в тому, що перевізник, розуміючи, що товар застрахований, може поводитися менш обережно, ніж під час перевезення незастрахованого товару. Ризик, таким чином, збільшується, а вартість страховки, що частково залежить від ступеня можливості виникнення страхової події, зростає. Страхова компанія, як правило, намагається уникнути сплати страховки. Отже, знову виникає конфлікт інтересів. Все це ще більше ускладнює проблему.
В таких умовах втручання держави необхідно для вирішення конфлікту інтересів, щоб система транспорту працювала без зайвих ускладнень.
Коли перевезення міжнародні, недостатньо втручання тільки однієї держави. Всі держави, що мають відношення до перевезення, повинні втручатися. Якщо заходи втручання будуть різними, це призведе до додаткових ускладнень і проблем з приводу того, право якої країни слід застосовувати. Тому бажано, щоб правила перевезення різних країн були однаковими.
Існує чотири види транспорту:
- водний;
- автомобільний;
- залізничний;
- повітряний.
Такий поділ між різними видами транспорту ми робимо тому, що правові норми, що регулюють ці перевезення, різні. Юридичні розбіжності виникли в силу того, що різні види перевезень почали розвивати-
ся в різні історичні епохи. Наприклад, для міжнародних перевезень водний транспорт стали використовувати раніше за інші види транспорту. Водні перевізники були і є, як правило, приватними особами, а залізничний транспорт у більшості країн незабаром після виникнення перейшов у власність держави. Ще один приклад - катастрофа водного судна призводить до більших матеріальних втрат, ніж, наприклад, автомобільна аварія, а отже і ризик при морських перевезеннях більший.
Варто мати на увазі, що часто, щоб перевезти товар до місця призначення, потрібно два або більше видів транспорту.
Водний транспорт. Водні транспортні послуги включають перевезення не тільки відкритим морем, але й ріками і каналами, а також послуги, що надаються морським перевізникам,
Питання права водних перевезень настільки складні й деталізовані, що в цьому підрозділі неможливо буде навіть стисло зупинитись на всіх його аспектах. Тому зупинимося тільки на деяких основних питаннях водних транспортних послуг, в тому числі на існуючих практичних регулятивних схем, створених:
- у приватному порядку;
- у міжнародних конвенціях або договорах;
- в актах внутрішньодержавного законодавства.
Значна увага приділяється тим проблемам, що найбільшою мірою впливають на відносини між перевізником і відправником вантажу або обмежують право морських, перевізників займатися транспортуванням вантажів і пасажирів.
Хоча в кожній країні існує власне право водних перевезень, в основі такого права будь-якої країни лежить загальна практика.
Контракти на міжнародне морське перевезення вантажів. У звичайній угоді на морське перевезення вантажів задіяне:
- судно;
- один або декілька договорів фрахту;
- документи, що засвідчують право власності на вантаж.
Страхування вантажів, перевезених по воді. Таке страхування необхідне при відвантаженні товарів значної вартості.
Договір страхування може укласти або продавець, або покупець перевезеного товару. Такий договір страхування може належати:
- тільки до окремого вантажу (одноразова страховка);
- до всіх вантажів, що перевозяться на ризик страхувальника.
Міжнародні угоди й організації з права водного транспорту. Існує три основних види міжнародних морських перевізників:
- перевізники в складі міжнародних лінійних конвенцій;
- незалежні перевізники;
- судна "дикого плавання".
Міжнародні лінійні конвенції - це організації, що встановлюють єдині тарифи і правила морського перевезення. Вони складаються з перевізників, що працюють на визначеній території, як, наприклад, конвенція морських перевізників Північної Атлантики (між США і Великою Британією). Міжнародні лінійні конвенції, як правило, встановлюють два рівні тарифних ставок за послуги:
- звичайний;
- контрактний (нижчий від звичайного).
Контрактні тарифні ставки діють для тих вантажовідправників, що уклали з конвенцією договір, за яким взяли на себе зобов'язання користуватися тільки послугами конвенції на весь термін дії договору.
Незалежні перевізники встановлюють тарифи й умови перевезення самостійно і приймають замовлення від будь-яких вантажовідправників. Як правило, ставки незалежних перевізників на 10 % нижчі ставок членів конвенцій перевізників.
Судна "дикого плавання" не дотримуються якихось встановлених ставок. Перевізник, зазвичай, укладає договір фрахту, за яким на судні резервується певна площа під вантаж. Якщо вантажовідправник своєчасно не скасував замовлення, він повинен заплатити за вантаж у будь-якому випадку, навіть якщо перевізник фактично нічого не перевіз. Судна "дикого плавання" перевозять, як правило, насипні, наливні вантажі.
Міждержавні угоди про відповідальність перевізників. Водні перевізники історично знаходилися в більш вигідному становищі порівняно з вантажовідправниками. Це давало їм можливість "диктувати умови". Наприклад, вони могли в договорах із вантажовідправниками встановлювати занадто низький рівень відповідальності або взагалі відмовлятися везти товари.
Через це для водних перевезень дуже важливе втручання держав, насамперед у порядок встановлення межі відповідальності перевізників. Щоб скоординувати заходи різних держав у цій галузі, були укладені міждержавні угоди.
Тексти деяких міждержавних угод нерідко використовуються як основа для контрактів на перевезення навіть у тих країнах, що не є учасниками конвенцій про водні перевезення.
Конвенція про коносамент (Гаазькі правила). Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про коносамент (Гаазькі правила) 1924 р. встановлює єдині правила про коносамент. Ці правила визначають межі
відповідальності перевізника. У 1968 році були прийняті поправки до конвенції. В новій редакції конвенцію звичайно називають Правила Га-ara-Вісбі. У 1978 році була прийнята Конвенція ООН про міжнародні морські перевезення товарів (Гамбурзькі правила).
Багато спеціалістів вважають, що Гаазькі правила вже застаріли. Думки про те, які правила про коносамент потрібно використовувати зараз, розходяться. Вантажовідправники віддають перевагу Гамбурзьким правилам, у той час як серед перевізників і морських страховиків Правила Гаага-Вісбі користуються більшою популярністю.
Інші угоди про водні перевезення. Існує ще цілий ряд міжнародних багатосторонніх і двосторонніх угод із питань водних транспортних послуг:
- Митна конвенція 1972 р. про міжнародні правила, що запобігають зіткненням на морі;
- Міжнародна конвенція 1972 р. про контейнери;
- Митна конвенція 1972 р. про контейнери;
- Конвенція 1972 р. про запобігання забруднення моря шляхом скидання відходів й інших матеріалів;
- Конвенція ООН 1974 р. про правила поведінки для лінійних конвенцій;
- Конвенція ООН 1969 р. про тоннажні виміри на кораблях;
- Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності власників морських суден;
- Конвенція ООН 1982 р. про морське право;
- Міжнародна конвенція 1978 р. про стандарти навчання, сертифікації і нагляд за особами, що працюють на суднах.
Автомобільний і залізничний транспорт. З приводу міжнародних автомобільних і залізничних перевезень існує найменша кількість міжнародних угод. Річ у тому, що дорожні перевезення не викликали таких гострих питань про відповідальність, як водні. По-перше, дуже часто автомобілі належали вантажовідправникам. По-друге, нещасні випадки при дорожніх перевезеннях не призводять до таких великих матеріальних втрат, як при водних. По-третє, при дорожніх перевезеннях ризик нещасних випадків менший, ніж при морських.
Щодо залізничних перевезень, то майже у всіх країнах залізниці дуже швидко перейшли у власність держави. Оскільки перевізниками були самі держави, то і розвиток міжнародних правил (у тому числі про відповідальність перевізників) теж відбувався дещо інакше.
При розробці законодавства про торгівлю різних країн часто використовуються типові правила, розроблені міжнародними неурядовими організаціями. Для автомобільних і залізничних перевезень велике значення має проект правил про відповідальність операторів транспортних терміналів, розроблений в ЮНСІТРАЛ.
Серед міжнародних угод, які містять правила про автомобільні і залізничні перевезення, варто згадати:
- Конвенцію 1956 р. про контракти міжнародного автомобільного перевезення товарів;
- Конвенцію 1980 р. про контракти міжнародного залізничного перевезення товарів;
- Конвенцію 1980 р. про міжнародні комбіновані перевезення товарів.
Повітряний транспорт. Повітряний транспорт частіше використовується для міжнародного перевезення "технологомістких" товарів, вартість яких дуже висока порівняно з їхньою вагою. До послуг повітряних перевізників звертаються виробники устаткування, якщо їм потрібно замінити частини або механізми, що вийшли із ладу, експортери свіжої або мороженої їжі чи іншої продукції, що швидко псується, та виробників, для яких використання повітряного фрахту знижує загальні витрати. Розширення використання повітряного транспорту було прискорене інноваціями в авіапромисловості. Нові повітряні судна мають велику вантажомісткість, використовують більш ефективне навантажувальне устаткування і можуть доставляти стандартні контейнери і нестандартні вантажі. Технічний рівень аеропортів також став вищим.
Плата за провезення вантажів звичайно здійснюється залежно:
- від ваги вантажу, або
- від виду товару, або
- від одиниці вантажу (наприклад від кількості контейнерів).
Серед перешкод, що можуть виникнути в торгівлі послугами в повітряному перевезенні, можна особливо виокремити проблему каботажних перевезень. Каботажним є перевезення між портами, що знаходяться в межах однієї країни. Традиційно, іноземним підприємствам заборонено здійснювати каботажні перевезення або їхнє право на це обмежене.
Інші труднощі:
- відповідальність перевізника за збитки, завдані вантажовідправнику;
- реєстрація судна і його "національна приналежність";
- узгодження маршрутів міжнародних перевезень авіакомпаній різних країн;
- забезпечення безпеки польотів.
У практиці повітряних перевезень багато звичаєвих норм, серед яких слід особливо згадати так звані свободи повітря. Таких свобод п'ять:
1) право пролітати над територією іншої країни;
2) право приземлятися на території іншої країни для ремонту і до-заправлення;
3) право перевозити пасажирів в іншу країну і перевозити їх назад. Цей принцип закріплений у двосторонніх угодах;
4) право перевізника однієї сторони брати пасажирів із другої країни і перевозити їх у третю країну;
5) право авіакомпанії однієї країни перевозити пасажирів, що є громадянами іншої країни.
Існує багато міжнародних договорів, метою яких є усунення перешкод у торгівлі міжнародними послугами.
Серед угод про повітряні перевезення варто згадати:
- Варшавську конвенцію 1929 р. про уніфікацію деяких правил, що мають відношення до міжнародних повітряних перевезень. Стосується таких питань, як: єдині підстави для подачі позову про відшкодування збитків вантажу або пасажирам із боку перевізника для країн-учасниць; правила визначення випадків, коли перевізник відповідає за збиток вантажу або пасажирам; межі відповідальності перевізника за збитки;
- Чиказьку конвенцію 1944 р. Вона встановила, що регулярне здійснення повітряних перевезень в іншу країну неможливе без спеціального дозволу тієї країни. Завдяки укладенню Чиказької конвенції з'явилася практика укладання двосторонніх угод про контроль за повітряними перевезеннями;
- Токійську конвенцію 1963 р. про злочини і деякі інші дії на борту повітряного судна;
- Монреальську конвенцію 1971 р. про припинення незаконних дій, спрямованих проти безпеки цивільної авіації;
- Гаазьку конвенцію 1971 р. про припинення незаконного захоплення повітряних суден;
- двосторонні міжнародні договори про повітряне обслуговування.

11.3. СТРАХУВАННЯ

Мета страхування - зменшити ризик.
За договором страхування одна сторона - страхувальник - зобов'язана виплачувати визначені платежі (страхові премії), а інша сторона - страховик - визначену суму при виникненні страхового випадку.
До страхування вдаються в різних випадках. Страхування необхідне як для товарів, що транспортуються, так і для об'єктів, що нікуди не перевозять. Для менеджерів зовнішньоекономічної діяльності найбільш типовими є такі випадки:
- страхування майна;
- транспортне страхування.
Страхування майна. На практиці використовуються типові договори страхування майна. Найбільш відомою типовою формою є форма "Страхування будинку і майна" ("Building and Property Insurance Form", або, скорочено, ВРІ).
За цією типовою формою страхується будинок, споруди, машини й устаткування, особисте майно, що використовується в підприємницькій діяльності. В договорі на основі форми ВРІ можна також розширити коло об'єктів страхування і включити в нього:
- майно, придбане після укладання договору;
- майно, що знаходиться в межах помешкань, придбаних після укладання договору;
- майно, що знаходиться поза межами помешкань, використовуваних у підприємницькій діяльності;
- майно, що знаходиться поза будинком, наприклад огорожа, знаки, антени.
Суму відшкодування можна встановити таким чином:
- всі об'єкти, включені в договір (договір часто оформляється у вигляді страхового поліса), страхуються на визначену суму;
- окремі об'єкти, включені в договір, страхуються на визначену суму;
- ризики, що страхуються за договором, перераховуються в договорі. Можна також передбачити в договорі, що страхуванню підлягають "усі ризики", і потім передбачити винятки;
- можна передбачити, що сума відшкодування дорівнює вартості заміни товару (або іншого об'єкта) чи якоїсь частини цієї вартості. Можна також передбачити, що сума відшкодування дорівнює визначеному відсотку реальної вартості товару (з урахуванням амортизації);
- щодо майна, вартість якого змінюється, можна передбачити, що страхувальник повинен регулярно (як правило, щомісяця) повідомляти страховику про вартість об'єкта. Страхувальник сплачує премії, виходячи із зазначеної вартості.
Страхування непрямих збитків. У зазначених вище прикладах договорів про страхування майна мова йде про збиток, що є прямим результатом страхових подій.
Тим часом існують й інші договори страхування, за якими страхується збиток, що є непрямим результатом певних подій.
Найбільш відомий приклад такого типу страхування - це страхування прибутку від підприємницької діяльності.
Страховик зобов'язується відшкодувати страхувальнику втрату прибутку або фіксованих платежів в результаті понесеного страхувальником збитку. Наприклад, в результаті пожежі магазин був закритий протягом місяця, коли працювали тільки декілька його відділів. Якби не було пожежі, було б отримано більше прибутку. Крім того, власник магазину повинен продовжувати виплачувати заробітну плату, податки і вартість утримання помешкань й устаткування.
До найбільш типових договорів так званого непрямого страхування належать:
1) договір про страхування втрат прибутку в результаті знищення підприємства постачальника або головного споживача, що призвело
або до зниження замовлень, або недопоставки і, в кінцевому результаті, до закриття страхувальника;
2) договір про страхування зайвих витрат, за яким страховик відшкодовує страхувальнику суму, що той змушений сплачувати без будь-якої користі для себе, наприклад орендна плата за приміщення після пожежі;
3) договір про страхування втрати орендних платежів. За цим договором страхувальник, що передав помешкання в оренду іншим особам, одержує від страховика відшкодування збитків від втрати можливості стягувати орендну плату в результаті знищення приміщень.
Транспортне страхування. Перші договори страхування перевезеного майна стосувались морських перевезень. Пізніше стали з'являтися договори страхування перевезень сушею, а потім і повітряних. На сьогоднішній день розбіжності в підходах до страхування товарів, що перевозяться різними видами транспорту, у багатьох випадках стерлися. Сучасні договори страхування часто покривають ризики, пов'язані з перевезенням, починаючи з моменту відвантаження товару і до моменту, коли він досягає пункту призначення.
Морське страхування. Існує чотири типових види договору морського страхування:
- страхування судна (транспортного засобу);
- страхування вантажу;
- страхування одержання плати за фрахт власником судна;
- страхування відповідальності товаровідправника або перевізника перед третіми особами.
Страхування судна, як правило, діє тільки в межах географічної території, зазначеної в договорі.
Вантаж звичайно страхується шляхом укладання договору, в якому передбачається, що усі вантажі, що відвантажуються страхувальником, підпадають під його дію. При страхуванні вантажу часто використовується страховий сертифікат на пред'явника, що передається разом із правом власності на вантаж. Володар такого сертифікату автоматично стає страхувальником вантажу і має право одержати відшкодування при випадковій загибелі або ушкодженні вантажу.
Страхування одержання плати за фрахт може здійснюватися двома способами.
Якщо за договором товаровідправник зобов'язаний сплатити перевізнику оговорену суму незалежно від того, чи був товар доставлений, вартість перевезення страхується як частина вартості товару. Якщо ж оплата фрахту поставлена в залежність від безпечної поставки товару, одержання плати за фрахт страхується як частина страховки судна.
На практиці склалося декілька типових умов договорів транспортного страхування.
1. "Running down clause" (RDC). Це застереження передбачає, які саме події є страховим випадком.
2. Застереження про відповідальність перед третіми особами в разі виникнення спору.
3. Застереження "free of particular average". Відповідно до цього застереження страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо тільки не відбудеться хоча б одна з чотирьох подій:
- судно сяде на мілину;
- на судні станеться пожежа;
- судно затоне;
- станеться зіткнення.
Крім того, за цим застереженням, страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо загальний обсяг збитків не перевищує 10 % вартості застрахованого.
4. Застереження про загальну аварію. Зобов'язує страховиків різних об'єктів страхування розділити між собою витрати на відшкодування збитку, нанесеного навмисно при рятуванні судна від повного знищення.
5. Застереження про позови і трудові відносини. Передбачає, що судновласник повинен вжити всіх заходів для того, щоб запобігти завданню шкоди застрахованому майну або іншим інтересам. Наприклад, якщо судно сяде на мілину, судновласник повинен найняти рятувальників, і ці його витрати мають бути відшкодовані страховиком, навіть якщо судно не вдалося врятувати.
6. Застереження про "абандон". Якщо порятунок або відновлення корабля коштує більше, ніж загальна вартість товарів або інших застрахованих об'єктів, страхувальник має право вимагати виплати страхової суми, як при повній загибелі майна. При цьому до страховика переходять усі права на товари або інші об'єкти, що були предметом страхування.
7. Поділ ризику між страховиком і страхувальником. Якщо в договорі передбачено, що страховик зобов'язаний відшкодувати тільки 50 % вартості товару, то навіть якщо товару нанесений збиток, але він не загинув, страховик зобов'язаний відшкодувати тільки 50 % розміру збитку.
8. Договірні гарантії. У морському страхуванні існує дві форми гарантій:
- пряма гарантія (порука);
- гарантія, що мається на увазі.
До прямих гарантій можна віднести:
* умову, за якою страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо збитків було завдано внаслідок військових дій;
* умову, за якою страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо збитків було завдано внаслідок заворушень, страйків і т.ін.
Три найбільш типових приклади гарантій, що маються на увазі:
1. Застереження про морехідність. Судновласник ручається, що судно є морехідним, тобто:
- судно є придатним до плавання;
- капітан і команда достатньо кваліфіковані;
- наявне устаткування, необхідне для плавання.
(Страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо збитків завдано внаслідок неморехідності.)
2. Застереження про девіацію передбачає, що судно не має права відхилятися від курсу, за винятком тих випадків, коли це необхідно для порятунку життя. Застереження про суднохідність і застереження про девіацію діє завжди, крім тих випадків, коли сторони спеціально передбачили в договорі, що воно до них не застосовується.
3. Застереження про законність. За цим застереженням, якщо за законом прапору судна перевезення є незаконними, договір страхування не має сили. Це застереження діє завжди, і сторони не мають права його виключити.
Сухопутне страхування. Хоча в практиці не склалося стандартних форм договорів сухопутного страхування, більшість подібних контрактів схожі. В них, як правило, докладно визначається страховий випадок. До нього найчастіше належить:
- зіткнення;
- сходження з рейок;
- повінь;
- смерч;
- пожежа; - буря;
- удар блискавки.
Страховик звільняється від обов'язку виплачувати страхову суму, якщо збиток було завдано в результаті:
- злодійства;
- страйку;
- цивільного безладу;
- війни;
- втрати ринку;
- затримки відвантаження;
- незаконної торгівлі;
- недоліків тари.

11.4. ПЛАТІЖ. ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПЛАТЕЖУ

Платіж - найважливіший аспект міжнародної торгівлі. 1 саме його неправильна організація є причиною катастрофічних результатів тієї чи іншої міжнародної угоди.
Між платежем у рамках внутрішньої торгівлі й міжнародним платежем існує дві основні розбіжності:
1) в міжнародній торгівлі порядок платежів може регулюватися двома або декількома державами, в той час як розрахунки у внутрішній торгівлі регулює тільки одна держава;
2) в міжнародній торгівлі, як правило, задіяні дві або декілька валют. У практиці є багато способів здійснення платежу. В цьому розділі ми
зупинимося на деяких.
1. Передоплата. Використовується, як правило, у таких випадках:
- коли покупець невідомий для продавця, наприклад, коли експортер здійснює перший продаж даному конкретному покупцеві або коли експортер не впевнений у кредитоспроможності покупця;
- коли політична й економічна ситуація в країні покупця нестабільна. Передоплата перекладає весь ризик на покупця.
2. Відкритий рахунок. Покупець дає банку розпорядження сплатити визначену суму у визначений проміжок часу після дати, зазначеної на інвойсі (накладній).
3. Продаж комерційних документів. Банки і торгові компанії, чия кредитоспроможність не піддається сумніву, часто здійснюють платежі в обмін на правовстановчі документи або навіть самі виступають у ролі покупців і продавців.
4. Продаж за посередництвом торгових (експортних) компаній. Продавець, не знайомий із ринком і умовами в країні експорту, може передати майно торговим компаніям, що беруть на себе всі відповідні фінансові ризики. Виробники товару в таких випадках просто продають товар торговій компанії, що потім перепродує його за кордон. Цей засіб платежу часто використовується, якщо торгівля здійснюється у формі товарообміну.
5. Факторинг. У широкому значенні це процес, в якому банк видає гарантію простого векселя імпортера. Ризик продавця в такий спосіб зменшується, оскільки банк заплатить необхідну суму, якщо імпортер (покупець) не виконає своїх зобов'язань.
На практиці факторинг, як правило, здійснюється шляхом придбання документів, що підтверджують борг, у кредитора. Найчастіше цей метод платежу застосовується для середньострокового кредитування.
Хоча у вісімдесяті роки постійно зростав відсоток угод, що фінансувалися за допомогою факторингу, угоди з використанням факторингу продовжують складати незначний відсоток загального обсягу світової торгівлі.
6. Банківський акцепт деякою мірою подібний до факторингу. Суть його полягає в тому, що банк забезпечує негайний наявний платіж експортеру, продавши виданий імпортером кредитний білет на повторному ринку. Банк гарантує платіж імпортера, але експортер все ж зо-
бов'язаний вимагати платежу від імпортера, а сторона, що отримала переказний вексель, придбаний на повторному ринку, має право стягнути зазначену в ньому суму з експортера, якщо банк не виконає гарантію цим векселем у зазначений термін. Експортер може звільнити себе від такого обов'язку, написавши на векселі "без права регресу".
7. Платіж після одержання. Платіж після одержання - найбільш часто використовуваний засіб здійснення платежу в міжнародній торгівлі. Він здійснюється в двох формах:
- платіж після одержання товарів, що застосовується вкрай рідко і можливий лише при абсолютній довірі продавця до покупця;
- платіж після одержання документів, що застосовується набагато частіше і є одним із найпоширеніших засобів платежу.
Суть цього методу в тому, що продавець передає товаросупроводжувальні документи, накладні (інвойси), страхові сертифікати через свій банк у закордонний банк. До документів додається виписаний продавцем переказний вексель на покупця. Сторона, що виписує вексель, називається трасантом, сторона, що повинна акцептувати переказний вексель або заплатити по ньому, називається трасатом. Переказний вексель (його ще називають "тратта") може обертатися при дотриманні таких умов:
- тратта підписана трасантом;
- тратта містить нічим не обумовлену вимогу сплатити визначену суму;
- у тратті зазначено, що вона підлягає оплаті за вимогою або в зазначений час;
- у тратті сказано, що вона підлягає оплаті держателю тратти або особі, зазначеній у тратті.
Існує три види платежів після одержання:
- платіж із використанням термінової тратти. В цьому випадку всі зазначені вище документи продавець передає іноземному банку із вказівками не передавати їх покупцю доти, доки останній не здійснить акцепт векселя;
- платіж із використанням тратти, термінової після пред'явлення. В цьому випадку всі зазначені вище документи продавець передає іноземному банку із .вказівками не передавати їх покупцю доти, доки останній не заплатить за векселем;
- платіж із використанням "чистої" тратти. В цьому випадку експортер передає банку імпортера тільки тратту, а всі інші документи передає покупцю прямо. Банк імпортера не контролює здійснення платежу. Чиста тратта використовується, як правило, тільки в тих країнах, де це викликано причинами юридичного характеру (наприклад для оп-тимізації оподатковування) або де цього вимагають правила валютного регулювання.
8. Консигнація. Дуже часто консигнація використовується у відносинах між експортером і його закордонним представником або дочірньою компанією. За умовами консигнації, покупець не зобов'язаний сплачувати за отриманий товар, поки він не перепродасть його.

11.5. ГАРАНТІЇ І ФІНАНСУВАННЯ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ

У здійсненні торгівлі, особливо, коли продавець і покупець не мали раніше тривалих ділових відносин, виникають значні ризики, пов'язані з нестачею інформації.
Продавець може не знати:
- чи є покупець платоспроможною особою;
- чи можна покладатися на інформацію про платоспроможність покупця від осіб, що з ним працювали;
- чи не виникне перешкод у пересуванні коштів із країни покупця у вигляді норм валютного регулювання (особливо, якщо мова йде про "тверду валюту");
- якщо дозволено приймати платіж у валюті покупця, наскільки великий ризик зміни валютного курсу;
- якщо немає заборон переказувати кошти з країни покупця, чи можуть виникнути які-небудь тимчасові затримки.
З іншого боку, покупець не знає:
- чи можна покладатися на те, що продавець поставить товар, і здійснити передоплату;
- чи будуть поставлені товари відповідати за якістю і кількістю домовленості сторін;
- чи будуть товари перевозитися достатньо кваліфікованим перевізником і чи будуть вони належним чином застраховані;
- чи можуть товари під час перевезення бути пошкодженими;
- чи надасть продавець покупцю такі документи, які дозволять продавцю вимагати товар у митних органів;
- чи надасть продавець документи, які підтверджують, що товар відповідає вимогам законодавства країни-продавця і країни-покупця (сертифікати відповідності, експортні й імпортні ліцензії і т.ін.);
- які можуть виникнути затримки в одержанні товару в країні покупця.
Ці ризики можна значною мірою зменшити, якщо залучити до здійснення угоди третю сторону. Вона, як правило, краще інформована про аспекти торгової угоди, що викликають побоювання у сторін договору купівлі-продажу. Вона може прийняти на себе частину ризику й у такий спосіб зменшити "тягар", що несуть сторони договору купівлі-продажу.
Продаж, при якому використовується акредитив, показує, як ці ризики можуть бути частково "перекладені" на третю особу, що:
- має більше інформації;
- може належним чином оцінити ризики, що виникають;
- здатна звести ризик угоди до мінімуму.
В угоді з використанням акредитива такими особами можуть бути:
- банк продавця;
- банк покупця;
- принаймні один перевізник.
Гарантії продавцю. Акредитив - документ, за яким банк, що його випустив (банк-емітент), за умови надання продавцем усіх документів до проданого товару (транспортних накладних, ліцензій, страхового сертифіката тощо), які підтверджують, що товар переданий перевізнику, зобов'язаний виплатити продавцю суму, зазначену в транспортній накладній.

11.6. ЗБЕРІГАННЯ ТОВАРУ НА СКЛАДІ

У деяких випадках виникає потреба у зберіганні товару, для якого немає місця в торговому закладі покупця. Існують підприємства (товарні склади), що спеціально займаються зберіганням товарів. Іноді товар береться на зберігання й іншими підприємствами. Угоду з передачі товару на схов часто називають договором схову.
Договір схову, як правило, містить такі положення:
- одна сторона (зберігач) приймає від іншої сторони (довірителя) на схов певне майно, як правило, на певний строк;
- довіритель (або інша особа, що діє від його імені) має право в будь-який час вимагати майно, здане на зберігання;
- зберігач зобов'язаний видати майно за першою вимогою довірителя або особи, що діє від його імені (наприклад за дорученням), незалежно від терміну зберігання;
- зберігач зобов'язаний вжити всіх заходів, необхідних для збереження прийнятого майна;
- зберігач зобов'язаний безперешкодно допускати представників довірителя до приміщення, де зберігається майно, з метою перевірки комплектності;
- довіритель зобов'язаний після закінчення терміну дії договору одержати здане на збереження майно самостійно або видати доручення на одержання майна третій особі.
У торгівлі велике значення мають свідоцтва про прийом товарів на зберігання. За такими свідоцтвами (вони ще називаються складськими варантами) товар, що знаходиться на складі, може бути закладено або продано.

11.7. ТОВАРООБМІН. БАРТЕР

У тих випадках, коли імпорт товарів "прив'язаний" до експорту в країну постачальника імпортованих товарів, причому вартість імпорту повністю або частково погашається вартістю експорту і таким чином на цю суму не здійснюється платіж грошима, має місце товарообмін.
У торговій практиці товарообмін здійснюється різними способами. Серед них можна виділити три групи договорів, причому кожна з них має свої відмінні характеристики:
1) бартер;
2) ''buy back";
3) "counterpurchase".
Бартер. У бартерній угоді товар обмінюється на товар. Гроші в ній використовуються не як засіб платежу, а "беруть участь" у ціноутворенні.
Як правило, для здійснення бартеру укладають одну угоду, а не дві. Такий договір не завжди легко скласти. При його складанні слід мати на увазі те, що:
- у договорі необхідно зазначити, що сторони погоджуються обмінятися товарами, причому товари, поставлені однією стороною, будуть компенсацією за товари іншої сторони;
- тоді як у міжнародному договорі купівлі-продажу можна просто вказати назву товару, у договорі бартеру важливо зазначити:
* назву товару;
* вимоги до якості товару;
* його докладний і точний опис;
* хто буде перевіряти відповідність товарів за якістю і яким чином буде проходити процедура перевірки;
* графік поставки і відповідні терміни;
* коли виникає право огляду товару (у момент поставки або додатково - в оговорених заздалегідь проміжних пунктах);
- для бартерних операцій не підходять розрахунки документарними акредитивами. Тому розрахунки звичайно забезпечуються паралельними банківськими гарантіями. Звичайно паралельні банківські гарантії оформлюються у вигляді резервного акредитива. За таких умов платежу сторона, що сумлінно виконала свої зобов'язання за бартерним договором, може при невиконанні умов договору партнером одержати кошти в конвертованій валюті як компенсацію за поставлені товари;
- сторони звичайно домовляються обмінюватися товарами, загальна вартість яких "однакова". Очевидно, що така умова може призвести до непорозумінь, якщо сторони заздалегідь не домовляться, яким чином визначається вартість товарів:
* сторони можуть заздалегідь узгодити, що зазначені ними товари мають однакову вартість, або
* сторони можуть встановити зовнішній орієнтир, на основі якого визначається вартість товарів і який жодна зі сторін не може змінити, або
* сторони можуть встановити коефіцієнти зміни вартості товарів;
- у бартерному договорі необхідно точно встановити одиницю і порядок виміру товару;
- важливо встановити точний розмір неустойки у випадку непоставки товарів, поставки з простроченням або поставки товарів, що не відповідають договору;
- потрібно встановити метод визначення "суттєвого порушення" договору;
- також бажано вказати таке: якщо на основі узгодженого методу одна із сторін має підстави думати, що її права за договором були порушені "суттєво", вона має право на свій розсуд вимагати сплати передбаченої в договорі суми, навіть якщо за договором ця сторона повинна прийняти поставку товару, навіть якщо він поставлений із запізненням.
Варто також мати на увазі, що багато держав намагаються заборонити або обмежити бартерні операції і для цього вживають найрізноманітніших заходів, що можуть негативно вплинути на бартерну торгівлю (наприклад, встановлюють складніший порівняно з торгівлею товарами за гроші режим оподаткування).
"Buy back". "Buy back" - різновид товарообміну, за яким підприємство, що постачає устаткування для будівництва, одержує платіж товарами, які потім вироблятимуться на цьому підприємстві. До таких операцій вдаються, щоб звести до мінімуму для себе наслідки загального спаду ділової активності.
Є два види подібних угод.
У першому випадку платіж за надане устаткування і ноу-хау надходить безпосередньо у вигляді товарних поставок. Звичайно підприємство, що надає устаткування, одержує розрахунок через тривалий проміжок часу (до 10 років). Забезпечити здійснення платежу можна одним із двох способів:
- одержувач устаткування може взяти на себе зобов'язання видати постачальнику устаткування гарантійний документ. При цьому варто мати на увазі, шо такий документ повинен мати силу за межами країни одержувача устаткування;
- одержувач устаткування може відкрити спеціальний рахунок, з якого постачальник може зняти гроші, якщо не буде здійснена своєчасна компенсація вартості поставленого устаткування.
Таку угоду дуже складно сформулювати в одному договорі. Мабуть, найбільш оптимальним видом угод типу "buy back" є їх другий різновид.
Другий вид угод: платіж за надане устаткування або ноу-хау здійснюється відразу і грошима. При цьому одержувач цього майна сплачує гроші тільки після того, як постачальник візьме на себе зобов'язання купити в нього товари, виготовлені з використанням поставленого устаткування і (або) технологій. Угода оформляється у вигляді трьох договорів:
- договір купівлі-продажу устаткування або ноу-хау;
- договір купівлі-продажу товарів, зроблених за допомогою устаткування або ноу-хау;
- протокол, у якому два договори купівлі-продажу пов'язуються і встановлюються права й обов'язки сторін.
"Counterpur chase". За договором " counterpurchase" сторони обмінюються товарами, які не пов'язані між собою. В такій угоді продавець зобов'язується продати товари, послуги або ноу-хау іноземній державі або підприємству. Оплата здійснюється в конвертованій валюті безпосередньо або після поставки. Поставка може відбуватися в декілька етапів. Платіж звичайно здійснюється протягом порівняно невеликого відрізку часу, від одного до п'яти років. Вартість товарів, що поставляються пізніше, нерідко менша 100 % вартості товарів, проданих першими.
Угода "counterpurchase" здійснюється у формі трьох договорів:
- звичайний договір купівлі-продажу товарів, що ніяк не пов'язаний з іншими договорами;
- договір, у якому передбачено, що постачальник устаткування зобов'язується купити товари в майбутньому. Сума покупки звичайно встановлюється у відсотках до вартості устаткування, що поставляється. Одне із суттєвих положень такого договору - передбачається коло товарів, з яких "початковий продавець" має право обирати;
- протокол, що встановлює права й обов'язки сторін і пов'язує два договори.

11.8. ПЕРЕДАЧА ТЕХНОЛОГІЇ. ЗАХИСТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Для будь-якого підприємства часто дуже важливо одержати інформацію про виробництво. Права на таку інформацію, а також інші права, що виникають в процесі виробництва, називають .правами промислової власності.
Є багато видів таких прав:
- винаходи, у тому числі нові технології;
- конфіденційна інформація (комерційна таємниця);
- знаки для товарів і послуг;
- ноу-хау;
- фірмові найменування;
- промислові зразки.
У сучасному світі зростає торгівля такими правами, у тому числі й міжнародна торгівля. Вказані угоди оформлюються у різних договорів. Серед них важливе місце займають ліцензування і франчайзинг (докладніше див. у розділі II гл. 2).
Захист інтелектуальної власності. На практиці існує дуже багато різних прав інтелектуальної власності, наприклад:
- права на винаходи;
- права на знаки для товарів і послуг;
- права на промислові зразки;
- авторські і суміжні права (права виконавців, виготовлювачів фонограм, організацій мовлення);
- права на конфіденційну інформацію;
- права на географічні позначення.
На сьогоднішній день практично у всіх країнах визнаються права інтелектуальної власності, хоча коло визнаних прав може відрізнятися, - наприклад, у деяких країнах не визнаються права на процес виробництва лікарських засобів, а визнаються тільки права на самі лікарські засоби. Є розбіжності в підходах до процедури реєстрації прав інтелектуальної власності (там, де така реєстрація потрібна). Наприклад, в одних країнах будь-яка особа, що подала необхідні документи, може отримати патент на винахід. В інших країнах орган з реєстрації також здійснює експертизу заявки і вирішує, чи дійсно мав місце винахід.
Що особливо важливо, не у всіх країнах можна домогтися захисту прав інтелектуальної власності. Захист може бути слабким або зовсім відсутнім. Відбувається це з різних причин, наприклад:
- законодавство про процедуру захисту прав сформульовано таким чином, що інтелектуальну власність неможливо захистити;
- законодавство "добре" не виконується, наприклад, через невисокий професіоналізм суддів або з економічних причин - немає засобів для вжиття всіх необхідних заходів.
Потрібно зазначити, що деякі країни (у першу чергу ті, що розвиваються) не захищають інтелектуальну власність свідомо, помилково розраховуючи в такий спосіб штучно збільшити свій економічний потенціал.
Щоб подолати ці труднощі, у 1994 році було укладено Угоду про аспекти прав інтелектуальної власності (скорочено - ТРІПС, за абревіатурою англійської назви).
Основні вимоги ТРІПС:
- повинні визнаватися права інтелектуальної власності;
- ці права повинні захищатися. ТРІПС особливу увагу приділяє цивільним (судовим) заходам захисту, хоча вимагає захищати права інтелектуальної власності і за допомогою інших заходів: прикордонних (конфіскація на кордоні товарів, виготовлених із порушенням прав інтелектуальної власності); адміністративних (минаючи суд); кримінальних;
- захист прав інтелектуальної власності повинен бути ефективним;
- держави не повинні припускати дискримінації між вітчизняними й іноземними держателями прав, а також між держателями прав із різних країн.
Участь у ТРІПС є обов'язковою умовою членства у COT, куди прагне вступити й Україна.

11.9. ТОРГІВЛЯ ПОСЛУГАМИ

11.9.1. ФІНАНСОВІ І БАНКІВСЬКІ ВІДНОСИНИ
Як і будь-яка інша, торгівля банківськими і фінансовими послугами дуже швидко стає міжнародною.
Міжнародні правові питання в сфері банківської діяльності виникають:
- коли банк надає іноземний займ або іншу послугу, бере участь в угоді, яка має міжнародні наслідки;
- коли банк створює постійне підприємство в іншій країні;
- коли банк здійснює в іншій країні операції зі своє країни і при цьому не підпадає під деякі вимоги й обмеження, застосовувані за правом його країни.
Банківська діяльність, по суті, "просто" ефективний аналіз ризиків. Один "банк може процвітати або збанкрутувати залежно від того, наскільки вміє він оцінювати ризики.
Але велика роль і так званих "системних" ризиків, коли крах одного банку може призвести до краху цілої банківської системи. Криза банківської системи неминуче відбивається на економіці в цілому. Тому суспільство зацікавлене в тому, щоб банки завжди працювали стабільно. Для цього до банків застосовуються особливі заходи контролю, наприклад:
- мінімальні вимоги до розміру статутного фонду;
- вимоги до кваліфікації головних менеджерів і бухгалтерів банку;
- вимоги до співвідношення між різноманітними показниками діяльності банку.
Раніше системні ризики були, у більшості випадків, обмежені рамками однієї країни, оскільки:
- у багатьох країнах існували обмеження на операції з валютою й інші міжнародні банківські операції;
- рівень розвитку засобів комунікації, транспорту тощо обмежував можливості банків надавати послуги в інших регіонах.
Останнім часом засоби комунікації, транспорту, зниження обмежень на валютні операції та ін. привели до серйозних змін у сфері банківських послуг. Сучасні банки щодня здійснюють великі транскордонні угоди, їхні клієнти можуть бути з різних країн, і гроші, що вони одержують від банків у вигляді кредитів, відсотків тощо, можуть використовуватися де завгодно. Місцезнаходження банків часто не відіграє принципової ролі. Всі банки світу складають, по суті, одну банківську систему.
Цей процес змін у характері банківських і фінансових послуг прийнято називати глобалізацією. Сьогодні вже можна говорити про наявність глобальних системних ризиків.
Зміни в характері банківської системи приводять до нових підходів у їхньому регулюванні.
У регулюванні глобальної банківської системи останнім часом виділилось дві тенденції:
- з одного боку, зниження обмежень банківської діяльності в багатьох країнах, щоб сприяти активізації банківської діяльності;
- з іншого боку, поява глобальних системних ризиків викликала необхідність створення стандартів банківської діяльності, узгоджених між різними країнами.
Таким чином, у всіх випадках, коли здійснюється міжнародна торгівля банківськими і фінансовими послугами, банки мають справу з цілим рядом державних вимог. Ці вимоги можна розділити на три групи:
- вимоги, що ставляться до всіх банків на території країни, незалежно від того, хто ці банки контролює;
- норми, що встановлюються тільки до іноземних банків або банків, які є власністю іноземних осіб;
- спеціальні норми в країні банку, що встановлюють до позик іноземним особам та інших банківських операцій, спрямованих "за кордон".
У цьому розділі розглядається чотири аспекти регулювання міжнародної банківської діяльності.
1. Міжнародні стандарти для банків і банківської діяльності. Вони, як правило, є рекомендаціями для державних органів, що регулюють торгівлю банківськими послугами.
2. Внутрішньодержавний нагляд за всіма банками, включаючи іноземні банки і банки, що перебувають у власності іноземних осіб.
3. Внутрішньодержавні обмеження на здійснення закордонної комерційної діяльності.
4. Обмеження на створення постійних банківських установ іноземними банками й іншими іноземними підприємствами.
Вимоги до банків у різних країнах змінюються іноді щодня. Тому метою цього параграфа є окреслення найважливіших питань, що можуть виникнути в банківській діяльності, а не відтворення всіх можливих відповідей на них.
Міжнародні стандарти для банків і банківської діяльності. Процес глобалізації банківської системи став усеосяжним. Глобалізація потребує, принаймні в деяких випадках і для деяких банків, глобальної координації і гармонізованих правил.
Прагнення багатьох країн забезпечити стабільність банківської системи призвело зрештою до створення в 1930 році Банку міжнародних розрахунків. Його засновниками були центральні банки країн Західної Європи і США. Банк міжнародних розрахунків надає короткострокові кредити в періоди банківських криз і вживає інші заходи стабілізації. Він, проте, не має права вживати заходів, обов'язкових для банків.
У 1974 р. був сформований Базельський наглядовий комітет. Його головна мета - надати всім зацікавленим центральним банкам форум для обговорення питань міжнародного банківського регулювання. Час від часу він видає рекомендації з питань банківського регулювання. Хоча вони і не є обов'язковими для виконання, багато центральних банків прагнуть ними керуватися.
Серед питань, з яких Комітет давав рекомендації, найбільш важливе значення мали:
- регулювання діяльності дочірніх банків і філій іноземних банків. Базельський комітет рекомендував у Базельському конкордаті 1975 року:
* як приймаюча країна, так і країна материнського банку повинні нести спільну відповідальність щодо ліквідності філій і дочірніх банків та їх платоспроможності;
* центральний банк материнської компанії має здійснювати нагляд за платоспроможністю філій;
- у 1992 році Базельський комітет опублікував рекомендації з мінімального розміру статутного фонду банків;
- у 1997 році Базельський комітет опублікував "Базельські загальні принципи ефективного банківського нагляду". В цьому документі містяться найбільш важливі рекомендації із втручання держави у торгівлю банківськими послугами.
Внутрішні заходи регулювання для всіх банків. Кожна країна має свою систему банківського регулювання. Контролюючі органи (наприклад центральні банки) видають різного роду вимоги і правила, в основному, з таких питань:
- банкам забороняється здійснювати будь-які види діяльності крім тих, що перераховані в законодавстві як види банківської діяльності;
- у деяких країнах (наприклад у США) банкам заборонено бути засновниками або акціонерами інших підприємств, за деякими спеці-
альними винятками. В деяких країнах вважається, що дозвіл банкам контролювати інші підприємства надасть їм можливість обмежувати економічну конкуренцію в своїх інтересах. У інших країнах банки можуть контролювати інші підприємства;
- у деяких країнах заборонено одному підприємству контролювати занадто велику частину статутного фонду банку (наприклад понад 25 %) або ж потрібно пройти спеціальні дозвільні процедури, щоб одержати такий контроль;
- у багатьох країнах існують обмеження іноземної участі на ринку банківських та інших фінансових послуг, наприклад: заборона іноземним громадянам керувати банками; заборона іноземним банкам створювати філії в країні або обмеження на створення таких філій; заборона іноземним банкам або іншим підприємствам викуповувати вітчизняні банки або обмеження таких операцій (наприклад вимога пройти спеціальну процедуру повідомлення контролюючого органу).
Доступ іноземних банків на ринок банківських послуг. Доступ іноземних банків на ринки деяких країн може бути обмежений або неможливий:
- в силу прямих заборон або обмежень. Наприклад, одна країна може встановити ліміт коштів, які підприємства цієї країни можуть одержати у вигляді кредитів від іноземних банків;
- через дискримінаційне оподаткування іноземних банків, дискримінаційні заходів контролю, що стосуються тільки іноземних банків.
Зусилля багатьох банків домогтися полегшення доступу на іноземні ринки останнім часом стали приносити плоди.
Багато міжнародних спільних угод знімають обмеження на створення банків особами інших країн.
Значну роль тут відіграють договори про уникнення подвійного оподаткування. Наприклад, подібний договір між Україною і Німеччиною встановлює правило, за яким постійні представництва німецьких підприємств в Україні сплачують податки тільки в Україні (за деякими спеціально оговореними винятками).
Обмеження на створення банк

ів іноземними підприємствами. Ще один можливий засіб обмежити створення банків іноземцями - заборона іноземним особам мати у власності більше визначеного відсотка капіталу вітчизняного банку.
Інший засіб - встановити дискримінаційні заходи контролю стосовно банків, які є власністю іноземних громадян.
Офшорні банки і спроби обмежити їхню діяльність. Вимоги до банків суттєво відрізняються в різних країнах. Наприклад, Сполучені Штати і Велика Британія жорстко регулюють торгівлю банківськими послугами. Деякі інші країни (й інші території, що здійснюють самостійну "банківську юрисдикцію") мають "м'які" вимоги до банків або майже не мають таких вимог. Як правило, в таких країнах (територіях) діють суворі законодавчі акти про комерційну таємницю, що сприяють створенню банків. Це вигідно для країн, де організовуються такі банки, оскільки це приносить прибуток у скарбницю у вигляді ліцензійних зборів й інших платежів. З іншого боку, місцеве законодавство захищає підприємства, утворені в офшорних зонах, від посягань на їхню структуру, види діяльності, обсяг активів, а іноді навіть на їхнє фірмове найменування. Дуже часто в ролі таких "вільних податкових зон" згадують Швейцарію, Гонконг і Сінгапур, але є й інші зони, наприклад:
- Нідерландські Антильські острови;
- Кайманові острови;
- близько двадцяти п'яти інших невеликих острівних держав.
З часом посилилися спроби багатьох країн зменшити їхню привабливість. Найбільш типові засоби, до яких вдаються уряди, такі.
1. При укладанні договору про запобігання подвійного оподаткування з вільною податковою зоною вносити в договір вимоги про обмін інформацією.
2. Встановлювати в податковому законодавстві спеціальні жорсткі норми про оподатковування підприємств, що одержують прибутки з вільних податкових зон.
Наприклад, 18 листопада 1997 р. до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" № 283/97, від 22 травня 1997 року, зі змінами, було внесено зміну, що передбачає: у разі укладання договорів, що передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, котрі розташовані в офшорних зонах, або при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів, або через їхні банківські рахунки, незалежно від того, чи здійснюється така оплата (у грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших резидентів чи нерезидентів, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їхніх валових витрат у розмірі 85 % від сплаченої вартості цих товарів (робіт, послуг).
3. Створювати свої власні території з пом'якшеним режимом банківського регулювання. Наприклад, в США були створені "Зони міжнародної банківської діяльності" (International Banking Facilities). В них банки не зобов'язані сплачувати місцеві податки. Привабливість таких зон по-
рівняно з традиційними оффшорними й іншими вільними податковими зонами - насамперед у більшій надійності, відсутності політичних ризиків.
Міжнародні зусилля щодо зниження "невиправданих" обмежень міжнародної банківської діяльності. У 1995 році набрала чинності Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС). В ній беруть участь усі країни - члени Світової організації торгівлі (COT).
Мета цієї угоди:
- домогтися зниження обмежень на міжнародну торгівлю банківськими і фінансовими послугами;
- у випадках, коли якась країна зменшує обмеження щодо банків й інших фінансових установ іншої країни, вони повинні, по можливості, зменшуватися щодо всіх країн - членів СОТ, без дискримінації.
ГАТС є основою для переговорів про зниження обмежень на міжнародну торгівлю банківськими і фінансовими послугами. Переговори щодо банківських і фінансових послуг уже почалися й дедалі продовжуються.
11.9.2. СТРАХОВІ ПІДПРИЄМСТВА
У міжнародній торгівлі завжди існує ризик небажаної для торговця події. Спеціально створене підприємство (страховик) бере на себе ризик, пов'язаний з цією "небажаною" подією. Воно зобов'язується компенсувати страхувальнику всі його втрати. В обмін на це страхувальник зобов'язаний виплачувати встановлені в договорі платежі (страхові премії). Такі умови вигідні для страхувальника, оскільки допомагають уникнути ризику.
Міжнародні страхові послуги. Сфера страхових послуг завжди мала значний міжнародний елемент, і роль цього елементу постійно і значно зростає. Наприклад, об'єктами страхування можуть бути:
- експортовані або імпортовані товари;
- морські й повітряні судна;
- міжнародні інвестиційні проекти;
- міжнародні лізингові проекти;
- життя або здоров'я людей, що їздять на роботу в іншу країну.
Страховка може знадобитися і на той випадок, якщо страхувальник сам завдасть шкоди третій особі. Страховик (страхова компанія) виплачує суму компенсації третій особі. Багато з тих, хто постійно або тимчасово перебуває за кордоном, потребує таких страховок.
Існує багато способів виходу на іноземний ринок страхових послуг, наприклад:
- страхова компанія може укладати угоди з іноземними страхувальниками безпосередньо (коли ці страхувальники знаходяться в країні страхової компанії);
- страхова компанія може укладати угоди зі страхувальниками через представників як вітчизняних, так і іноземних;
- страхова компанія або інша особа може створити в іншій країні страхову компанію.
Обмеження страхової діяльності. Неплатоспроможність страхової компанії дуже небезпечна для споживачів страхових послуг. Вона може значно вплинути на подальший розвиток підприємства-страхувальника або взагалі призвести до його краху.
У багатьох країнах діють юридичні вимоги до страхових компаній, без дотримання яких вони не мають права надавати страхові послуги. До числа таких вимог належать:
1) умови реєстрації страхової компанії, наприклад:
- мінімальний розмір статутного фонду;
- мінімальний розмір фондів для покриття страхової компанії;
- рівень освіти менеджерів та інші вимоги до кваліфікації керівників страхової компанії;
2) правила надання страхових послуг, у тому числі:
- заборона займатися будь-якою іншою діяльністю, крім надання страхових послуг;
- заборона страховим компаніям, що надають послуги зі страхування життя, надавати інші послуги;
3) вимоги підтримувати рівень статутного та інших обов'язкових фондів на визначеному рівні.
Крім вимог, що стосуються всіх страхових підприємств, у багатьох країнах діють особливі правила стосовно іноземних страхових компаній, у тому числі:
- більш жорсткі умови реєстрації іноземних страхових компаній;
- більш жорсткі правила надання страхових послуг;
- заборона іноземним страховикам надавати всі або деякі послуги на території країни;
- обмеження участі іноземців та іноземних підприємств у створенні вітчизняних страховиків;
- обмеження прав іноземних компаній на оскарження в суді відмови у видачі їм дозволу займатися страхуванням.
Багато країн зменшують або знімають подібні обмеження на основі взаємної домовленості, тобто в обмін на аналогічні поступки з боку інших країн. Такі поступки здійснюються не тільки на двосторонній, але й на багатосторонній основі. Наслідки таких поступок неоднозначні:
- з одного боку, страховики з країни, що одержала поступки, можуть вільніше розвивати свою справу;
- з іншого боку, надання таких поступок тільки деяким країнам створює нерівні умови для конкуренції із страховиками інших країн.
Мета цієї угоди тією мірою, якою вона стосується страхових послуг:
- домогтися зниження обмежень на міжнародну торгівлю страховими послугами;
- в тих випадках, коли якась країна зменшує обмеження, які торкаються страхових підприємств іншої країни або країн. Обмеження повинні, по можливості, зменшуватися щодо всіх країн - членів COT, без дискримінації.
ГАТС послужила поштовхом до багатосторонніх переговорів в рамках СОТ про зниження обмежень на міжнародну торгівлю послугами. Поки що мету ГАТС не реалізовано повною мірою. Щодо послуг страхування ще мають відбутися переговори.
11.9.3. ЮРИДИЧНІ Й БУХГАЛТЕРСЬКІ ПОСЛУГИ
Особи, що здійснюють інвестиції або займаються бізнесом за кордоном, потребують допомоги професіонала в правовій сфері, що може давати їм консультації стосовно правових наслідків їхніх дій як на їхній батьківщині, так і в тій країні, де вони займаються бізнесом, і який би допоміг їм обрати кращу тактику поведінки, використовуючи всі переваги обох правових систем.
Потрібні також бухгалтери, які розуміють бухгалтерські норми інших країн. Наприклад, українській компанії, що є частиною транснаціональної корпорації, може бути необхідно:
- консолідувати інформацію бухгалтерського обліку відповідно до бухгалтерських стандартів однієї країни з метою оподаткування; звітів про цінні папери. Такі звіти можуть знадобитися як для акціонерів підприємства, так і для контролюючих органів; з метою аналізу ділових Показників підприємства;
- здійснювати аудит відповідно до вимог іншої країни. Питання торгівлі цими послугами будуть тут розглянуті в двох аспектах:
- обмеження права іноземних юристів і бухгалтерів перетинати кордони для здійснення практики;
- ліцензування іноземних юристів і бухгалтерів.
Обмеження права іноземних юристів і бухгалтерів перетинати кордони для здійснення практики. Коли бухгалтери або юристи планують продати свої послуги за кордон, їм, щоб надати ці послуги належним чином, як правило, потрібно перетнути кордон відповідної держави. Хоча деякі двосторонні і багатосторонні угоди, укладені останнім часом, спрощують рішення цієї проблеми, вона усе ще залишається такою ж актуальною, якою була раніше.
Бухгалтерам і юристам потрібно мати на увазі наступне:
1) якщо ви в'їжджаєте в країну на підставі звичайної ділової візи, то надання послуг у цій країні може виявитися порушенням законодавства цієї країни;
2) якщо ви бажаєте займатися юридичною або бухгалтерською практикою на постійній основі, на вас можуть поширюватися спеціальні правила країни перебування про працевлаштування іноземців;
3) торгівля послугами за кордоном може призвести до виникнення податкових зобов'язань у відповідній іноземній державі. В деяких країнах іноземець не може виїхати за кордон, поки не виконає такі зобов'язання;
4) якщо бухгалтерська або юридична фірма бажає створити дочірнє підприємство в іншій країні, вона може зіткнутися з такими обмеженнями:
- в деяких країнах не можна наймати місцевих юристів або бухгалтерів для роботи в такому підприємстві або таке право обмежене;
- може бути заборонено створювати спільні підприємства з місцевими юристами (бухгалтерами);
- законодавство може потребувати, щоб місцеві юристи чи бухгалтери увійшли до складу засновників підприємства або були в числі їхніх керівників;
- у деяких країнах існують вимоги, які забороняють дочірній фірмі використовувати назву материнської фірми або забороняють дочірній фірмі використовувати деякі назви (наприклад найменування, в основі якого лежить іноземне слово).
Ліцензування іноземних юристів і бухгалтерів.
Юристи. Не у всіх країнах одержання ліцензії є обов'язковою умовою для здійснення юридичної практики. Проте для тих, хто такої ліцензії не має, існують обмеження.
Багато ліцензованих адвокатів прагнуть розширити поле своєї діяльності і почати працювати за кордоном. При цьому в них можуть виникнути такі проблеми:
- якщо юрист починає надавати послуги, які виходять за рамки його ліцензії, в деяких країнах це буде вважатися порушенням правил фахової діяльності;
- ліцензія, видана в одній країні, може не мати ніякої сили в іншій країні. Правда, в деяких країнах іноземному юристу дозволяється виступати в ролі "іноземного юридичного консультанта". В багатьох випадках такий дозвіл дається юристам іншої країни на основі взаємності. Проте майже в усіх країнах іноземним юристам заборонено виступати від імені своїх клієнтів у суді й у багатьох країнах їм заборонено консультувати клієнтів з питань права будь-якої країни, крім тієї, де вони одержали ліцензію. Адже слід зазначити, що ця остання вимога там, де
вона існує, майже повсюдно порушується. Головне для юриста в такій ситуації - не давати консультацій із "заборонених питань" публічно;
- іноземний юрист може спробувати скласти адвокатський іспит у країні перебування, але в багатьох країнах це його право обмежене, або ж йому взагалі заборонено складати такий іспит;
- статус іноземного юриста може залежати від того, чи є він незалежним практикуючим юристом або його наймає неюридичне підприємство. В країнах континентальної Європи тільки перші вважаються "справжніми" адвокатами і тільки на них поширюються деякі спеціальні привілеї.
Бухгалтери. Головні обмеження діяльності бухгалтерів:
- вимоги скласти іспит і одержати ліцензію;
- там, де є вимоги скласти іспит для одержання ліцензії, можуть бути встановлені додаткові обмеження для іноземних бухгалтерів. Наприклад, їм може бути взагалі заборонено складати іспит або встановлено додаткові вимоги, які не існують для вітчизняних бухгалтерів.
Все це призводить до значних обмежень "мобільності" бухгалтерів у світі.
Міжнародні зусилля, спрямовані на зменшення бар'єрів у торгівлі бухгалтерськими і юридичними послугами. Генеральна угода з торгівлі послугами9 встановила правила переговорів між країнами - членами СОТ про зменшення обмежень на торгівлю послугами. Згідно з правилами ГАТС ведуться переговори і про зменшення обмежень на бухгалтерські і юридичні послуги, в тому числі:
- про зняття "зайвих" умов надання ліцензій;
- про зменшення обмежень на переміщення фізичних осіб через державні кордони з метою надання послуг.
11.9.4. ТРАНСПОРТНІ ПОСЛУГИ
Перевезення можуть набути міжнародного значення в якомусь із таких випадкі